Марина Пономаренко. Говори, наче Бог, який говорить з гори

У лісі-лісі темному,

Де ходить сірий вовк,

Живуть веселі демони

І тчуть квітчастий шовк

У шовк вплітають пагони

Отруйної трави,

І жінка, в шовк одягнена,

Не зносить голови

У неї прямо в череві

Почне рости трава

І стане жінка деревом,

Ото такі дива

Везуть веселі демони

В міста квітчастий шовк,

Жінки стають деревами

У щебеті пташок

У місті люди скінчаться

І прийдуть вовк і лис

Веселий і заквітчаний

У місті буде ліс

***

Ти спиш.

Ти спиш у найглибшій з можливих тиш,

За вікнами травень

Травень гойдає тебе вітрами,

Травень полоще тебе дощами,

Травень тобі прощає

Твої бездарні зимові гріхи,

Твої безнадійно гіркі

Слова, рядки і листи

Час зупиняється. Ти

Знову малий. Тобі вісім чи може дев’ять

Всі люди – велике і дружне плем’я

Весь світ – безмежний квітучий сад

Ти ще не вмирав і не воскресав,

Ти ще не зраджував і не кохав,

Ти ще малий. Валяєшся серед трав

Ти знаєш купу історій, ти ловиш великих жаб,

В твоєму маленькому тілі – найбільша у світі душа,

Ти роздивляєшся хмари, дивишся в очі небес

Ти бродиш по лісу. З тобою дружить сусідський пес

Ти нюхаєш квіти на гілках яблунь і слив

Ти щасливий. Ти досконало щасливий

Травнева злива. Із неба ллє, наче з відра

Ти спиш. За вікнами травень

За вікнами царство квітів і трав

Ти чистий. Невинний. Такий, яким був колись

Твоє життя – великий і білий лист

Ти мов би й не жив, не вмирав, не грішив

Ось тобі чистий лист. Пиши

***

Говори.

Говори, наче бог, який говорить з гори.

Говори про важливе, лише про суть,

Говори до дітей, вони саме ростуть,

Вони набираються сил, на їхньому боці час

Їм дістанеться світ, у якому не буде нас,

Наших імен, наших сердець і голосів.

Говори про любов, розкажи їм, у чому сіль,

Говори про радість, про світло і про красу,

Говори, поки в нас іще є трохи часу

Говори.

Говори, що живими не вийти з цієї гри,

Що нікуди не дінешся, гра – така,

Коли програєш, треба тримати себе в руках,

Треба триматись своїх людей і своїх знамен,

Вчитись бути щасливим. Нещастя вийде й саме

Говори.

Говори крізь біль, крізь сльози й печаль

Раптом твій голос – єдине, що буде звучать

У пустелі, де їм доведеться жити у тиші пісків

Говори.

Говори зі мною, коли більше немає з ким

***

По вулицях ходить хресна хода

Ікони блищать, хрести націлені в космос

У бога росте руда борода

І він усе літо ходить босим

І він зависає в південних містах

Він робить вино із води, він ловить мідій

Він творить дива без жодних підстав

Правда, це мало хто помітив

Ще бог вечорами вилазить на дах

Милується сонцем та їсть полуницю і груші

По вулицях ходить хресна хода

І ноша їхня важка, а віра у них непорушна

***

Привіт, я твоя поліція карми,

Ніщо тобі не минеться дарма,

Я візьму за все, що ти нагрішив,

Я візьму бухлом, я візьму грошима,

Я кров’ю візьму, а також м’ясом,

Я візьму за все, що тобі неясно?

Я візьму людьми, я візьму близькими,

Я знаю всіх їх, я знаю, з ким ти,

Я знаю хто ти, я знаю, як ти,

Я все життя йду тобі по п’ятах,

Я знаю, де ти, і знаю, що ти,

Давай, підставляй свою другу щоку,

Я знаю твої найболючіші точки,

Я знаю тебе досконало і точно,

Я знаю усе, у що ти віриш,

Я знаю твої найгірші вірші,

Я знаю твої найбільші лажі,

Я знайду тебе всюди, де ти заляжеш,

Тобі не втекти, не сховатись, не вмерти,

Я – твій янгол, ти – моя жертва,

Ти моя здобич, що йде до рук,

Я твій найстрашніший уявний друг,

Я твій найсуворіший наглядач,

Ось ми зустрілись, давай поплач,

Я – спазм, що горло твоє душить,

І я врятую твою пропащу душу,

Я врятую тебе, як побитого звіра.

Вір мені. Кому тобі ще залишилось вірить.

***

Здається,

Я знайшла твоє серце

У ньому було все це,

Про що ти говорив:

Темні двори,

Непевні шляхи,

Старі страхи,

Мертві граки,

І тріщини,

Також було кострище,

Був дим, він піднімався вище,

Ще вище, і ще

Вогонь залило дощем

Дощ був льодяним і протяжним,

Дощ нависав над пляжем,

Знаєш, там, поблизу аварійного мосту

Серце лежало собі, просто

Забуте,

Загублене

Чи залишене

Була тиша,

Було чути, як воно б’ється

«Прикольно, – подумала я, –

Як же живеться тобі без серця.

Напевне, це зручно й тихо

Ніщо не болить на вдиху,

Ніщо на видих не падає в п’яти,

Напевне, цього не треба боятись

Напевне, це зовсім не боляче,

Просто безсонячно»

Дощ ішов, здається, він був солоним

Серце лягло мені у долоні

Дуже природно й логічно

Я поклала серце в наплічник

Воно лежить тепер між ключами,

Мечами,

Блокнотами,

Бджолиними сотами,

Шовковими хустками,

Білими гусками,

Томами античних трагедій,

Зубом ведмедя,

Фляжкою з віскі, з якої, здається, тече

І купою інших речей,

Які я ношу за спиною

Твоє серце завжди зі мною

Твоє серце

Іноді б’ється

З моїм у такт

І це так, так, так,

Так тепло і так чудово,

Ніби прийти з-під дощу додому,

Висушить ноги, ввімкнути улюблену музику

Тим часом я застібаю на гудзики

Мокрий до нитик одяг

При нагоді

Я поверну тобі серце

З урахуванням останніх тенденцій,

З урахуванням прогнозів погоди,

Мати два серця – занадто затратно й немодно

***

Ці люди живуть переважно у телевізорах і на білбордах

Вони дивляться вгору, вони дивляться гордо,

У них рішуче стиснуті губи, у них золоті персні,

Вони говорять так солодко, вони гладять за шерстю

Ці люди кажуть, що все буде краще, більше і вище,

Що буде красиве життя й безплатне місце на кладовищі,

Що буде у тебе дерево, буде дім, буде син

Ці люди уміють лякати, співати і голосить

Ці люди такі важливі, на них не діють закони

Там, де вони проходять, дзвенять монети і дзвонять дзвони,

Там вилягає трава, зникає вода, тікають щурі

Ці люди завжди у золоті чи, принаймні, у мішурі

Їм хочеться стати вище, їм це пече

Ці люди бояться порожніх площ і порожніх очей,

Що всім стане пофіг на їхні слова, і буде так вовіки віків

Вони бояться цього майже так само, як і вовків

А що тим вовкам, вони щоночі ідуть полювати

Вони витягають людей із ліжка, потім із хати

Вони беруть важливих людей, наче простих смертних

Вони хапають зубами свою золоту жертву

А потім вовки говорять: «Ну таке, люди як люди,

Спочатку погрожують, б’ють себе кулаком у груди

Кажуть, без них завалиться небо і згине земля

Здається, вони самі у це вірять іноді. Бля…

Потім буває сповідь, з якої стирчать білі нитки

Потім ці люди просять пощади.

Потім просять убити швидко»

Вовки сміються, кумедно кривлячи морди

Вовки чешуть за вухом, дивлячись на білборди

Вовки говорять: «А що нам те золото, ми хочемо їсти

Ми беремо усіх підряд, то совість у нас чиста

І, якщо чесно, то ми надивилися всякої жесті,

Але найсмішніше – ці люди і нас намагалися

гладить за шерстю»

***

Я хотіла би стати рибиною

Зі сріблястою сильною спиною,

Величезним лапатим хвостом,

І лускою, наче намисто

Я б жила, певне, років сто

Може двісті, чи навіть триста,

А можливо, жила би вічно

На дні глибоченної річки

Чи в хвилях холодного моря

І не знала би, що там говорять

Про мене, про щастя й погоду

Я би просто пірнала під воду,

Забувала слова і речення,

Я б ловила підводні течії

Чи, можливо, роками б спала

Я боялась би тільки рибалок,

Кораблів, берегів, причалів,

Але я би мовчала, мовчала й мовчала

І вони би забули про мене

“Українська літературна газета”, чч. 25 — 26 (265 — 266)