* * *
не схолола душа у землі
поміж хмарами ловить проміння
топить сніг, напуває ним спрагле коріння,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
зігріває й подовжує дні
перемогу святкують бруньки
над безплідним сухим лушповинням
доки трави ростимуть крізь лід і холодне каміння
не схолоне й душа у мені
28.03.2023
сутінки
чи в мене щось з очима?
чи став примарним цілий світ?
втрачаю контури…
навколо все, мов з диму
а дим, як гніт.
навколо тихо смеркне.
у сутінках стає непевним крок
іду навпомацки
між тіней велетенських
поміж пасток
мара вбиває світло
хитка й оманлива напівпітьма
сліди приховує
хто я тепер і звідки
мене нема?
16.10.22
велике місто
велике місто мовчати не вміло
не визнавало тиші й спокою. власне, просто жило
одночасно займалося сотнями справ
і, звісно, мало силу силенну розваг
воно прикрашало себе вогнями –
гірляндами, лампочками, феєрверками, ліхтарями
танцювало щовечора безтурботно
полюбляло смачно поїсти та випити після роботи
навіть ніч не могла зупинити місто
здавалося, воно просто не може втомитися
та раптом воно тривожно принишкло
і стало підозріло прислухатися до темряви й тиші
завмерло і шикнуло на автомобілі
вимкнуло ілюмінацію, відмовившись від шику та стилю
пригадало щось зі своєї історії –
хрест на хрест заклеїло шибки, вікна зашторило
можливо, місто трохи боялося
намагалося передбачити, хотіло краще підготуватися
воно не встигло до тиші звикнути
наповнилося свистом, гуркотом, сиренами, криками
хіба ж воно знало, що буде так боляче
що його рватимуть і палитимуть, що вулиці закровоточать
воно тримало удари стійко
під дих, по ребрах, по скронях, печінці та литках
обличчя місту нещадно спотворили
та з ніг не збили. місто не впало. встояло.
28.06.2022
прокидаюся хвилин за десять до
прокидаюся хвилин за десять до
тішуся, що вже не болить голова
хапаюся за майже розряджений телефон
не дивно, адже електрики знову нема
задуха й холод – тепер завжди разом
бо електрика – це й вентиляція, і тепло
виходжу навпомацки на морозний балкон
залишається ще кілька хвилин до
пропікає наскрізь, точно глибше, ніж до кісток
запиваю з термосу колючого повітря ковток
думки яснішають, та прилипає до ніг бетон
можливо, ще відстукають останні секунди до
секунди втрачають свій вивірений віками ритм
штовхають в спину, впечатують у шершавість стін
свистять у вухах і сиплють розбитим склом
чи буде після? вже точно немає до…
миттю глухну, всі звуки поглинув один бабах
здається, в живих залишився тільки страх
внизу надриваються, виють сигналки машин
десь зовсім поруч – крики, вогонь і дим
струшую скалки, обмацую руки й ноги – ціла
що після – не знаю, головне – зараз жива
28.12.2022
як настане той час
як настане той час, де не буде здригатись земля
де не рватимуть вибухи небо і нерви і пам’ять
де пшенично жовтітимуть знову під сонцем поля
пошматовані танками, кров’ю напоєні, а не дощами
як настане той час, де в найдальших куточках заховані
припадатимуть пилом натруджені берці та автомати
де дівчата вберуться не в піксель, а в вишиті сукні із льону
де загояться рани, де хтось може змириться з втратами
як настане той час, коли рани хоча б зарубцюються
коли біль дасть вдихнути, відчути і бачити
як міста відбудують й життям знов наповняться вулиці
от тоді б не забути, не втратити і не пробачити
10.01.2023
я житиму
я житиму
солоними краплями на щоках і віях
навіть найменшому промінцю надії
радітиму
я житиму
бруньками тендітними, але такими сильними
вітрами – легкими чи штормовими –
безперечно вільними
летітиму
я житиму
дитячим сміхом, велосипедом та гойдалкою
пробігтись вздовж берега, бризкаючи водою
хотітиму
я житиму
синьою тишею, зорепадом і магією ночей
а ще – сивим пасмом, що ти прибираєш з очей
і любитиму
ти кохатимеш
мабуть, вже когось іншого – все одно
голуба білого, що прилітатиме на твоє вікно,
впускатимеш
і доки ти пам’ятатимеш –
я житиму
31.03.2023
* * *
Той, хто вбив у собі раба,
той не скаже: «Здавайся! Навіщо?
Будеш жити, так само, як я.
Будеш ситим. Дарма, що ницим»
Той, хто каже «здавайся» – сам
до нестями боїться свободи.
В гарній шкурці душа раба,
ззовні блиск, а всередині – сморід.
Раб готовий коритися злу
зі страху чи зневіри у світлі.
Він терпітиме, бо рабу
лиш навколішки зручно жити.
В кого ж воля у жилах тече –
плазувати під злом не стане,
встане в стрій, до плеча плече,
його неможливо закути в кайдани.
Він навіть думки не має про те,
щоб коритися рабській долі.
Особлива сутність в людей,
для яких сенс життя у волі.
04.07.2022
* * *
Я – сонячний листок,
крихкий і легкий,
в єдиному вальсі лечу до землі
Я – спокою ковток,
політ лелеки,
малюнок золотом на дощовому тлі.
Я – марево тіней
і прохолодний промінь,
цілунки сонця на твоїх щоках.
Я – запашний глінтвейн,
терпкий та теплий спомин,
штрихи гілок на сірих небесах.
Я – вранішній туман,
берези жовтокосі
та голки інію на тонких стеблах трав,
печальних барв роман…
Я – твоя ніжна осінь.
Я знов прийшла. Зізнайся, що чекав.
06.10.2021
* * *
смерековими гаями
над лавандовими полями
пролетить
задзвенить
і залишиться поміж нами
наша мить
і блакить
віддзеркалена цими очами
під дахами чужих хатин
сотні й тисячі наших годин
запаковані
і заховані
у валізу минулих днин
розкорковані
неподолані
кілометри забутих стежин
фіолетовими тінями
невловимими теплими снами
почуття
каяття
те, що зріло й мовчало роками
прожиття
й забуття
все залишиться поміж нами
06.03.2023