Олені СОКОРЧУК
ЧАСТИНКА СІЛЬСЬКОЇ
ЖУРБИ
Одинока, як перст, і як маківка, сива,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У терновій хустині, що зморшки хова,
На дев’ятім десятку лиш Бога просила,
Щоб не мулилась наша ріка родова.
Щоб хоч раз на три дні заявлялася дочка,
Щоб хоч раз на два тижні онуки прийшли,
Грабельками рівняє городні горбочки,
Бо ж вони вже, мов гори, в ногах поросли.
Де сухенька хатина в ожинових шатах,
Де старий перелаз перетрух, перетлів, –
Важко бабці похилі літа випрямляти
І дивитись услід нам крізь сльози дощів.
Від хлівця і від погреба ключик плюс ключик,
На радюжці при грубці гілляччя криве,
Проводового радіо голос деручий
Й лише двійко мигливих каналів ТВ.
Умовляння близьких вона чує й не чує,
Лише правнуків ніжно цілує в чоло.
Що вона тут глядить?
Що вона сторожує?
Цю хатинку стару?
Цей городець?
Село?
І вона, і хатина, й село доживають,
Що їм Бог, на віку написавши, відвів,
Вже в селі тім добра на мишей не стачає,
А в хатині отій – лиш святині батьків.
Не тримається двору вже й кіт, а ночує,
Де багатші на здобич хліви й погреби,
І лиш Журбинці – назва села – їй пасує,
Бо й вона вже –
Частинка сільської журби…
***
Спиняла себе кригою ріка,
Ковзька горизонталь була мов казка,
На став зі школи й з дому я втікав,
До ночі ноги у провалах квасив.
Гріб ковзанами я льоди уплав
І зорі наді мною ясно висли.
Як скоро найсолодший лід розтав!
Як швидко лід гіркий у долі зблиснув!
Лежить він, наче айсберг, мов гора
І дна сягає низом-бородою…
О льоде мій, ну провались хоч раз!
Ну вивергнись водою піді мною!
Щоб кам’яніли знову чобітки
І струнами тремтіли в тілі жили,
Щоб їв я, наче цуцик, дрижаки
І біг додому по голках сніжинок.
Щоби дививсь востаннє на зорю,
Що золотцем сріблінь підфарбувала,
Щоб зашпори виходили із рук,
Щоб грубка в щоки жар пересипала.
Щоб солодко під боками просце
Пом’якшувало піч твердокамінну,
Щоб мав я ще попереду усе
І знав, що все здійсниться неодмінно!
ПОБУТИ ТАМ…
Коли калина – повнокровна краля,
Коли у неї груди у коралях,
Коли її хустина золотава
Сповзає з пліч до ніг у теплі трави;
Коли беріз врочисті колонади
Втішаються гармонією й ладом,
Коли вони вже пахнуть першим снігом
І відсвітом своїм туманять вільхи;
Коли дуби добринями в дібровах
Стоять широкоплечі, гонорові
І листя їх золоченого хрому
Іще не піддається вітру й грому –
Тоді я все лишаю з тим, щоб лише
Побути хоча б день у теплій тиші
При повнокровній гронами калині,
При білизні беріз ясній, аж синій,
Біля дубів добротних, крутолистих,
Котрі з доби в добу несуть врочистість…
Побути хочу хоч півдня, хоч мить,
Де ліс вже сонний, але ще не спить…
СТАРІ ЛИСТІВКИ
На них ялини, кульки, свічі,
Сузір’я із найкращих снів…
Старі листівки новорічні –
Мов навесні торішній сніг.
Щось і зворушливе, і сутнє
На тих старих листівках лиш.
Я з них змальовував майбутнє –
Ясне, мов новорічна ніч.
Серед численних знімків чорних,
Збережених із давнини,
В сімейних вицвілих альбомах
Трикольорові лиш вони.
Десь в підсвідомості глибоко
Ворушиться листівок стіс –
Час-листоноша сорок років
Мені їх в сумці своїй ніс.
***
Усе, що планувалось на папері,
Всі пункти «що зробить», «куди піти»
Спіткнулись об важкі замки на дверях –
Броньованих, подвоєних, крутих.
Там – неприймальний день, там – черга-линва,
Там – «вийшла», «вийшов» і не повернувсь…
Там – самодур, там – сучка шолудива,
Там парус неприступності напнувсь…
Усе, що в голові анонсувалось
І формувалось в наміри благі,
Розпалося, розлізлось, скасувалось,
Розбилося об двері ті глухі.
Пропащий день. Всі плани – у корзині.
Знов дістаю з шухляди чистий лист
Й два звичних слова – «мушу» і «повинен»
Готові йти на прю з мурлом якимсь…
ЖИТОМИР. БУЛЬВАР
При вході в парк – зелений Пушкін,
При виході – така ж ріка.
За мостом через неї – пустка
Тополесаду в будяках…
Бюст можна, мабуть, освіжити,
Ще й підсвітить неоном ламп,
А як ріку омолодити?
Вона ж уся, либонь, гнила.
Стремтілася при ній трепета,
Береза стала деркачем…
Іще одна ріка поета
Фатально Чорною тече.
СЕСТРІ ТАНІ
Краєм світу
Щаслива Тетяна,
Хоч і шторм – не поліська гроза…
У Примор’ї свої Зарічани
Ще не раз пригадає сльоза…
Помолившись і наніч, і зранку,
Спазмом стиснувши
Згадку села,
Пригадає ще й ту Озерянку,
У якій бабця Таня жила.
Мама Галя і батько Микола
В небесах вже давно гомонять.
Десь далеко – й Озерне, і Кодня,
Десь далеко –
Й далека рідня.
Раз на років п’ятнадцять я радий,
Як вона приїздить до села,
І не знаю, чи щастя насправді
У Находці
Сестричка знайшла…
У ХРАМ Я НЕ ЗАНОСИВ
ЗЛА…
У 70-80-х роках ХХ
століття у приміщенні старої
Гришковецької церкви
завдяки войовничим атеїстам
діяв клуб (районний
будинок культури). Якось мене
запросили виступити
перед бібліотекарями у тому приміщенні…
Ще й досі пам’ятаю
сум’яття на душі після
незвичної зустрічі…
Ніби ницими і грішними
Й не руйнована була, –
Відродилась церква в Гришківцях,
Куполами зацвіла.
А була ж вона приречена –
Біснуватий душогуб
Опустілу, обезхрещену,
Обладнав її під клуб.
В тому клубі веселилися,
Накликаючи біду,
Але все ж чорти вселитися
Не змогли навік в той дух…
Не створив ніхто тут затишку –
Протяг простором гуляв,
Там, де мав стояти батюшка,
Мимохіть і я стояв…
Не ходив на дискотеки я,
Божих аур не труїв, –
Тридцятьом бібліотекарям
Вірші тут читав свої.
Після виступу незвичного
Довго каявсь я, моливсь,
Від гріха комуністичного
Відрікаючись колись.
Бог пробачив мені, грішному, –
В храм я не заносив зла,
Біблія ж бо також віршами
Кимсь написана була…
ЧЕТВЕРТА РОБОТА
Обманював я всіх, якщо відверто,
Хоч жаль моє сумління не шкребе:
На трьох роботах
Я робив четверту,
І через те не втратив я себе.
Всі три проблеми міг я перетерти –
На трьох роботах досвіду набув.
Із трьох кутів
Я поривавсь в четвертий,
Бо вихід мені в ньому лише був.
Робота ця моя
До півнів третіх,
Покараний я нею ізгори,
Робота ця
У вимірі четвертім
Була і буде
Попри інші три…
БУРЯК
І сіяла, й сапала вся бригада,
В негоду діставала із землі,
І на його шляху до рафінаду
Стояли ми – замурзані, малі.
Б’ючи об землю картузами й лихом,
Об тертку терли всупереч біді,
І на його шляху до бурячихи
В обнімку ми стояли, молоді.
Він цілий вік підпорою був дому
У згустках своїх гнівних кольорів,
Вже на його шляху до гички й жому
Й ми стоїмо з корівками, старі…
В нім не медові, а цукрові соти,
Вони в собі пророцтва всі таять,
Тож нам не треба й Ванги,
Щоб до йоти
Життя своє
Із грудочки зчитать…
СЕЛО
1.
Колись співуче –
Нині невеселе,
Гірчить бузок лиш –
«А колись було…».
Це не село
Щасливих новоселів –
Це вже відселень,
Виселень село…
Від сорому за нас
Горить калина,
Їй втіхи й від снігів ясних
Нема,
Вже ні в медпункту,
Ані в магазину
І на зарплату
Виторгів нема.
І коні, й люди
Тут вже не при ділі, –
П’ють із калюж і склянок
Сиву гидь,
Довкруж села –
Зруйновані будівлі,
А в центрі –
Хата крайня
Вже стоїть.
Тут будень довгий
І куценьке свято,
Сюди рідня
Все рідше їздить вже,
Де автомат
Загиблого солдата
Село напівзагибле
Стереже…
2.
Де пісня
Вулиці здригала –
Журба стоїть
Біля воріт…
До міст
Селяни мігрували –
Тепер мігрують
З міст у світ…
Де грали весілля
Й хрестини
Дітьми поповнювали рід, –
Господь
До нас був милостивим
Й ми не гнівили
Небозвід.
На ферму й поле
Поспішали, –
Ледарювати було гріх,
Кляли її –
Й не полишали:
Робота
Годувала всіх…
Ні водія,
Ні тракториста, –
Без них
Зійшло все
Нанівець…
В селі
Лиш три спеціалісти –
Поштарка,
Фельдшер,
Продавець…
І щоб
Культурно відпочити –
Бабуся
В’яже фартушка
І йде у центр села –
Купити
Собі ватрушку
Й порошка…
Ну, а поштарку стріне –
Знову
Їм буде що
Обгомоніть,
Вона ж бабусю
Чемно вмовить
Щось «на той рік»
Передплатить.
Бабуся згодиться –
Аякже,
Свобода слова
Скрізь тепер,
Газета їй
Про все розкаже:
Хто народився,
Хто помер,
Хто банк узяв,
Хто слово честі
Всім дав,
Що буде
Й чесно жить;
Хто хабара
Не зміг донести
І в буцегарню сів
Спочить…
Про депутатські
Ситі будні,
І про
Усенародний піст, –
Інформувати
Її буде
«Землі Бердичівської»
Зміст…
Їй ще й агітки
Справно носять,
Щоб обирать
Кудись когось,
Майбутнє ж бабці
Вже збулося:
Позаду – пекло.
Рай – ось-ось…
РАЗОМ З МИКИТКОЮ В
КУТКУ…
Спогад з дитинства
Молозиво зварила мати –
По дах ним хатній дух пропах,
Бичок солом’яний у хаті
На розчепірених ногах.
Так гарно нам з бичком буцатись
І смикати його за шерсть,
Де мають ріжки пробиватись,
Горбочками набухлі вже…
Не хочеться нам спати зовсім,
Ми теж, як два бички, з Вітьком,
Про що ми мріяли – збулося:
Щодня вже буде молоко.
Нас гріє чай з гіллячок сливи,
Гарячий хліб на рушнику,
І ми ночуємо, щасливі,
Разом з Микиткою в кутку…
Здійснилось те, що довго снилось,
І, знаючи корові строк,
– В Павла корова отелилась, –
Балакать буде весь куток.
…Я в школу буду пляшку нести
Із молоком поважно так,
Заткнуту корком із газети
Під назвою «Радянський шлях»…
ДОРОГА В ПОЛОВЕЦЬКЕ
На цій дорозі серце рветься
І хилиться до снігу чуб,
Дорога ця на Половецьке,
Давно я цій дорозі люб…
В провулок рідний завертаю,
На староцвинтарний куток:
– Здоров, Сергій!
– Привіт, Михайло!
– Вітаю!
– Добрий день, браток!
Снігами ледь пригнуті віти,
Розводить синьку сонцем вись…
І кожен другий кличе випить,
І кожен третій вже напивсь…
Та давній клятві своїй вірний,
Знов розчарую земляків…
Лиш до сестри зайду в подвір’я
Й на цвинтар поруч – до батьків.
Торкнуться пальці клямки брами,
Снігур додасть мені жалю,
Тут, над могильними снігами,
Гарячу голову схилю…
І пожалкую потім звично:
Відвідать вчительку ще ж мав,
А нашу зустріч новорічну
На 8 березня відклав…
ТАТАРНІВСЬКІ ЖОРНА
На місце дідової хати,
Що стала попелом давно,
Туди, де народилась мати,
Я приблукав недавно знов…
До неба помолившись Богу
Тієї тихої пори, –
Я не побачив там нічого,
Крім чорних жорен
Двох скорин…
Запахло враз домашнім димом, –
Той дим тертя вродило й рух, –
А жорна стали враз живими
І теплими від рідних рук.
…Ці камені журби й печалі
Допомагали виживать,
Вони тут стільки німували,
Що спромоглися розказать:
Як бабця пряла тут при свічці,
Як маму брала в бран війна,
Як дід косою різав січку
В колгоспі за ріжок зерна…
Як жнив чекали, наче свята,
Як відганяли наглу смерть,
Як оживляли сиву хату,
Коли прожовували дерть…
Як рвались вутлі перевесла,
Як йшло усе у небуття,
І як в могилу перевезли
Колеса
Стьопине* життя…
Як їх морозило у січнях,
Як нагрівало у жнива,
І як вони журились вічно –
Безжурних жорен не бува…
Камінне веретено долі,
Що польову сукало плоть, –
Ці жорна все перемололи,
А їх і час не зміг змолоть…
Й коли звертався я до неба
Там, де мій рід їх вісь крутив, –
Лежали жорна без потреби
В холоднім борошні снігів…
В них змовкли скреготи і виски,
Навіки втративши свій сенс,
Їх я відкрив, неначе диски,
З яких зчитати можна все.
Я цілував ті жорна – й наче:
Вони здригались, а мені
Торкали нерв
Зубів болящих
Їх чорні зерна
Кам’яні…
_____________
*17-річний мій дядько
Степан– мамин брат – загинув під колесами автомашини
***
Михайлу КЛИМЕНКУ
…І перейду я
В інші рівні,
Й мене забудуть
Всі підряд:
Спочатку – друзі,
Потім – рідні,
І вже аж наостанку –
Сад.
Про мене пам’ять
В нім цвістиме,
Поки сіятимуть
В гілках
Метелик,
Що у саду
В приймах,
Й бджола,
Що в нього
В невістках…
***
Сухі,
Сухі небесні сита,
Не сіється ні дощ,
Ні сніг…
Трави нема ще,
А косити
Уже так хочеться
Мені!
Ще молоток
Об сталь не дзенька,
А вже,
Почеплена на пліт,
Коса,
Як місяць молоденький,
Над кожним сном моїм
Стоїть…
***
У юності чомусь,
Не знаю сам,
Надавши чубу
Стилю і формату,
Я так хотів
Подобатись батькам
І вчителям,
І друзям,
І дівчатам.
Коли я перші гроші
Заробив,
Коли осмислив
Ома й Піфагора,
Коли вина півсклянки
Пригубив, –
Відчув,
Що стану теж дорослим
Скоро…
В селі було
Вже півсела стиляг,
А я тулив
До дірки в штанях
Голку,
І кепкували з мене
Дзеркала:
– А де ж твій цеп на шиї,
Де наколки?
Кіно
Крізь бурячиховий душок,
В такт музиці
Погойдувались перса,
При танцях я стояв,
Як пастушок,
Очима пас красунь
В нестримі серця.
Ятрив мій біль
Колючий небозвід
І я собі
Вже місця не знаходив:
Одну з дівчат
Проводив мій сусід,
А я обох їх
Потайки проводив.
Заходили вони
В колгоспний сад
І розчинялись
В темряві під віттям,
А я
Своїм веснянкам
Був не рад
І вус м’який свій
Люто ненавидів.
Я довго ще стояв
У тім садку,
Уявно бив сусіда
Й тяжко лаявсь,
А по дорозі
Сторожу Вітьку
Хвалився,
Що з побачення вертаюсь…
МАМО Й ТАТУ, Я
ПРИЙШОВ ДОДОМУ…
У саду черешня лісова
Зацвіла так світло і так гірко…
Хилиться смарагдова трава,
Вищиться на цвинтарних узгірках.
Крім черешні в нашому саду
Не цвіте нічого так оскомно…
Мамо й тату, я до вас іду,
Мамо й тату, я спішу додому.
Тільки ж ненька не зрадіє – «Ох!»,
Щоб припасти до грудей одразу,
Тільки ж батько не прочинить льох,
Щоб набрати з діжки мені квасу.
Тільки ж мама вже не заведе
У світлицю й щедро не пригостить,
Тільки ж батько білий, наче день,
Не потисне руку твердо й просто.
Ледь прим’явши на межі траву,
Я спішу додому, тату й мамо,
Цю гірку черешню лісову
Я садив колись разом із Вами.
Вже й сама черешня та стара,
Вже й вона стоїть в саду сумною…
Жде мене щоквітня тут сестра,
Щоб іти до вас удвох зі мною.
Скоро цвіт з черешні облетить,
Вкриє білим родову колодку,
Може, ця печаль перегірчить,
Може, я діждусь ягід солодких.
Очі ріже рання голубінь,
На просторах розкошує тиша,
Голову схиливши у журбі,
Я іду на цвинтарні узвишшя…
22 квітня, проводи
с. Гришківці
Бердичівського р-ну
на Житомирщині