НАВІЯНЕ МУДРІСТЮ ОМАРА ХАЙЯМА
Я знаю світ цей, певно, вже достоту:
У кожного свої ліміти, вади, квоти,
Усе хитке, знайоме, швидкоплинне,
Та дивуватись маю ще причини.
Вони, причини ці, всі разом, скопом —
Аналіз світу мій … під мікроскопом:
Ось тут (ніяк не звикну – думку відганяю!) –
Нечесний чесного ізнов шпиняє,
А там – невіглас, скинувши калоші,
Перетворивсь за мить на лик святоші,
Й маскують лайки, смайлики, карлючки
Сичання підлої, підступної зміючки,
А трохи далі (дежа вю – сновида!) –
Твоє привласнив знов якийсь пигида …
Й ті всі радіють, що такі дотепні,
А здивувань причини вже нестерпні!
Дивитись далі вже й несила – квола:
Здається, те усе – ізнов поколу!
Та придивлюсь: ті всі вдягнули маски,
Й під ними – лиш розгублені гримаски.
НЕ ЗНЕВІРИТИСЬ ЖИТИ …
Чи то з широко розплющеними,
А чи з острахом, пересторогою,
Чи то добрим їм, а чи й злючим тим,
Що ішли не своєю дорогою,
Поміркованим чи самовідданим,
Тим, що душу усю – навиворіт,
Зрозумілим всім, а чи й незвіданим,
Тим, що ледарю не відімкнуть воріт,
Тим, що зранку й доночі – у пошуках,
Чи таким, що знайшли та тішаться,
А чи й мрійникам з зорями в кошиках,
Тим, що пишуть … й таким, що не пишеться,
Песимістові чи оптимістові,
Іронічному чорному скептику,
Меланхолікам з вірою в істини,
Що пізнали буття діалектику,
Всім отим, що існують завзято так:
Ані жодної днини – для себе,
Чи таким, що життя – вічне свято їм,
Що журитись не мають потреби,
Плюс ще й тим, що не ймуть всьому віри,
Чи таким, що наївні – як діти,
Головне – не спізнати зневіри,
Головне – не зневіритись ЖИТИ!
ЦІНА КОМФОРТУ
А ви усіх натхненних попередьте:
Добро ж так часто злом гірким плямують!
А ви всі поривання заперечте:
Їх почасти ярмом страшним таврують!
І мрійникам всім разом повідомте:
Немає в світі твого ідеалу!
Та й разом з тим кумирів ознайомте:
Не вічна та крихка любов загалу!
Й тоді одразу – затишно та тепло:
Ані тривог, турбот, ані печалі!
І не стривожить дух сумління пекло:
Немає поривань – немає жалю!
І так, напевно, зручно, так – комфортно:
Не розірветься серце на частини!
Та придивись – якесь воно аморфне:
Таке, як у амеби – не в людини …
DEJA VU
Полярність явищ: майстер – дилетант,
Яка завжди інтригувала змістом,
І дискусійне: геній чи талант?!
Крокують поруч, моделюють дійсність.
Майстерність – симбіоз зусиль та Божих іскр,
Шукань, страждань, надій й завжди – осяянь,
І не потрібні їй піар чи зайвий блиск,
Бо справжній діамант й крізь бруд засяє.
Так прикро: часом, майстра боючись,
З корінням крила радо виривають,
Чорнять прекрасне легко, сміючись,
Цькуванням чорним за добро карають.
Боїться сірість блиску світлих дій,
Не має серця, совість не палає –
В мілкій душі вирує буревій
З мерзенних помислів, цькування зграї.
Не знає, що можливо працювати,
Змагатись чесно, створювати власне,
Радіти щиро та добро плекати,
І розуміти цінність миті вчасно.
Не здатна сірість вище себе впасти,
Й напевно, десь це добре розуміє,
Тому відточує довічну здатність красти,
Здобутки майстра “обнуляти” вміє.
І по життю таке іде без болю,
Ні вмінням не обтяжене, ні хистом,
Та знає, як вирішувати долі,
За блиском форми гребувати змістом.
А бідний майстер іншого не знає:
Сприймає все серйозно, надтрагічно,
Самоз’їданням душу спопеляє,
У бреднях заздрощів вишукує логічне …
Антагоністи, вічні опоненти –
Натхненний майстер та пихата сірість –
По різному оцінюють моменти,
У різному вбачають долі милість.
Радіє сірість: ” От же ж я дотепна!
Ще трошечки – й воно дійде до точки!
Мої зв’язки-зв’язуленьки-зв’язочки
Вмить забезпечать їй тавро ганебне!
Й плювати, що цінують, поважають,
Що вміє, знає, віз роботи тягне!
За це оте злиденне й покараю!
Воно – й блищить?! Хай своє місце знає!
Не здатне на підстави та інтриги,
Воно ще думає, що буде жити!
Мій коник – підлість, що міцніше криги!
Покликання – в багні таких топити!”
І шквал емоцій та дрібне каміння
Вмить перекриють кисень тій, наївній,
Закреслять всі знання та знівелюють вміння,
Здобутки всі позбавлять її імені.
А майстер ( от же ж лихо!) – й повідомлена,
І знає, що вже ж нуль їй перспективи …
І підпис, безперечно, й “ознайомлена”,
Та все ж в душі плекає позитивне.
Така наївність просто серце крає,
Не має жодних шансів бути втіхою:
“Не розуміють, певно, чи не знають,
Не можуть оцінити – не оббріхують!”
Й надалі все собі літає, діє,
До совісті вселенської волає,
Наївна та і посмішці радіє
Та “перспективним” щиро співчуває.
І … диво! Так собі живучи,
Плекаючи надії та мрій сповнена,
Потроху, але дійсно неминуче
В життя привносить справжнєє оновлення!
ЖИТТЯ – НЕДОПИСАНА КНИГА
А життя – недописана книга:
День нові продукує абзаци.
Проростають крізь мури, крізь кригу
Ретроспекцій вразливі ерзаци.
Тут сюжет свій у кожного, звісно ж.
І наратор – свій, дієтичний –
У рядках його думці затісно:
Розквіта і в сюжетах дотичних.
Часопростір розказаних фабул –
Найцінніших чекань то відгомін:
Той момент, що півроку так вабив,
Вже для когось – віддалений спомин.
Є і автор-наратор, і критик –
Різні ролі та різні подоби:
І всевідний творець, й аналітик …
Все одна і та ж сама особа.
Найскладніше із жанром та родом:
Трохи драм, та ще більше – комедій.
Що було надважливе, те згодом
Відійде до числа інтермедій.
Повість-сповідь, роман чи поема?
Байка, ода, легенда чи казка?
Осягнути – найтяжча дилема:
Тут і пісня, і ліра, і маска.
Пунктуація теж специфічна:
Знак питання не мириться з комами,
І тире (часом) тут алогічне –
Як місток між двома “невідомими”.
У крапок досить сили та чемності:
Як бар’єр між дрібним та вагомим.
А знак оклику (мрій нескінченності!)
Знищить смуток, зневіру та втому.
Хоч з найближчими і обговорює –
Обирає, що їй до вподоби,
Й всі сюжетні колізії створює
Тут одна і та ж сама особа.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал