І знову осінь відзигорна
пастельні барви постеля.
Понад Дніпром лежить розморна
перетолочена земля.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Прибиті прахом сірі села
ховаються в глухі яри,
де нишкне пам’ять невесела,
забита у тартарари.
Промчить круте авто по трасі
й надовго ще услід за ним
повисне в просторі і часі
смердючий нетутешній дим.
Давно поснули в обороні
прадавні змієві вали,
а там, де грали громом коні,
сивіє смуток ковили.
І хоч давно чужинців орди
не потикаються сюди,
свої ординці від погорди
рихтують замки і сади.
Чим глибше села пересічні
в яри ховають біль і гнів,
тим вище в небеса правічні
зростають гніздища панів.
Літають авта. Вітер свище
понад останками села.
І застила бездумне грище
осіння сива ковила…
Мамай, як вічний подорожній,
не мавши власного двора,
знов кланявся стежині кожній
у створі сонного Дніпра.
Журою віяли багрянці,
і вже у невідь відпливли,
заледве зазорівши вранці,
печальні змієві вали.
Згадалося, як смерди й вої
тут проливали сім потів,
аби із бездни степової
ординець дикий не влетів
та Київ не спалив на попіл
і весі не потолочив.
Тоді і виріс вал той окіл,
і мир на урвищах спочив.
Він пив тоді із князем брагу
за Русь, за Київ, за добро,
і княжому вклонявся стягу
ще не впокорений Дніпро.
Де все оте, де дух боронний,
що печенігів відсікав?
Лиш холод вічності безмовний
на все незрушний знак поклав.
Були вали – і за ногами
свої ж їх рознесли людці,
колись отвергнуті богами,
в собі заблукані сліпці.
Мамай не понукав Султана,
а той собі топтав траву.
Та ось хмарина, як сутана,
замайоріла наяву.
І стрімко випірнув з-під неї
цибатий замок, як мана.
Мамай зітхнув: невже халдеї
тут оселились нездавна?
Бо хто собі дозволить може,
коли народ іде в яри,
забувши повеління Боже,
на нього зирити згори?
Мамай би проминав і далі
хороми пишні потайні,
але Султан, як лях на палі,
крутнувся в бурім бур’яні
та боком до гінкої брами,
мов, там йому дадуть вівса,
бо вже й обридли над ярами
трава пожухла і роса.
– Не смій! – Мамай смикнув повіддя. –
Он ліс уже неподалік.
Отут сидить якесь поріддя,
а не достойний чоловік.
– Щоб знати, треба розпитати, –
кивнув Султан, – а щоб
спитать,
просись, Мамаю, до палати,
ти ж не якийсь затятий тать.
Он і жупан у тебе гожий,
а що дамаска та
мушкет,
так то ж для того, щоб ворожий
тебе обходив перемет.
– Либонь, тобі наснився спочив,
то й, наче курка, сокориш. –
Мамай всміхнувся й легко скочив
на запилюжений спориш.
А тут і брама роздалася,
мовляв, ходіть, якщо прийшли,
і килим кам’яний прослався
в зеленім майві кушпели.
А тут, не мавши навіть знаку
про двох нетяг із путівців,
господар сам постав на ганку
і добрим усміхом зацвів.
Аж остовпів Мамай: ну, брате,
таки ускочив у лайно.
Життя на витівки багате.
Ти ж знав цю істину давно.
А от послухався Султана,
а той же хитрий, яко лис,
та й заманив його до пана,
а пан же не простий – Нарцис.
Іще недавно він у небі
витав, як сокіл, біля зір
і лише часом при потребі
спускався до долин та гір.
І там же, ніде правди діти,
бо гоноровий був Нарцис,
не визнавав, що є ще квіти,
є зела інші, а не хмиз.
Немає вічного нічого,
хіба лиш пам’яті луна.
Тепер із марева нічного
вона його і розпина.
Ну що ж, колись не бувши гостем,
бодай тепер у дім зайди,
бо ті, хто з ним кружляли тости,
тепер показують зади.
Нарцис же гомонів:
– Мамаю,
старий обранику доріг!
Давно тебе я виглядаю.
Переступай мерщій поріг.
– За цим не стане, бо давно вже
нетязі мріялось, мені,
що підсобить веління Боже
пробити дірку у стіні.
Та глянути Нарцису в очі,
та розказати все, як є,
чому усе, що ткалось, в клоччі
буття досновує своє.
Тепер, коли стіна упала,
я погубив усі слова.
І, як вода весняна тала,
твоє минуле в яр сплива.
– Мамаю, я тебе розраю.
І доки кінь зжує овес,
я покажу тобі, що
маю,
що позбирав на клич небес…
Здається, ще ніде у світі
так Мамаєві не було.
Зібралось скопом у повіті
усе забуте вже село.
Вози стояли, гарби, мажі,
карети, сани і санки,
двоколки, пишні екіпажі
і тарантаси-гончаки.
Плуги лежали та борони,
сапа, і заступ, і коса,
добрячий ціп для оборони
супроти вражого списа.
Стояли мотовило й жорна,
і ступа слупом розляглась,
стриміла терниця проворна,
товстий казан промінням гравсь.
А далі геть стіну обпали,
мов їх за зраду розп’яли,
такі дива, що їх надбали
селяни хтозна і коли.
Вуздечки, віжки, шлеї, ярма,
вербові різки, батоги
і посторонки, що недарма
до кінської тяглись ноги.
Нарцис аж сяяв од погорди
і слово нагортав палке:
– Скажи мені, які народи
багатство мали отаке?
– Що-що, на каторжну роботу
нам завжди і сповна везло.
А от для розкошів достоту
у нас кебети не було.
– Що вже було, те я роками
сюди позвозив і зберіг.
– А нині власними руками
у кабалу народ запріг.
– Ну, любий друже, так не гоже
судити інших. Ти ж не Бог.
Ходімо ліпше в дім та, може,
тихцем посидимо удвох…
Нарцис ішов, як на параді,
і голову в погорді ніс,
неначе знову став при владі,
що не один звалила ліс.
А пообіч зі стін зоріли
великі мученці й святі,
і сонця промені, як стріли,
впивались в рами золоті.
– Як бачиш, дякувати долі, –
Нарцис указував перстом, –
оцю ікону на Подолі
купив я разом із хрестом.
А цю дали мені черниці
в благословеннім Густині,
а ця за пляшку від п’яниці
якось дісталася мені.
– Та їм би в церкві місце мати
і тайно тішити мирян.
– А я їх до своєї хати,
тепер вони – мені огран.
Народ наш – не тобі казати –
як не тюхтій, то свинопас.
Ніяк з колін не вдатний встати,
при тім пошанувати нас…
Мамай вслухався в горду мову.
Зі стін печалились святі.
А богоматір під покрову
ховала руки золоті,
неначе мерзла у
захланні.
І хмурився Ілля пророк.
Архангел Михаїл із брані
летів до зранених зірок.
А у кутку, від часу темна,
мов ще чекаючи когось,
тривала вечеря таємна,
хоча вино і не лилось.
Там янгола голівка руса
поміж широкими крильми,
а там суворий лик Ісуса,
колись розп’ятого
людьми.
Усі печальні та безмовні
у самоті розкішних стін,
вони були немов бездомні,
забувши про церковний дзвін.
Нарцис тим часом бив паркети
і Мамая все далі вів.
– А тут пейзажі та портрети,
увесь набором Київ, Львів.
Скажу тобі, козаче, щиро:
у нас тепер такі митці,
що упадуть у ноги з миром
за пряник у моїй руці.
– І падали?
– Поглянь на стіни,
кого тут із майстрів нема.
Тепер у інші пруться сіни,
бо я, бач, нині без керма.
– А я, бач, ще хотів про бджоли, –
Мамай крутнув обвислий вус.
– Про бджоли не змовчу ніколи,
бо то мій хліб і мій обрус. –
І плечі випростав ще вище. –
Якби таким був мій народ,
під медом гнулося б і днище
в бідоні, був би і приплод.
Я б з ним ніколи не сварився.
А так, нехай би йому
біс,
сам Прокопович раз приснився
і вулій для людей підніс.
Усе там, як на рахівниці
підбито, там огран ума,
там тільки бджоли-трудівниці,
а трутнів і сліда нема.
– Комусь сміятись би на кутні.
Але скажи, чому тоді
перемогли не бджоли – трутні,
а люди знову у біді?
– Вони самі себе збороли,
підступно зрадивши мене.
Отак і впали забороли,
хтось і мене іще кляне.
І тоскно на душі, щоправда,
а часом переймає лють.
Тепер отут моя розрада,
тут бджоли впасти не дають.
У їхнім леті, тихім гулі й
трудах я серцем не гублюсь.
Я сам сховаюся у вулій,
як треба, і в медах втоплюсь.
– Бувають і меди гіркими,
коли неправедні вони.
– Я не ганяюсь за такими,
тож і живу тут без вини.
Пішли-но в сад, старий козаче.
Там те, що душу возвиша,
бо тут то стогне, а то плаче
людьми обпльована душа…
Під Мамаєм кахляні квіти
в промінні сонячнім цвіли.
І виростали яблунь віти
із привечірньої імли.
А під важучими плодами,
яким не мріялось гнисти,
стояли вулії рядами,
немов на цвинтарі хрести.
– Це тут мій рай, душі розрада, –
прорік розчулено Нарцис. –
Тут вічна правда, а не зрада,
що кинула мене на спис.
Близьке мені єство бджолине,
та й сам я завжди брав нектар,
бо мав бажання лиш єдине –
віддати людям мед у дар.
– Що вже було, те не вернути, –
кивнув зажурено Мамай. –
А як би в вулик зазирнути?
– Та хоч у сотню зазирай.
Поснули вже мої трудяги,
хіба весна розбудить їх.
А там під жовто-сині стяги
я воїв виведу своїх.
– Сміявся б я давно на кутні,
якби повірив, що у бджіл
наводять лад не ситі трутні,
а ті, що трудяться довкіл.
То де ж вони, хвалені бджоли?
– Заглянь у крайній вулій. Він
в моїй сім’ї живе, відколи
сам Прокопович на поклін
колись прителіпав до мене,
як я ще гетьманом ходив…
Мамай примружився: ой, нене,
чи ти себе перетрудив,
щоб отаке верзти? Давно вже
і слід розтав од бджоляра.
Та цур йому. Либонь, не гоже
питать, бо витурить з двора.
Мамай підважив кришку чорну,
зажмурився: а що, коли
сколошкає юрму проворну?
Тоді лиш ноги строполи.
А там – ні меду у вощині,
ані присохлої перги.
І тиша – як у домовині,
і сум витає навкруги.
– Гуляли б вороги посутні,
гість похмурнів, як грозовій. –
Тут тільки ситі сонні трутні.
А матка де, де матчин рій?
– Та гув же вчора в ранній рані.
Сам чув його, ось в чому суть.
– То, може, знову на Майдані,
бо мертвим бджоли не гудуть?
– Один утік, то інші дома, –
Нарцис чуприною потряс. –
Я ж не якийсь то там сірома
і не церковний свічкогас.
– Перечити не маю права,
бо я тобі ні сват, ні брат.
Тепер отут твоя держава,
інакше – гідний гетьманат.
– Мамаю, я злоби не маю
на тебе за дурні слова.
Я краще в вулик той, що скраю,
загляну, там сім’я жива. –
І кинувся під кущ калини,
відкинув кришку – і збілів:
там ані жодної бджолини
й останній трутень околів.
Він кидався уліво, вправо –
та німували вулики.
Все вимерло…
А вже імлаво
вечірні мріли барвінки.
І впав Нарцис, як сніп, на лаву
і безутішно застогнав:
– За що й таку мені неславу
послав Ти, Господи, в заглав?
Скажи і ти мені, Мамаю,
людино вічна і пряма:
за віщо я тепер страждаю,
хоч люд витягував з ярма?
Невже я крав?
– А хто не краде?
Той шмат землі, а той
жону.
А вкраде, то не завжди й сяде
за гріх в хоромину курну.
Та перебрав ти, друже, міру,
як від гордині був осліп
і у народу викрав віру
у себе, це ж не вкрасти сніп.
– Либонь, була такою віра,
хтось похитнув – вона у тлін.
– Та ні, народ – не маса сіра,
не потолочений паслін.
Народ – як рій, де все доладу,
він бачить, хто збира нектар,
хто знає над собою владу,
а не над ним, це Божий дар.
– Я справжній пасічник, властиво.
– То й думав, мабуть, що меди
тобі носитимуть поштиво
в брилях солом’яних діди.
Вони й жили, трудяги путні,
та окурив ти димом їх,
коли підлікотники трутні
складали кривдні добра в міх.
– Та що змагатись після бою?
Згоріло все в мені, а жар
іще спікає дух журбою.
От хоч і головою в яр!
Ходімо в дім, старий Мамаю,
потеревеним уночі.
Не знаю чом та відчуваю:
так добре при твоїм плечі.
Заграєш щось, а я заплачу,
а забажаєш – заплачу.
А бджоли вернуться на дачу,
коли я сам не відлечу…
Вони присіли при каміні.
Нарцис поворушив дрівця.
Рухливі сполохи кармінні
торкнулися його лиця.
У келихах вино заграло,
як молода козацька кров.
Із душ зриваючи забрало,
немов осінній сум дібров,
навіялося щире слово
без осторог, таємних пут.
Знадвору вечір трояндово
цвів у смерковий каламут.
Зітхнув Нарцис:
– Ніхто, одначе,
коли я випав із сідла,
і не потішить, не поплаче,
і не спитає, як діла.
Сиджу тепер у схроні склепу,
як загнаний у нетрі вовк,
і тяжко згадую Мазепу,
й тихцем молюся до зірок.
Скажи мені хоч ти, Мамаю,
що за народ у нас такий,
чому і шлях йому до раю
вказати може тільки кий?
– Я б не сказав.
– Жагу померлу
я прагнув також воскресить.
Я навіть підкорив Говерлу,
щоб камінь потом оросить.
Щоб всі уздріли верховину,
що воскресить стару жагу.
– А ти хоч раз дививсь за спину,
коли долав спіраль тугу?
Коли топтав стежки протяжні,
чи бачив у зірковій млі,
що за тобою крекчуть блазні
й лишать самого на скалі?
Чи бачив ти народ, що з долу
себе здіймав у небеса?
– Там ліс з околу до околу,
а в нім не люди, а роса.
Я бачив там вершину синю
і підкоряв її, як міг.
– А краще б ти скорив гординю,
що не одного збила з ніг.
Літа не той, хто крила має,
щоб відірватись од землі,
а той, хто крила їй ладнає,
зберігши зорі у золі.
Ти на Говерлу дерся. Звіру
і птахові поклони бив.
Але при тому в себе віру,
як камінь дикий, ти дробив.
Чим вище дерся, нижче падав,
бо не подбав про опертя.
І тліла довкіл тебе падаль
та сіре сіялось сміття.
– Я ж вів народ!
– Згадай Мойсея.
Той у пустелі сорок літ.
Народ вела за ним не шлея,
а віри сонячний політ.
Зіпер на дух він мудрий розум,
відмів гординю, як послід.
Жарою січений, морозом,
він прокладав для інших слід.
– Твоя, Мамаю, чиста правда.
То що робить мені тоді?
– Найбільше нас катує зрада.
Ти сам судив – побудь в суді.
Піду я, мабуть, до Султана.
Спасибі за вино й овес.
Он ніч уже, немов сутана,
тихцем спускається з небес.
– Посидь іще. Утни на кобзі
удатне щось. Я заплачу.
– Заплатить вітер у дорозі,
коли до нього долечу…
І вийшов із глухої брами,
за повід ведучи коня
туди, де висли над ярами
забагрянілі рештки дня.
А у палаці при каміні
Нарцис спиравсь на кулаки.
У безгомінні тільки тіні
гойдались, наче павуки.
За спиною рипіло крісло.
Налив вина по саму креш
і криво усміхнувся:
– Звісно,
доки живий, іще не вмреш.
Іще прийде коза до воза,
іще приб’ється до воріт
дурна босота голомоза,
що продала за гріш мій світ…
І вихилив вино нахильці,
чоло уклав у схов долонь
і очужіло задивився
на переморений вогонь.
І раптом вітер в чорну тягу
влетів, розколошматив жар,
і пломеніння – стяг до стягу –
у дикий заплелось кошмар.
Ревло, гуло, протяжно вило,
тріщало погаром полін,
мотало дим на мотовило –
от-от і рознесе камін.
Нарцис в огонь
уп’явся зором
і зрушитись не міг ніяк.
А звідти регіт:
– Як не сором!
Підкинь ще пару поліняк.
Нарцис примружив притьмом очі:
яка ще мариться мана?
А у каміні поторочі
звились – аж віддалась луна.
Чорти, і чортики, й чортята
у шароварах, жупанах,
весела братія рогата,
що звикла жити при панах
та наїдки хлебтати з миски,
як щедра їм подасть рука,
неначе полум’яні зблиски,
втинають дружно гопака.
А тут зненацька з вогнеграю,
як з темного морського дна,
в високій шапці з горностаю
поважний виплив сатана.
Відсторонився від дрібноти,
осклабився, як хитрий лис,
і пихнув полум’ям жароти:
– Так ось де нині пан Нарцис!
А ми до тебе толокою,
хоч потолочимо траву. –
І ніжить, бестія, рукою
сяйну гетьманську булаву.
А та у полум’ї літає
і очі гранями сліпить,
усе в душі перевертає,
та спробуй знов її схопить.
– Вона моя! – Нарцис гукає.
А сатана:
-Колись була.
Вона втікає, як спіткає
невдаху власника хула.
– Верни її!
– Сказати мушу,
а ти вже сам як слід затям:
як віддаси мені ти душу,
я булаву тобі віддам.
– Щоб я чортам служив!?
– Було вже,
бо стільки наших серед вас…
І застогнав Нарцис:
– О Боже!
Невже золою став мій час?
Ось булава моя. Лиш руку
до неї владно простягни –
і думка знов перейме думку,
і знов налине з далини
народу вир, ясна потуга,
що крила дасть і вознесе,
облишить сиву душу туга,
яка її нещадно ссе…
І нахилився до каміна,
і розчепірив п’ятірню.
Та булава сяйна нетлінна
сховалася в клубки вогню.
І обпекла пожадну руку
жарота праведна, як мста,
і замість медового трунку
полином обпекло вуста.
– Приходь до нас! – за сатаною
лиш тільки слід од булави.
… Ледь тлів камін. А за стіною
стояла ніч – хоч в сон пливи.
І опустився на коліна
Нарцис і очі вгору звів,
де Господа душа нетлінна
літала й захід рожевів.
Тривожний вітер рвав тополі.
Пожовкла жужмилась трава.
І напросились мимоволі
гарячі зболені слова:
– О Господи, даруй розраду,
прости мені усі гріхи,
дай знову силу, дай і владу,
як молоде вино в міхи.
Невже я схожий на заброду,
що викрав гори золоті?
Та я для власного народу
міг розіп’ястись на хресті.
– Ти краще б ніс той хрест на спині.
Тепер самотнім вовком вий. –
Згори крізь хмари сіро-сині
озвався голос громовий.
– Явись мені, великий Боже,
і знов до себе пригорни!
– Що втратив, знов просить не гоже,
воно розтало, яко сни.
Я дав тобі і землю, й воду,
що в мене випросив Мамай.
А ти гордині на догоду
у чварах потопив той край.
Ти так, сердега, звик до слави,
як віл муругий до ярма.
Тепер у тебе ні держави,
ні навіть добрих бджіл нема.
– Мені б ще раз із булавою.
– Ти сам згубив її, коли
понад твоєю головою,
як бджоли, люди ще гули.
– О Господи, як далі жити?
В собі ж ще чую силу я.
– Коли не пізно, йди служити
хоч джурою у Мамая…
І хресно хряснуло знадвору.
В палаці рештками тепла
з камінного крутого створу
вже ледве дихала зола.
Мамай же підганяв
Султана
понад Дніпро, понад яри.
І ніч боліла, наче рана,
і вічний Бог сіяв згори.
м. Київ