З КНИЖКИ «КЛЕКІТ ЛЕЛЕК»
Золотом квітне ліщина,
Пахне травою в полях.
Тиха моя батьківщина
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Десь загубилась в лісах.
Серцем до щему світаю,
Згадую очі купав.
Тут я не часто буваю,
Тут я у росах блукав.
Тут мої батько і мати
Гибіли в чорну сльоту.
Тут я учився кохати,
Землю любити святу.
Буду рости, як тополя,
Під журавлине «курли».
Тут я впаду серед поля,
Стану пучечком трави.
ТОВАРИШАМ ІЗ ТЮРМИ
Катюги, дні вам пораховані,
Не буде миру між людьми.
Ніхто в житті не застрахований
Ні від суми, ні від тюрми.
Невже ночами не страждаєте,
Забувши свій мерзенний фарс?
Сьогодні ви людей саджаєте,
А завтра вже посадять вас.
Були колись часи романівські,
А де поділися вони?
Сиділи у тюрмі Лук’янівській
Невинні доньки та сини.
Нема насправді України,
Сховала ти єство своє.
На честь цариці Катерини
Стоїть тюрма, як буква «Є».
Не буде роду переводу,
А буде воля там і тут.
Герої вийдуть на свободу,
Тюремну потолоч зметуть!
МОСКОВСЬКА ВОРОНА
Почорніла на вишеньці крона,
Віє вітер з північних сторін.
Прилетіла московська ворона,
Побиває вкраїнських ворін.
І прокинувся воїн із схрона,
Божий дух, божа іскра і дар.
На хресті умостилась ворона:
Чути — кар!
Чути — кар!
Чути -— кар!
Знов підводиться нечисть
червона,
Тож невже Україна помре!
А ворона не знає кордона,
Вона падло смердюче жере.
Я не кличу поспільство до
зброї,
Кожен скелю, як може, лупа.
Тож за віщо вмирали герої,
Де ви, вої, нащадки УПА?
Одягайте московські корони,
Знов луна занепадницький дзвін.
Де не глянеш — московські
ворони,
Глупа мова московських ворін.
Не замовкнуть дніпровські
бандури,
Нас ніякий хижак не зборов.
Але знайте: підвівся Батурин,
Запеклася на попелі кров!
***
Верби сиві та похилі,
Далі — крутосхил.
На Аскольдовій могилі
Вже нема могил.
Сипле осінь дзвінь червінців,
Срібних, золотих.
Там ховали українців,
Мучнів молодих.
Помолися, мамо-ненько,
Господи прости.
Там ходив Тарас Шевченко,
Малював хрести.
Замовка на крутосхилі
Цей сумний акорд.
На Аскольдовій могилі
Десь лежить Аскольд.
Посмутнілий, посивілий,
Я стою, як перст.
На Аскольдовій могилі
Треба ставить хрест.
* * *
Довкола варта при пістолі,
Усяк свої діла вороча.
А на золоченім престолі
Сидить дубова потороча.
Живе розкішно і красиво,
Як віл моругий ремиґає.
Вона лишень жере м’ясиво,
Та екскременти викидає.
Народ жиє убого, голо,
По правді сказано — голота!
А челядь товпиться навколо,
Дивись, щось випаде із рота.
І не докликатися Бога,
Нема де стати, ані сісти.
Не ждіть подачки ні від кого,
Бо скоро вас захочуть з’їсти.
Усе пророче на приколі,
Тупий тупому потурає.
А потороча на престолі
Захланні руки потирає.
А де вожді, а де герої?
Зоря остання догорає.
Ми кинулись, було, до зброї,
Але набоїв вже немає.
***
Хоча трава іще, як шовк,
Шумують верби і тополі.
Грядущий Хам уже прийшов,
Він возсідає на престолі.
Свинячі ікла вискаля,
У три дуги зігнув державу.
Привів з собою москаля
Робить свою мерзенну справу.
А ви ж були всі проти всіх,
Наїлися із неба манни.
Він посадив ускрізь своїх,
Куди не кинь — круті пахани.
І на сторожі блуд і мат,
Якась країна дивовижна.
Вкраїнська пісня — не формат,
Вкраїнська мова не престижна.
Немов поганки наросли,
Які від цього лиха ліки?
Панують виродки, осли,
Духовні покручі, каліки.
Мовчить замучений народ,
Вже не його земля і хата.
«Страна рабів, страна господ»,
Країна каїна і ката!
ЦВИНТАР
Та герої таки,
Бо про них ці рядки.
Картопляні дядьки,
Гарбузяні тітки.
Не відомо тобі,
Запитай у когось.
Бо тягли на собі
Україну-колгосп.
Їх тягав прокурор,
А яка їх вина?
Знали голодомор,
їх душила війна.
Задля дутих ідей
Хтось писав трудодні.
Зачинали дітей
У нужді, у багні.
Ремиґали воли,
В небі линуло «кру».
Свою кров віддали,
Лягли в землю сиру.
Де той люд во Христі?
Тільки вітер і пил.
І немає хрестів,
І немає могил.
АВТОГРАФ
Це засвідчено на бумазі
І припечатано нівроку.
Я народився на Євбазі,
У Києві 1939 року.
Мене не з’їли пранці
Серед гарматного дзвону.
Я жив у селі Луб’янці
Бородянського району.
Не надіявся на когось,
Я бачив смерть і голод.
Мене врятував колгосп,
Що звався «Серп і Молот».
Хоч був я зам і пом,
Не заздрив ні Криму, ні Риму.
Я досі пишу серпом,
А молотом б’ю у риму.
Буваю гострий, як ніж,
Буваю тихий, як нічка.
Мене колисав Здвиж,
Найкраща у світі річка.
Під журавлине «кру»
Співаю, живу, не каюсь.
Я тут ніколи не вмру,
Просто в траві сховаюсь.
ЄВБАЗ
Мамині смачні палянички,
На Євбазі шпана.
Продавала запальнички,
А завтра буде війна.
Сипало небо шрапнеллю,
Хоч роби ремонт.
Батько одягне шинелю,
Піде на фронт.
У відблисках грому
Все руйнувалось, гуло.
Мама вернулась додому,
У колгоспне село.
Про все пригадати хочеться,
Давно проминулий час.
Київ попав у оточення,
Євбаз залишився без нас.
Під вікнами буде без цвісти,
Нема нічиєї вини.
Батько пропав безвісти,
Не повернувся з війни.
Рубала не дрова сокира,
Казала мати не раз.
Лишилась безхозна квартира,
Лишився безлюдний Євбаз.
Я бачив війни примару,
Ріс у селі молодим.
А євреї з Бабиного яру
Сходили в небо, як дим.
Вмирали сотнями кияни,
Хотілось хліба, ковбаси.
І хоч цвіли вогнем каштани,
Було тоді не до краси.
Собак бродили цілі зграї,
Каліки плакали, повзли.
Людей ловили поліцаї,
Як скот в Германію везли.
Я сам собі краси намріяв,
Як за селом худобу пас.
Хотілося втекти у Київ,
Десь там чекав мене Євбаз.
Десь там трамвай, Дніпро,
Хрещатик,
Немає там нас до сих пір.
Тургенівська, 10, будинок дощатий,
Євбаз, захаращений двір.
Життя прожито більш ніж
половина,
Вертатись у минуле задарма.
Десь там на Євбазі моя
пуповина,
Немає Євбазу, будинку нема.
***
Засмутилися гаї,
Круки сіли на калині.
Не потрібні солов’ї
Солов’їній Україні.
Опустилося село,
Бродять всюди вовчі зграї.
Ще ніколи не було
Так погано в отчім краї.
І який там творчий лет,
Як нема в країні честі!
І стоїть сумний поет,
Наче бомж на перехресті.
Насміхається бомонд,
Набиває сите воло.
Де народ? Який народ?
Все завмерло надовколо.
Ледве блимає зоря,
Розумію, буде гірше…
Так було за Кобзаря,
Не потрібні пану вірші.
І поет вже не поет,
Квітка зірвана у лузі.
Зводить кілер пістолет,
І несуть поета друзі.
***
Тільки хвилі по воді,
Сиві.
Боже, які ми були молоді,
Красиві.
Де той казковий світ,
Канув.
Фото студентських літ,
Канів.
Мов зупинився час,
Вічність.
Дивиться нам Тарас
У вічі.
БРИТОГОЛОВОМУ
Інтернет-картинка,
Не сховаєш.
Ось твоя хатинка
На Гаваях.
Люди за податки
Хай гудуть, як бджоли.
Ти свої статки
Загнав у офшори.
У сполучених штатах
Крутиш романи.
Ти у депутатах,
Недоторканий.
Хай комусь калина,
Хай комусь могила.
Така Україна
Тобі люба, мила.
Ти скупив земельку,
Друже мій Мефодій.
Все не впреш у пельку,
«Вдавишся, як злодій.
ЗОЛОТА ОРДА
Чим похваляєтеся ви?..
Пройшли ЦК високу школу.
Підніжки, пішки, грязь Москви,
Ординці, служки комсомолу!
На волі спали, як воли,
Чужим впивалися із жаром.
Ви Україну продали,
Здали її, вважай, задаром.
Із гір московських, як орли,
Гострили пазурі на Київ.
Це ви Чорнобиль принесли
І посадили нам на шиї.
О брате, брата полюби,
По-справжньому, не для показу.
Ви присмоктались до труби,
Мов показилися від газу.
Вже кров тече од ваших зір,
Хоч сам берися за сокиру.
Несете нам московський «мір», Самі
ж не відаєте миру.
У вас народ, і в нас народ,
Як говорив мудрець Гаврило.
Не лізьте ви у наш город,
Бо відіб’єм свиняче рило!
ЧОРНОБИЛЬ, 26 квітня 1986 року
Це було у суботу. Самосад
смалили дядьки,
Десь далеко за обрій
сягали думками.
Божевільно цвіли вишневі
садки,
Ми картоплю садили навгороді
у мами.
Хлопчаки розважалися, пищали
в пищалки,
Сусіди сварилися на подвір’ї
навпроти.
А по вулиці мчали
бетономішалки,
І летіли над нами кудись
вертольоти.
Посадили картоплю уже по
обіді,
Потомились, не хотілось
нічого робити.
А повітря якесь було
з присмаком міді,
У горлі пекло, і хотілося
пити.
Ще лишилось у відрах
чимало картопель,
«Давайте досадимо…»
Мати мала рацію.
Хтось вістку приніс:
загорівся Чорнобиль,
Та не йшлось про аварію чи
радіацію.
Я не вірив чуткам, тримав
дистанцію,
Долинала від клубу, здається,
Козловського арія.
А вночі я впіймав ворожу
радіостанцію
І почув: на Чорнобильській АЕС
сталася аварія.
Вже ні мами, ні брата…
Думи мої невтішні,
Помирають чорнобильці
у моєму селі Луб’янці.
Як сьогодні бачу:
божевільно квітують вишні,
Це було 26 квітня 1986 року
вранці.
ОСІННЯ ПАСТОРАЛЬ
Осанна, осанна, осанна,
Падає листя із віт.
Виходить баба Оксана,
Благословляється на світ.
Сходить за клунею жито,
Віє теплом із полів.
Хочеться ще пожити,
Діждатися журавлів.
Листя летить за водою,
Півень горлає в селі.
Баба махає рукою,
У вирій летять журавлі.
Думи у баби прегарні,
Райдуга поміж дерев.
Вчора лежала в лікарні,
Думала, що помре.
Ні рути нема, ні любистку,
Лиш грона червоних калин.
Знає, приїде невістка,
Внуки приїдуть і син.
Баба пішла на поправку,
Ось тобі, бабо, й усе…
Пішов дід Іван у лавку,
Чвертку, либонь, принесе.
***
Переведи мене через майдан.
В. Коротич
Прощай, Софіє, бронзовий Богдан,
В чоло цілую вишню та калину.
Переведи мене через майдан,
Я покидаю Київ, Україну.
Нехай шумить за кручами Дніпро,
Цвітуть каштани золотої проби.
Лишаю вам Хрещатик і метро,
Дарую вам отруєний Чорнобиль.
Там русичі, там Київськая Русь,
Там соловей співає на сопілку.
До вас уже ніколи не вернусь,
Забуду мову, родичів і Спілку.
Набив речами туго чемодан,
Востаннє гляну в очі ріднокраю.
Переведи мене через майдан,
А до Москви я сам дошкандибаю.
СИНИ
Я син простого лісоруба.
Д. Павличко
Я син простого коваля.
М. Сом
Ти син простого лісоруба,
Ти син простого коваля.
А я питання ставлю руба:
І той і цей нас забавля.
Десь поховалися месії,
Ідуть у наступ москалі.
Ліси рубають лиходії,
Перевелися ковалі.
МАЛЮК ЦАХЕС
Співець чеснот, вбиралень,
перукарень,
Любитель пива, ловелас, нероба.
За все береться, всюди незугарен,
Маленький Цахес, на прізвисько
Цинобер.
На кухні вдома молиться Росії,
Хоча до Бога не ведуть дороги.
Він одягає мантію месії,
Як придивитись — виглядають
роги.
У вишиванці з хрестиком в калину,
Бо патріот, таких у світі мало.
Він на словах за вільну Україну,
На ділі — любить українське сало.
Він сам з села…
В селі горює мати,
(Послати б маму до якогось дяді).
У нього друзі — хлопці-депутати,
Котрі засіли у Верховній Раді.
Летить у мріях, як лелека в ирій,
То косить трави, то молотить жито.
Його почуєш кожен день в ефірі,
Він поучає, як народу жити.
Духовна гидь, невидимий
Чорнобиль,
Призвідець рукотворної руїни.
Маленький Цахес, на прізвище
Цинобер,
Душитель і хулитель України.
МАЖОРИ
Лейтенанти та майори
Поставали рачки.
Мчать по Києву мажори
На заморських тачках.
Повно спереді і ззаді,
Завше при параді.
Є в них тьоті, є в них дяді
У Верховній Раді.
Розступіться закордони,
Не вдавайте божих.
їм не писані закони,
Душать перехожих.
Що їм тюрми, що їм грати,
Хто зачепить дрином?
Можуть жертву зґвалтувати,
Обіллять бензином.
Відійди, завмри — і баста,
Не знесеш голівки.
Золота, сучасна каста,
Вилупки верхівки!
Наче мавпи із хвостами,
До дикунства звикли.
Обчіплялися хрестами,
Мчать на мотоциклі.
***
Ти лицемір. Поставимо тут крапку.
Твоя душа для мене не прийнята.
Який ти українець — взяв кацапку,
І діточки твої — кацапенята.
Ти любиш оковиту та слив’янку,
Фуршети, здибанки, народні
гульби.
Ти носиш на позір сорочку-вишиванку,
І вуса маєш, як в Тараса Бульби.
Чекаєш із Московщини світанку,
Москва пригорне до свойого лона.
Ти заховавсь за білу вишиванку,
Але поглянь, там заполоч червона!
Ти вивчив українську нашу мову,
Та, вибачай, душа твоя не наша.
Співаєш про Галину чорноброву,
Проте дочку свою назвав Наташа.
***
Забули, чи ви у курсі,
Совісте, ти досі спиш!..
Шевченко помер у Петербурзі,
У Мотронівці помер Куліш.
Станція. Енна зупинка.
Музика небесних сфер.
А де помер Косинка,
А де Плужник помер?
О доле, ти Богом дана,
Який, Україно, твій чин.
А де могила Богдана,
А де Мазепа спочив?
Яка ти горевна, ненько,
Куди твій час гряде?
Лежить у Москві Довженко,
А Винниченко де?
Краю мій любий, милий,
Доки сліпма брести?
Де не поглянь — могили,
Всюди — хрести, хрести!
СТЕРНЯ
До поля я не охолов,
Відчув землі колючу пробу.
Стернею ноги наколов,
Коли босоніж пас худобу.
Гасав об’їждчик на коні,
Шмагав нагайкою щосили.
А ви ходили по стерні,
Забули, як лемішку їли?
Бродили в полі навмання,
Я не забуду це ніколи.
А хтось писав, немов стерня
Давала від хвороб уколи.
Ми виростали на стерні,
Мов колосок, як дрібка солі.
А батько Сталін на стіні
Сміявся з нас у нашій школі.
УКРАЇНСЬКЕ
(Майже за Довженком)
Зустрілися два брати
Біля церкви без попа.
Один брат червоний,
Другий брат з УПА.
Один брат у формі,
Другий з раною на голові.
Один брат із орденами,
Другий брат в крові.
Стала тісною хата,
Хто кого любив?..
— А скажи-но, брате,
Як ти ворога бив?
Потемніла хата,
Отака любов.
Брат пішов на брата,
Пролилася кров.
Впала мати сива,
Отака неслава.
Одна могила зліва,
Друга могила справа.
ГОЛОС ІЗ ТОГО СВІТУ
Отак один одного любимо,
Одного дня чудового
Золотим тризубом
Поціляєм орла двоголового.
Наша доля не пропала,
Хоч затягла на шиї зашморги.
Залили за шкуру сала,
Досі не виходять зашпори.
Не вдавайте голу дівку,
Не обдурите когось ви.
Ви дали нам голодівку,
Предподаток і колгоспи.
Завивайте, як вовки,
Одягайте знов мундири.
Спорожніли Соловки,
Магадани та Сибіри.
Забуваймо кров і мат,
І не граймось револьвером.
Став маленьким старший брат,
А колись був Гулівером.
У мене свій край,
Не будемо разом.
Раша, гуд бай,
Подавися газом!
***
…І знов війна. Сумна година.
Копитом стоптана трава.
Стоїть над прірвою калина,
А збоку суне татарва.
Холодний попіл замість м’яти,
Порожня церква без Христа.
Нема нікого. Тільки мати,
Як тінь вербового хреста.
***
Слухала далеку зозулю,
В руках не слухалась сапка.
Сапала часник, цибулю,
Впала — і крапка.
Боже, як треба мало,
От і сталось.
Син покликав: — Мамо!..
Не озвалась.
***
…А графоманам сняться гонорари
Рясні, неначе зливи в Гонолулу.
В. Гужва
І я колись про гонорари марив,
Вмирав на герці од кривавих ран.
Валерочко, немає гонорарів,
Помер уже останній графоман.
Хіба б таке приснилося Малишку,
Послав би він тебе під три хрести.
Щоб видати тепер пристойну книжку,
На стіл потрібно грошики нести.
Поетом справжнім я не називався,
Бо віяли тоді не ті вітри.
Скажу відверто: я не видавався,
Якщо не двадцять літ, то
двадцять три.
Була доба радянська — сіро-бура,
Поезії було не більше — жбан.
Тоді живі були Малишко і Сосюра,
Тичина, Рильський і Бажан.
Ми вірили: настане переміна,
Очолював Борис тоді партком.
Тоді мовчала у підпіллі Ліна,
І сучив дулі всім Микола Сом.
О, скільки біля нас крутилось
швалі,
Штормило, мов ішов дев’ятий вал.
Ми в «Молоді» стояли при
штурвалі,
На щастя, поламався той штурвал.
***
Це ж бо є у нас,
І нема ніде.
О прекрасний час,
Партія веде!
Голі, босі ми,
Хворі, у корості.
Батько у тюрмі,
Мати у колгоспі.
Стало повесні
Зелено, блакитно.
Сталін на стіні
Дивиться привітно.
Затремтить рука,
Дитинчатко диба.
— Мамо, молока,
Мамо, дайте хліба!
***
Електричка «Київ-Бородянка»,
Небо прозаїчне, аж рябе…
Блиставиця. Озера. Луб’янка,
Приірпіння моє голубе.
Тільки хмари — ні звуку, ні сліду,
Навіть одуд не гра на дуду.
Вічно їду, ніяк не приїду,
Вічно йду і ніяк не дійду.
То якась несподівана стріча,
То поїздка у інші краї…
Просто соромно глянути в вічі,
Забуваються друзі мої.
Приірпіння, невже ти наснилось
У жагучому шумі колось?..
А було ж…
Відгуло, відлюбилось,
Відридалося… і не збулось.
***
Говорив у вівторок і середу:
— Найкращі вірші ще попереду!
Ось збудую дім, посаджу сад,
Одружуся, жінка народить сина,
Зроблю корабель і попливу у світ,
Побачу всілякі дива, повернуся додому
І напишу найкращі вірші.
Минув вівторок і середа,
Потекла за водою вода.
Одцвіли білі вишні,
Не написалися вірші.
Був під конем і на коні,
Не приплив у човні,
Привезли у сосновій труні.
Довелося писати мені…
А тепер…
А тепер би,
Де ті хати і верби?
Наші душі наївні,
Відспівалися півні.
***
Тут немає секретів,
Мій народ у нужді.
Добивайте поетів,
Саморобні вожді!
Ви владики сьогодні,
Ви тепер на коні.
Вам потрібні голодні,
Безголові, дурні.
У кого ж бо є сумнів,
Хоч у сурму труби.
Добивайте розумних,
Вам потрібні раби.
***
Чути відгуки дзвонів,
Ніби котить гарба.
Раб не знає законів,
Раб рождає раба!
***
Пошли нам, Боже, чужого,
бо доконає свій.
В.Б.
Якому молимося Боїу,
Не говори, поете, всує.
Ти ждеш не рідного —
чужого,
Чужий тебе не порятує.
Казав, казатиму ізнову:
Твоїх думок я не приємлю.
Він відбере не тільки мову,
А білу хату, отчу землю.
Не закликай на землю зайди,
Бо проклене в десяте мати.
І підеш ти до нього в найми,
Будеш на паперті співати.
Важка ти, шапка Мономаха,
І не дається так, за віру.
Тоді всміхнеться не Глеваха,
Неісходимий край Сибіру.
Як там ведеться — добре знаєш,
А ворог щириться на кутні.
Якої, друже, заспіваєш
Ти на своїй чудовій лютні?
До храму стелеться дорога
Крізь кучугуриська, завої.
Не дай нам, Божечку, чужого,
У нас-бо є свої герої!
СЕЛЯНСЬКА САГА
Як баба пішла за діброву,
Засіла у серці заноза.
Спочатку дід продав корову,
А потім коня і воза.
Згодом не стало калитки,
Життя стало сіре, як будень.
А потім усе пропив до нитки,
Лишився у хаті, як бубон.
Вже не міг ні ходити, ні літати,
Глянув у вікно, половіло жито.
Пішов на цвинтар баби питати:
— Одарко, як далі жити?
Хтось питав: — Куди ви, діду?..
Небом линула біла хмарка.
А там, за хрестами, стояли сусіди,
А за сусідами жінка Одарка.
Цвіла на могилі калина,
Кололо у серце та груди.
Дід Іван упав на коліна:
— Звиняйте мені, люди!
Я з дідом Іваном давно не
стрічався,
Та сказати по правді
мушу.
Кажуть, потому не довго тинявся,
Бог забрав його душу.
***
А літо було таке золоте:
—Доброго ранку!
Розстріляли тільки за те,
Що носив вишиванку.
Був звичайний собі хлібороб
Мав коня і корову.
Кулю дали у лоб
За українську мову.
Не пожаліли куль,
Іржали довпаду.
Будеш знати, куркуль,
Як шанувати владу!
ПАМ’ЯТЬ
Схилилися віти додолу,
Німує природа сама.
Чого мене тягне додому,
Хоч дома нікого нема.
Нічого зробити не можна,
І дійсність така, саме та.
Стоїть наша хата порожня,
У хаті живе самота.
Дивлюся сумними очима,
І чую зітхання сови.
Не стало ні батька-вітчима,
Ні брата, ні мами-вдови.
А сонце, хоч світить, не гріє,
Усе це бере за живе.
І хата поволі старіє,
Бо в хаті ніхто не живе.
За вікнами легіт леліє,
Доносить зозулі «ку-ку».
Лампадка в божниці тепліє,
Іконка стоїть у кутку.
І хліба і сала накраю,
І сяду скраєчку за стіл.
Усіх поіменно згадаю,
І вип’ю за пам’ять могил.
МАМИНІ ЛЕЛЕКИ
А на серці камінь,
Холодно од спеки.
Як не стало мами,
Відлетіли лелеки.
Так любили матір,
Плакали, журились.
В нас вони на хаті
У гнізді мостились.
Трави на могилі
Та хрести повсюди.
Стали чорно-білі,
Як у горі люди.
Як вони літали
В небі коло хати.
Мов людей питали:
— Де ж це наша мати?
Плаче обрій сірий,
Небеса замкнулись.
Полетіли в ірій,
Більше не вернулись.
***
Баба-незграба трясеться,
До лавки заледве диба.
Кому із пельки преться,
Кому немає хліба.
А тракторист Григорій
Славить свою житуху.
На самогон мораторій,
П’є якусь бормотуху.
Горе старенькій мамі,
Каже мені в секреті.
Олька виходе заміж,
Її жених в інтернеті.
Думу сумну тереблю,
Виростили неробу.
А хтось скуповує землю
На підставну особу.
Це правда, чи це наснилось?
Що буде — ніхто не знає.
Село моє, як сказилось,
У бур’яні заростає.
***
Б’ють за обрій протуберанці,
Річка Здвиж у далеч біжить.
Поховайте мене в Луб’янці,
Там, де мама моя лежить.
Де бродив полями, лугами,
Пив калини цілющу кров.
Там, де бігав босими ногами,
Де пізнав красу і любов.
Де цвітуть під хатами вишні,
Де на річці вогні купав.
Де писав про кохання вірші,
Де уперше тебе цілував.
Хай земля мені ляже на груди,
Як до матері, пригорнусь.
Звідсіля я пішов у люди,
І сюди я знов повернусь.
Полюбив отчий край, Україну,
І кажу вам про це.
Тут я знаю кожну стежину,
Всіх людей у лице.
Сходить сонце. Горять багрянці.
Ой, як хочеться жить!
Поховайте мене у Луб’янці,
Там, де мама моя лежить.
ДЕРЕВО
Хтось за вікнами тягне струну,
На душі біль, аж скрикну.
Це дерево придатне на труну,
Це дерево придатне на скрипку.
А десь гучить небесний хор,
Вечір світить черлену зірницю.
Це дерево придатне на собор,
Це дерево придатне на в’язницю.
Сходить місяць над обрієм повен,
У росі купається зарінок.
Це дерево придатне на човен,
Це дерево придатне на будинок.
Олжу і лють змітає Еверест,
І постає у сонячному блиску.
Це дерево придатне на хрест,
Це дерево придатне на колиску.
ДОЯРКА
Отаке життя в Оксани,
Ферма. Молоко. Корови.
Має орден «Знак пошани»,
Та ніякої любові.
Вік зозуля відкувала,
Як була ще при здоров’ю.
У колгоспі звікувала,
Все віддячувала кров’ю.
У селі керують зайди,
Присмокталися до чарки.
А тепер ніхто не зайде,
Не потрібні їм доярки.
Світу божого не чула
Від світання до смеркання.
За роботою забула
За сім’ю і за кохання.
Заробила гемороя,
Не туди вернуло дишло.
Подавали на Героя,
Але щось воно не вийшло.
Ні колгоспу, ані ферми,
Стіни голі та обдерті.
А тепер би, а тепер би,
Боже, дай скоріше смерті!
ПОРТРЕТ
Боже правий, моя карта бита,
У кайдани кам’яні закутий.
Я б хотів поїхати край світа,
Щоб усе це, наче сон, забути.
Не втечеш, не підеш стороною,
Вирвано із коренем калину.
Де не йду, біда іде за мною,
Не дає забутись на хвилину.
Як це сталось, в чому тут причина?
В’ється днів докучлива вервечка.
Донечка стоїть перед очима,
І не мовить жодного словечка.
Зачинилась піднебесна брама,
Серце переповнює страждання.
Я мовчу. Мовчить горевна мама,
Хто сказав, що золото —
мовчання!
Донечка застигла на портреті,
Дивиться відкрито, загадково…
Божечку, як тихо на планеті,
Обізвись, скажи хоча б півслово!