“Українська літературна газета”, ч. 4 (372), квітень 2025
Чудо
Перед Різдвом, як відомо, ночі найдовші,
І найтемніші, певно, й найхолодніші.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Довгий маршрут додому картою Польщі:
Люблін, Свідник, Шегині, де вітер свище
Поміж кордонів. Пізніше – бусом до Львова,
Поїздом через ніч, і далі на схід.
Холодно. А в навушниках – колискова,
Там про дрімоту, літо, кота і пліт.
Зайві, необов’язкові, незграбні вірші
Льодом застигли, закрижилися груднево.
Що це на небі – зірка? Аби не гірше,
Може й знамення. Просили ж – закрийте небо.
Що ж ти не віриш, Боже, що я – агностик?
Я – атеїст? Се новина для мене!
Дай дочитаю латиною Pater Noster,
Отче наш, неню! Діво Маріє, нене!
Звичне і непозбувне сухе безсоння
Коло вікон гуляє, і коло плоту.
Чорного неба холодна пуста безодня.
Щось промовляє Діва до свого плоду,
Над Вифлеємом – зоряні чорні діри,
І у волхвів заглючив додаток «Дія»,
Та подивись: На себе функцію віри
Перебирає остання із нас – надія.
Пастирі клячуть, кличуть: Рятуйся, хто може,
І запевняють, що ніби знають, яке
Днями із нами станеться чудо Боже,
Віримо в чудо. Надіємось на людське.
Ми тут були
Ми зникли, як тінь уночі зникає
Там, де зупинки стають кінцевими.
Ми стали звуками і рядками,
Стали курганами і мацевами*,
Ми стали димом, який зійшов
Понад будівлями крематорію,
Ми рана, ми хірургічний шов,
Ми географія та історія,
Ми – ритуальний весільний спів,
Вечірнє світло в старому золоті,
Червоні маки і чорнослив,
Недбалі рими в твоєму зошиті,
Ми – це надряпане на стіні
Сакраментальне «ми тут були»,
Ми – ті, хто вижили у війні,
І ті, хто ні, і щопта золи,
Зілля, що обплело гілля,
Стіни будинків, усе довкілля;
Чорне вугілля й жива рілля,
Солоні краплі й ламке бадилля,
Kожна молекула наших тіл,
Елементарна частинка душі –
Це кругообіг небесних кіл,
Це кровообіг у твоїй шиї,
«Ми тут були», і у цих словах –
Усе, що важить, усе, що треба.
Дивись – зів’ялa суха трава
Знову росте до неба.
*мацева – єврейський могильний камінь
Тридцять чотири місяці в сірій зоні…
Тридцять чотири місяці в сірій зоні.
Зміна сезонів без жодних ознак відлиги,
Небо без сонця. Звикаючи до безсоння
Люди згорали, а потім горіли книги.
Ночі ставали довші, а сни коротші,
Місяць був повний майже три роки поспіль.
Танули хмари, мрії, надії, гроші,
Книги тим часом сипалися, мов попіл,
Попіл летів нечутно і новорічно,
І осідав, як попелу і властиво.
Десь у підвалі ледве горіла свічка,
Книги ж горіли швидко,
зате красиво.
Місяць глядів, мов лампа
в операційній,
Просто в обличчя крізь штори
з тонкої марлі,
Люди ішли до їхніх примарних цілей,
Цілі були чим далі, тим більш примарні.
Люди не спали, пили цілющі трави,
Зібрані десь на пагорбі під вербою,
І намагались пропрацювати травму –
Травму, яка, мов свято, завжди
з тобою,
Мріяли про майбутнє,
що буде завтра,
Щойно прокинуться,
сядуть у ліжку, й кожен
Ранок вони себе піднімали задля
Того, аби дізнатись,
чи Царство Боже
Вже наступило. Та Царство не наступало
Жодного ранку, скоро три роки поспіль –
Ні на Різдво, ні на Паску, ні на Купала.
Ангели в небі літали, співали госпел.
Час розкидáв каміння –
в прямому сенсі,
Майже щоночі виючи в чорну тишу,
І залишався низкою вирв у серці,
Й книгами – тими, що може колись напишуть.
Люди воліли витерти і забути
Тексти, які читали в середній школі,
Ті, що для когось – просто знайомі букви,
Ті, що для когось – мамині колискові.
Звуки чужої мови –
мов звуки вітру
Або тривоги, слова в телефонну трубку.
Взимку, як відключали тепло і світло,
Люди шукали, чим розпалити грубку.
Вікна трусились, тріщали бетонні стіни –
Час розкидáв каміння.
Його збирати
Сил не було, та, власне,
не всі й хотіли.
Спалені книги –
нікчемні супутні втрати.
Антициклони йшли від ріки
до моря,
В небі зірки літали, неначе стріли.
Люди палили в грубці, сідали поряд,
Грілись і гріли, а книги собі горіли.
Ми, барди, поети, лірники, цех Давидів…
Ми, барди, поети, лірники, цех Давидів,
Любителі небокраїв, обріїв, краєвидів,
Славимо Тебе, Отче, служимо Тобі здавна,
Дякуєм Тобі, Отче, що очі дав нам
Аби читати кожного пастиря і пророка,
Відрізняти на око рококо Твоє від бароко,
Ми ж такі обізнані, мудрі, експерт на експерті,
Доки живемо за тисячу миль від смерті.
Дивні діла твої, Господи, майже як наші дивацтва,
Наші маленькі каліцтва, салонне лівацтво,
Непохитна віра у те, що де б ми не стали,
Там і буде бік світла й добра (якщо без деталей),
Дякуєм, що не не здіймаєш правицю грізну
І не караєш адептів пацифізму
та пофігізму –
Особливо, коли границі між першим і другим стерті.
Легко бути шляхетним за тисячу миль від смерті.
Дякуємо за все що цінно для нас і безцінно,
Як от можливість у будь-який час дистанційно
Перейматися долею кожної матері і дитини
У печері, пустелі, на пагорбах Палестини,
І ламати, ламати, ламати сумніви об коліно,
Говорити гарно і писати з нахилом вліво
Про солоність моря і сферичність земної тверді,
Але жити при цьому за тисячу миль від смерті.
Дякуємо Тобі за віру, любов і силу,
За хліб насущний, тим паче вино із сиром,
За чужі борги, а за наші борги тим паче,
За те що вуха не чують, за те що очі не бачать
Нічого окрім новин, переказаних кимось. Отче,
Не треба нічого зверх нам, дякуємо, не хочем,
Адже ми живемо –
слава Тобі, осанна! –
За тисячу миль від смерті, і від життя так само.
Я любив цю вулицю і липу перед вікном…
Я любив цю вулицю і липу перед вікном,
Читав Богдана-Ігора Антонича перед сном,
А відтак лежав в темноті без надії заснути.
І опівночі, в грудні, таки уві сні
Відчував, що на вулиці падає сніг,
А на ранок – перші ознаки застуди.
Коляда, сецесія, арт нуво,
Новий рік, замаскований під Різдво,
І на санях, можливо, Бог (але це не точно).
А тим часом з-під снігу росла трава,
І весна пред’являла свої права
На людей і на місто – брутальна і остаточна.
Я дивився у небо в косу лінійку дротів,
На друковані букви птахів. Я хотів
У своєму вікні побачити решту світу,
Що лежав за кордоном – саме за тим,
Де стояв із заліза й бетону тин,
Але час ішов, і лишався місяць до літа –
Місяць до літа, і сім до зими.
У дворах ґаздині товкли килими,
І росла, росла, і зникала тінь від гномона.
У святкових одежах пролетаріат
Як один виходив на великодній парад,
«Мир-труд-май-труд-май», возвіщали церковні дзвони.
Червоніло сонце у шибках скляних,
І безглузде, мов список рекомендованих книг
Добігало кінця чергове мов останнє літо,
Я вкладався пізно, відчував – не засну,
І придумував вірші не про війну,
Про яку не знав. За вікном облітала липа.
Вибір
Яблука стали терпкішими за айву,
Вже водогін підтягує воду з Лети –
Посуха. Падалки падають у траву.
Тільця комах, крильця, екзоскелети.
Неперелітний птах зависає між
Двох берегів.
Слово на карті стерте.
Нам пропонують вибір –
Сhicken or fish,
Захід чи схід,
Patria o muerte.
Що там, на тому березі,
за мостом –
Місто чи селище,
наше чи вже не наше?
Це ZZ Top на майці?
Чи граф Толстой?
А усередині хто? Розтин покаже.
Надто природно хапатися
за старе,
І берегти, й боятися поламати
Те, що лише із нами колись помре,
Те, що не обирали – як lingua mater.
Річка Гіпаніс впадає в Південний Буг,
Річища сохнуть і ніде подітись рибі.
Ми прочитали занадто багато букв,
І попри це, здається, зробили вибір.
Голуби обсідають міський майдан,
Мешканці зникли і згодом постануть з праху.
Бабине літо, міліє ріка Йордан,
Лета тече. Ми відчуваєм спрагу.
Хороший римлянин
Лóнгін-кентуріон, давно у відставці,
Мружиться у темряві своєї світлиці,
Не розсуває штори й не розтуляє ставні –
Сонячне світло шкідливе в такому віці
Для рогівки ока, колись майже сліпого:
Довго, бідолаха, страждав на катаракту,
Ледве-ледве вилікував (дякувати Богу!)
Коли в землі Юдейській служив за контрактом,
Коли носив одежу мілітарного крою,
Командував сотнею першого в світі війська,
Але, аби прозріти, довелося в очі кров’ю,
І когось під ребра штрикнути вістрям.
Він пригадує поліроване древко спису,
Й імена ним убитих –
у бою, на підвалі,
Пам’ятає усіх і кожного,
йде по списку
За латинським порядком –
А, Бе, Це, і так далі,
Доходить до Зет. Читає Pater Noster:
Хай чистими будуть думи,
а вчинки – не злими.
Утім, хороший римлянин –
це, даруйте, нонсенс.
Нащо ці хороші нам у Єрусалимі?
Ні злих, ані хороших, ні мертвих уже не треба,
А колишніх не буде –
усі вони солдати.
Богові боже боляче входить вістрям під ребра,
Кесареві кесареве встигнуть віддати.
І ось він сидить, і пам’яті від спогадів тісно,
Ставні відчинено, і сонце світить нестерпно.
Деякі скажуть –
прозріти ніколи не пізно.
Спис у кутку. Розп’яття.
А у кімнаті – темно.
Коли уламки від тисяч тиш звучать як ноти…
Коли уламки від тисяч тиш звучать як ноти,
Я тягну Бога у кожен вірш,
і Бог не проти.
У цей розхристаний листопад,
у пізній жовтень,
Чатує вхід у закритий сад небесний жовнір.
Дивись – розгойдуються гілки
і в листях тремор,
Ми не повторимо помилки,
ми не помремо
Ані за славу, ані за так, ні за ідеї,
Ми вже не елліни, чи то пак,
не іудеї.
На підвіконні граки й круки клюють насіння,
А ми обійдемося таки без воскресіння,
Вже видно зірку у небесах передранкову,
Тому на жертви і чудеса не розраховуй,
Але з-під крана налий мені
Шато Латура,
Це найшляхетніший вид брехні – література,
Бо ж прагне кожна жива душа священнодійства.
От тільки Бог із мого вірша кудись подівся.
Ось ніч перед Різдвом,
oсь мельхіор і срібло…
Ось ніч перед Різдвом, ось мельхіор і срібло,
Ось крапельки води, що дощ розсипав дрібно
На вікнах у передсвяткову ніч,
Аж раптом – світло, передзвін ранковий,
І відчуваєш гостро, як ніколи
Тягар останніх двадцяти сторіч.
Холодна кава, й неодмінний жаль,
Що вкотре не зібрався написати
Листа до неіснуючого Санти
З переліком щорічних побажань.
У списку – смирна, золото
і ладан,
Ти заблукав, і геть уже не ладен
Знайти на мапі Вифлеєм і Львів,
І землю всю – від Дону і до Сяну,
І воскресіння жодних обіцянок –
Так, натяки прозорі від волхвів.
Попереду – і відчай, і печаль,
І впевненість, і сумнів, і спокуса,
І дітлахи, подібні до Ісуса,
Все розуміють, знають, і мовчать,
Ще буде день аби отак зі скелі
Униз, або заснути у пустелі,
Як родич мій, котрий проспав колись
Канун Різдва – зорю над чорним степом
І тішиться аматорським вертепом
У вічності своїй. Ні, краще вниз.
Але остання ніч, четверта чверть,
І два тисячоліття пролетіли,
Вода, вино і кров і хліб і тіло –
Причинно-наслідкова круговерть,
Ось наслідок, а ось першопричина,
Ось кава, ледве тепла і розчинна –
Але працює, б’ється під ребром,
І зло, нехай розбурхане і люте,
Та хоч би й вічне, хоч би абсолютне,
Не впорається із малим добром.
Грудень 2023
Лютий 2021 року
– …А що війна?
– Війна, my lord, іде. Вона ніде не ділася, триває. Оце я щойно їхав у трамваї – хотів побути посеред людей, послухати, що гомонять у масах – до речі, більшість їхали без масок – my lord, це до добра не доведе, дограються –
от би рука тверда за них взялась! А так – що їм Гекуба – аж доки вже самі не вріжуть дуба, усе їм, бач, мов з гусака вода. Сидять собі, й чекають, аби зникла ця паморозь, що заліпила вікна
і окуляри… Отака біда.
– А що ж війна?
– А, так, війна, авжеж! Я запитався у людей в трамваї – в трамваї про війну ніхто не знає, в таксі і у метро, до речі, теж. Таке саме у храмах і трактирах, маєтках шляхти, у міських квартирах – вино, розмови та безглуздий треш. Говорять про врожай і про оброк, воли ревуть, що в них не повні ясла, що з нами їм, my lord, уже все ясно, і для волів це є гіркий урок. І навіть сиві лучники на стінах втомилися і скаржаться постійно, що дембель ніби й службі вийшов строк. Між тим в обозі твориться страшне – гнилий фураж, розбіглись маркітантки, невинних коней запрягли у танки, аби не витрачатись на пальне, на лицарях дешеві мідні лати, ландскнехти – й ті не хочуть воювати в кредит, і вітер в полі верби гне… Лише одна передова чота, засівши понад хмарами на вежі, іще обороняє наші межі – сади, городи, селища й міста – але уже немов святою стала, і ні для нас, ані для супостата це майже недосяжна висота. А ще, my lord, народ таке верзе! Про вас, my lord, про свій порожній шлунок, що світовий таємний залаштунок наслав, мовляв, смертельне ГРЗ, що сніг іде і танути не хоче, лютує інквізиція і ночі все довшають, а лютий ледь повзе…
– Ну так, повзе, але ж весна гряде! І не буває березня, якому не передує лютий – он додому летять птахи… Хіба ж не так?
– Та де! Окрім весни є ж речі важливіші, my lord – наприклад, гроші, смерть та інше…
– …А що ж війна?
– А що війна? Іде…
2021
Верлібри
(Перекладаючи українських поетів-військових)
А ті, котрі повернуться будуть мудрими і старими.
Там, де вони були, не випадало шукати рими.
Зброя – не найзручніший ключ для настройки ліри,
Звідси оті роздерті, мов на шматки, верлібри,
Звідси оті рядки, короткі, неначе постріл,
Без ілюстрацій, лайків, коментарів, репостів,
Букви стають віршами –
без натяків і алюзій,
Деревом – ой у лузі, кров’ю
у лісосмузі,
Зібраним у кишеню соняховим насінням,
Рвуться, мов у повітрі риба на волосіні,
Б’ються попелом в груди, дивляться просто в очі.
Все – я уже не можу! Я більше уже не хочу!
Можна я це закрию?
Mожна я відпочину?
Дайте мені Сосюру,
дайте мені Тичину,
Он же ціла полиця класиків
і не тільки –
Де там подівся Рильський? Де Райнер Марія Рільке?
Дощ і каміння з неба, теза і антитеза,
Ці кириличні букви ріжуть неначе леза,
Цілять кудись у горло, колють і крають душу,
Все! Я уже не можу, та відчуваю – мушу.
Мушу читати далі, фокусувати погляд,
Як би не був далеко – бути водночас поряд,
Міцно зціпивши зуби, очі в сторінку вперти,
Читати, стікати кров’ю,
а значить – іще не вмерти.
Війна спрощує сенси…
Війна спрощує сенси,
Проїдає останні пенси,
Ділить усе на чорне і біле,
Змішує (виходить сіре), сточує сили,
Лишається осадом у словах,
Фантомним болем у рукавах,
А часом у грудях; встановлює норми
Поведінки, мови – скасовує форми
Дієслів – минулу, а надто майбутню,
Змушує Давида закинути лютню,
Плести пращу зі струн, забувати псалми,
Всерйоз готуватися до зими
Починаючи аж з весни;
Римувати «весни» і «війни».
Війна всотується, в’їдається
у шкіру,
В одяг, у волосся, від її штину
Дере у горлі, пече в очах;
Війна звужує простір,
тим паче – час,
Стягуючи все навколо
«тут і тепер»,
Поступово заповнюючи етер,
Постійно мариться на периферії
Зору, ввижається, майоріє
Десь поруч, заповзає у сни
Навіть тих, хто за тисячу миль
від війни,
Вона диктує, що вдягати, що їсти,
Розпропаговує затятого атеїста
Навіть у випадку, якщо він / вона
Живе десь зовсім далеко.
На те й війна.
Так минає рік, а потім і два,
Вицвітають фарби,
зношуються слова,
Гострий біль поступово
стає тупим,
Вогонь перетворюється на дим,
Очі ще сльозяться,
але шкіру вже не пече,
Сусід кладе руку тобі на плече,
Каже за звичкою –
if there’s anything I can do –
Не стидайся, кажи.
Ну, бувай, я піду,
І виходить за двері робити мільйон своїх справ,
І там, за дверима –
травень, і пахощі трав,
І цвіт сакури, яблуні, сливи,
і вечірня гроза,
І оливковий сад,
і виноградна лоза.
І в кімнаті зі шпалерами в смужку, біля заштореного вікна
Залишаються тільки двоє –
ти і війна.
Відпочинок скасовано. Довга зима за плечима…
Відпочинок скасовано. Довга зима за плечима.
Повертається птаство, але оминає Крим.
У небесного воїнства чорні мішки під очима,
Червоніє роса на білій
поверхні крил.
На клейнодах повицвітали контури літер,
На щитах і татуюваннях –
лики святих.
Відчувається смак бензину
і запах літа,
Рожевіє небо і вітер нарешті стих,
Весняна погода сприятиме, вірогідно,
Переміщенню у повітрі
небесних тіл,
І ліворуч від них височіє
гора Мегіддо,
А праворуч – степ,
пустий і плаский, мов стіл,
А на схід від них –
долина Єнном, Геєна,
Популярна атракція, місце майбутніх мук,
А над їх головами –
Марія, gratia plena,
І Отець, і Син, і здається навіть Онук,
У зеніті – сонце, звичне, старе, поганське,
Що ізпрежди віка світило
у вікна хат.
Ритуальні вбивства, Стравінський, магічні танці,
І весна – весна священна,
немов джихад.
Ця шопта малесенька,
ця невеличка купка,
Де один у полі множиться десятьма.
Зорі й хмари в небі –
їхній залізний купол.
Це небесне воїнство –
іншого в нас нема.
Речі, міста і букви
(Триптих)
Речі
На узбіччі війни, де бетон розтинають тріщини,
Де розкидані речі з вивернутих валіз
Упереміж зі снами – дитячими, хворими, віщими,
Де уже недостатньо слів, а тим паче сліз,
Де рясна алея, що зветься тепер зеленкою,
Із гілками дерев, переламаними навпіл,
Де дощі згори, як набої –
лента за лентою
У в’язке багно збивають дорожній пил,
Де чиєсь майно, розхристане і розтерзане –
Окуляри, одяг, іграшки (як без них),
Записник із віршами, адресами або тезами,
Срібний кульчик, що всі гадали, назавжди зник –
Там стоїть вона, на узбіччі війни, похилена,
Наче цей розбитий, навислий над нею ліс,
Ігнорує дощ, який налітає хвилями,
І збирає те, що розсипалось
із валіз,
Розлетілося, впало, випало, покотилося
Із тривожних торб, мішків, рюкзаків, кишень,
Капюшон намоклий тулиться до потилиці,
А над нею – сяйво, кругле, немов мішень.
Міста
Пам’ятаєш, про що у січні газети писали?
Ми читали, читали, але зрозуміти не вміли.
Цього міста колись не стане, казав Ісая,
А цього й поготів,
повторював Єремія,
Ми вночі здіймали очі свої до неба,
Де уже шипіла і розгорталася ватра.
Це лише знамення, і вірити їм не треба,
Це пусті чутки, і слухати їх
не варто,
Наших міст бетонні мури і капоніри
Нам здавалися вище хмар і міцніше сталі,
Та коли зірки у небі почервоніли –
Захиталися і точитися кров’ю стали,
Задзвеніли шибки, здригнулись високі вежі
Від ударів з неба, безглуздих, тупих, зухвалих –
Але наше місто встоїть, бо це залежить
Від дітей і котів, які сидять у підвалах,
Від дорослих із зосередженими очима,
Що рішили жити, жити і не вмирати,
І від снів про минулу зиму, яка навчила,
Що любов, надія і дизельний генератор
І окопна свічка в бляшанці
з-під кока-коли,
І знайомих літер чорне
дрібне намисто,
І підручник з мови
для п’ятого класу школи
Уночі боронять наше
небесне місто,
І воно щоранку наново воскресає,
І скресає крига, і дерево зеленіє.
Вавілон палає, як обіцяв Ісая,
Мéне, тéкел, фáрес.
Радуйся, Єреміє!
Букви
І коли в результаті миру
після війни
Попливуть кордони
на контурній карті світу,
То залишаться білі аркуші, а на них –
Впорядковані знаки
нашого алфавіту.
У церквах та цирках
гаснутимуть вогні,
Обірвуться хорали, польки, мазурки, марші,
І лише на східній,
вцілілій дивом стіні
Буде видно букви,
якщо поталанить – наші.
На поверхні плит кришитиметься граніт,
І портрети, разом з датами
й іменами
Піддаватимуться ерозії –
sic transit
Gloria, себто слава земна, минає.
Подивись, як тихо
з неба до наших ніг
Осідає манна, а може –
зола імперій,
Мов сліди пташиних лап на весняний сніг
Наші букви лягають у лінію на папері
І утворюють слово – такий особливий звук,
А із нього – світ, як слово й передбачає.
Що сильніше за слово? Нічого, хіба мовчання,
Але я обираю непевну надію букв.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.