Мамай у Нарциса

181

І знову осінь відзигорна

пастельні барви постеля.

Понад Дніпром лежить розморна

перетолочена земля.

 

Прибиті прахом сірі села

ховаються в глухі яри,

де нишкне пам’ять невесела,

забита у тартарари.

 

Промчить круте авто по трасі

й надовго ще услід за ним

повисне в просторі і часі

смердючий нетутешній дим.

 

Давно поснули в обороні

прадавні змієві вали,

а там, де грали громом коні,

сивіє смуток ковили.

 

І хоч давно чужинців орди

не потикаються сюди,

свої ординці від погорди

рихтують замки і сади.

 

Чим глибше села пересічні

в яри ховають біль і гнів,

тим вище в небеса правічні

зростають гніздища панів.

 

Літають авта. Вітер свище

понад останками села.

І застила бездумне грище

осіння сива ковила…

 

Мамай, як вічний подорожній,

не мавши власного двора,

знов кланявся стежині кожній

у створі сонного Дніпра.

 

Журою віяли багрянці,

і вже у невідь відпливли,

заледве зазорівши вранці,

печальні змієві вали.

 

Згадалося, як смерди й вої

тут проливали сім потів,

аби із бездни степової

ординець дикий не влетів

 

та Київ не спалив на попіл

і весі не потолочив.

Тоді і виріс вал той окіл,

і мир на урвищах спочив.

 

Він пив тоді із князем брагу

за Русь, за Київ, за добро,

і княжому вклонявся стягу

ще не впокорений Дніпро.

 

Де все оте, де дух боронний,

що печенігів відсікав?

Лиш холод вічності безмовний

на все незрушний знак поклав.

 

Були вали – і за ногами

свої ж їх рознесли людці,

колись отвергнуті богами,

в собі заблукані сліпці.

 

Мамай не понукав Султана,

а той собі топтав траву.

Та ось хмарина, як сутана,

замайоріла наяву.

 

І стрімко випірнув з-під неї

цибатий замок, як мана.

Мамай зітхнув: невже халдеї

тут оселились нездавна?

 

Бо хто собі дозволить може,

коли народ іде в яри,

забувши повеління Боже,

на нього зирити згори?

 

Мамай би проминав і далі

хороми пишні потайні,

але Султан, як лях на палі,

крутнувся в бурім бур’яні     

 

та боком до гінкої брами,

мов, там йому дадуть вівса,

бо вже й обридли над ярами

трава пожухла і роса.

 

– Не смій! – Мамай смикнув повіддя. –

Он ліс уже неподалік.

Отут сидить якесь поріддя,

а не достойний чоловік.

 

– Щоб знати, треба розпитати, –

кивнув Султан, – а щоб 
спитать,

просись, Мамаю, до палати,

ти ж не якийсь затятий тать.

 

Он і жупан у тебе гожий,

 а що дамаска та
мушкет,

так то ж для того, щоб ворожий

тебе обходив перемет.

 

– Либонь, тобі наснився спочив,

то й, наче курка, сокориш. –

Мамай всміхнувся й легко скочив

на запилюжений спориш.

 

А тут і брама роздалася,

мовляв, ходіть, якщо прийшли,

і килим кам’яний прослався

в зеленім майві кушпели.

 

А тут, не мавши навіть знаку

про двох нетяг із путівців,

господар сам постав на ганку

і добрим усміхом зацвів.

 

Аж остовпів Мамай: ну, брате,

таки ускочив у лайно.

Життя на витівки багате.

Ти ж знав цю істину давно.

 

А от послухався Султана,

а той же хитрий, яко лис,

та й заманив його до пана,

а пан же не простий – Нарцис.

 

Іще недавно він у небі

витав, як сокіл, біля зір

і лише часом при потребі

спускався до долин та гір.

 

І там же, ніде правди діти,

бо гоноровий був Нарцис,

не визнавав, що є ще квіти,

є зела інші, а не хмиз.

 

Немає вічного нічого,

хіба лиш пам’яті луна.

Тепер із марева нічного

вона його і розпина.

 

Ну що ж, колись не бувши гостем,

бодай тепер у дім зайди,

бо ті, хто з ним кружляли тости,

тепер показують зади.

 

Нарцис же гомонів:

– Мамаю,

старий обранику доріг!

Давно тебе я виглядаю.

Переступай мерщій поріг.

 

– За цим не стане, бо давно вже

нетязі мріялось, мені,

що підсобить веління Боже

пробити дірку у стіні.

 

Та глянути Нарцису в очі,

та розказати все, як є,

чому усе, що ткалось, в клоччі

буття досновує своє.

 

Тепер, коли стіна упала,

я погубив усі слова.

І, як вода весняна тала,

твоє минуле в яр сплива.

 

– Мамаю, я тебе розраю.

І доки кінь зжує овес,

я  покажу тобі, що
маю,

що позбирав на клич небес…

 

Здається, ще ніде у світі

так Мамаєві не було.

Зібралось скопом у повіті

усе забуте вже село.

 

Вози стояли, гарби, мажі,

карети, сани і санки,

двоколки, пишні екіпажі

і тарантаси-гончаки.

 

Плуги лежали та борони,

сапа, і заступ, і коса,

добрячий ціп для оборони

супроти вражого списа.

 

Стояли мотовило й жорна,

і ступа слупом розляглась,

стриміла терниця проворна,

товстий казан промінням гравсь.

 

А далі геть стіну обпали,

мов їх за зраду розп’яли,

такі дива, що їх надбали

селяни хтозна і коли.

 

Вуздечки, віжки, шлеї, ярма,

вербові різки, батоги

і посторонки, що недарма

до кінської тяглись ноги.

 

Нарцис аж сяяв од погорди

і слово нагортав палке:

– Скажи мені, які народи

багатство мали отаке?

 

– Що-що, на каторжну роботу

нам завжди і сповна везло.

А от для розкошів достоту

у нас кебети не було.

 

– Що вже було, те я роками

сюди позвозив і зберіг.

– А нині власними руками

у кабалу народ запріг.

 

– Ну, любий друже, так не гоже

судити інших. Ти ж не Бог.

Ходімо ліпше в дім та, може,

тихцем посидимо удвох…

 

Нарцис ішов, як на параді,

і голову в погорді ніс,

неначе знову став при владі,

що не один звалила ліс.

 

А пообіч зі стін зоріли

великі мученці й святі,

і сонця промені, як стріли,

впивались в рами золоті.

 

– Як бачиш, дякувати долі, –

Нарцис указував перстом, –

оцю ікону на Подолі

купив я разом із хрестом.

 

А цю дали мені черниці

в благословеннім Густині,

а ця за пляшку від п’яниці

якось дісталася мені.

 

– Та їм би в церкві місце мати

і тайно тішити мирян.

– А я їх до своєї хати,

тепер вони – мені огран.

 

Народ наш – не тобі казати –

як не тюхтій, то свинопас.

Ніяк з колін не вдатний встати,

при тім пошанувати нас…

 

Мамай вслухався в горду мову.

Зі стін печалились святі.

А богоматір під покрову

ховала руки золоті,

 

неначе  мерзла у
захланні.

І хмурився Ілля пророк.

Архангел Михаїл із брані

летів до зранених зірок.

 

А у кутку, від часу темна,

мов ще чекаючи когось,

тривала вечеря таємна,

хоча вино і не лилось.

 

Там янгола голівка руса

поміж широкими крильми,

а там суворий лик Ісуса,

колись  розп’ятого
людьми.

 

Усі печальні та безмовні

у самоті розкішних стін,

вони були немов бездомні,

забувши про церковний дзвін.

 

Нарцис тим часом бив паркети

і Мамая все далі вів.

– А тут пейзажі та портрети,

увесь набором Київ, Львів.

 

Скажу тобі, козаче, щиро:

у нас тепер такі митці,

що упадуть у ноги з миром

за пряник у моїй руці.

 

– І падали?

– Поглянь на стіни,

кого тут із майстрів нема.

Тепер у інші пруться сіни,

бо я, бач, нині без керма.

 

– А я, бач, ще хотів про бджоли, –

Мамай крутнув обвислий вус.

– Про бджоли не змовчу ніколи,

бо то мій хліб і мій обрус. –

 

І плечі випростав ще вище. –

Якби таким був мій народ,

під медом гнулося б і днище

в бідоні, був би і приплод.

 

Я б з ним ніколи не сварився.

А так, нехай би  йому
біс,

сам Прокопович раз приснився

і вулій для людей підніс.

 

Усе там, як на рахівниці

підбито, там огран ума,

там тільки бджоли-трудівниці,

а трутнів і сліда нема.

 

– Комусь сміятись би на кутні.

Але скажи, чому тоді

перемогли не бджоли – трутні,

а люди знову у біді?

 

– Вони самі себе збороли,

підступно зрадивши мене.

Отак і впали забороли,

хтось і мене іще кляне.

 

І тоскно на душі, щоправда,

а часом переймає лють.

Тепер отут моя розрада,

тут бджоли впасти не дають.

 

У їхнім леті, тихім гулі й

трудах я серцем не гублюсь.

Я сам сховаюся у вулій,

як треба, і в медах втоплюсь.

 

– Бувають і меди гіркими,

коли неправедні вони.

– Я не ганяюсь за такими,

тож і живу тут без вини.

 

Пішли-но в сад, старий козаче.

Там те, що душу возвиша,

бо тут то стогне, а то плаче

людьми обпльована душа…

 

Під Мамаєм кахляні квіти

в промінні сонячнім цвіли.

І виростали яблунь віти

із привечірньої імли.

 

А під важучими плодами,

яким не мріялось гнисти,

стояли вулії рядами,

немов на цвинтарі хрести.

 

– Це тут мій рай, душі розрада, –

прорік розчулено Нарцис. –

Тут вічна правда, а не зрада,

що кинула мене на спис.

 

Близьке мені єство бджолине,

та й сам я завжди брав нектар,

бо мав бажання лиш єдине –

віддати людям мед у дар.

 

– Що вже було, те не вернути, –

кивнув зажурено Мамай. –

А як би в вулик зазирнути?

– Та хоч у сотню зазирай.

 

Поснули вже мої трудяги,

хіба весна розбудить їх.

А там під жовто-сині стяги

я воїв виведу своїх.

 

– Сміявся б я давно на кутні,

якби повірив, що у бджіл

наводять лад не ситі трутні,

а ті, що трудяться довкіл.

 

То де ж вони, хвалені бджоли?

– Заглянь у крайній вулій. Він

в моїй сім’ї живе, відколи

сам Прокопович на поклін

 

колись прителіпав до мене,

як я ще гетьманом ходив…

Мамай примружився: ой, нене,

чи ти себе перетрудив,

 

щоб отаке верзти? Давно вже

і слід розтав од бджоляра.

Та цур йому. Либонь, не гоже

питать, бо витурить з двора.

 

Мамай підважив кришку чорну,

зажмурився: а що, коли

сколошкає юрму проворну?

Тоді лиш ноги строполи.

 

А там – ні меду у вощині,

ані присохлої перги.

І тиша – як у домовині,

і сум витає навкруги.

 

– Гуляли б вороги посутні,

гість похмурнів, як грозовій. –

Тут тільки ситі сонні трутні.

А матка де, де матчин рій?

 

– Та гув же вчора в ранній рані.

Сам чув його, ось в чому суть.

– То, може, знову на Майдані,

бо мертвим бджоли не гудуть?

 

– Один утік, то інші дома, –

Нарцис чуприною потряс. –

Я ж не якийсь то там сірома

і не церковний свічкогас.

 

– Перечити не маю права,

бо я тобі ні сват, ні брат.

Тепер отут твоя держава,

інакше – гідний гетьманат.

 

– Мамаю, я злоби не маю

на тебе за дурні слова.

Я краще в вулик той, що скраю,

загляну, там сім’я жива. –

І кинувся під кущ калини,

відкинув кришку – і збілів:

там ані жодної бджолини

й останній трутень околів.

 

Він кидався уліво, вправо –

та німували вулики.

Все вимерло…

А вже імлаво

вечірні мріли барвінки.

 

І впав Нарцис, як сніп, на лаву

і безутішно застогнав:

– За що й таку мені неславу

послав Ти, Господи, в заглав?

 

Скажи і ти мені, Мамаю,

людино вічна і пряма:

за віщо я тепер страждаю,

хоч люд витягував з ярма?

 

Невже я крав?

– А хто не краде?

Той шмат землі, а  той
жону.

А вкраде, то не завжди й сяде

за гріх в хоромину курну.

 

Та перебрав ти, друже, міру,

як від гордині був осліп

і у народу викрав віру

у себе, це ж не вкрасти сніп.

 

– Либонь, була такою віра,

хтось похитнув – вона у тлін.

– Та ні, народ – не маса сіра,

не потолочений паслін.

 

Народ – як рій, де все доладу,

він бачить, хто збира нектар,

хто знає над собою владу,

а не над ним, це Божий дар.

 

– Я справжній пасічник, властиво.

– То й думав, мабуть, що меди

тобі носитимуть поштиво

в брилях солом’яних діди.

 

Вони й жили, трудяги путні,

та окурив ти димом їх,

коли підлікотники трутні

складали кривдні добра в міх.

 

– Та що змагатись після бою?

Згоріло все в мені, а жар

іще спікає дух журбою.

От хоч і головою в яр!

 

Ходімо в дім, старий Мамаю,

потеревеним уночі.

Не знаю чом та відчуваю:

так добре при твоїм плечі.

 

Заграєш щось, а я заплачу,

а забажаєш – заплачу.

А бджоли вернуться на дачу,

коли я сам не відлечу…

 

Вони присіли при каміні.

Нарцис поворушив дрівця.

Рухливі сполохи кармінні

торкнулися його лиця.

 

У келихах вино заграло,

як молода козацька кров.

Із душ зриваючи забрало,

немов осінній сум дібров,

 

навіялося щире слово

без осторог, таємних пут.

Знадвору вечір трояндово

цвів у смерковий каламут.

 

Зітхнув Нарцис:

– Ніхто, одначе,

коли я випав із сідла,

і не потішить, не поплаче,

і не спитає, як діла.

 

Сиджу тепер у схроні склепу,

як загнаний у нетрі вовк,

і тяжко згадую Мазепу,

й тихцем молюся до зірок.

 

Скажи мені хоч ти, Мамаю,

що за народ у нас такий,

чому і шлях йому до раю

вказати може тільки кий?

 

– Я б не сказав.

– Жагу померлу

я прагнув також воскресить.

Я навіть підкорив Говерлу,

щоб камінь потом оросить.

 

Щоб всі уздріли верховину,

що воскресить стару жагу.

– А ти хоч раз дививсь за спину,

коли долав спіраль тугу?

 

Коли топтав стежки протяжні,

чи бачив у зірковій млі,

що за тобою крекчуть блазні

й лишать самого на скалі?

 

Чи бачив ти народ, що з долу

себе здіймав у небеса?

– Там ліс з околу до околу,

а в нім не люди, а роса.

 

Я бачив там вершину синю

і підкоряв її, як міг.

– А краще б ти скорив гординю,

що не одного збила з ніг.

 

Літа не той, хто крила має,

щоб відірватись од землі,

а той, хто крила їй ладнає,

зберігши зорі у золі.

 

Ти на Говерлу дерся. Звіру

і птахові поклони бив.

Але при тому в себе віру,

як камінь дикий, ти дробив.

 

Чим вище дерся, нижче падав,

бо не подбав про опертя.

І тліла довкіл тебе падаль

та сіре сіялось сміття.

 

– Я ж вів народ!

– Згадай Мойсея.

Той у пустелі сорок літ.

Народ вела за ним не шлея,

а віри сонячний політ.

 

Зіпер на дух він мудрий розум,

відмів гординю, як послід.

Жарою січений, морозом,

він прокладав для інших слід.

 

– Твоя, Мамаю, чиста правда.

То що робить мені тоді?

– Найбільше нас катує зрада.

Ти сам судив – побудь в суді.

 

Піду я, мабуть, до Султана.

Спасибі за вино й овес.

Он ніч уже, немов сутана,

тихцем спускається з небес.

 

– Посидь іще. Утни на кобзі

удатне щось. Я заплачу.

– Заплатить вітер у дорозі,

коли до нього долечу…

І вийшов із глухої брами,

за повід ведучи коня

туди, де висли над ярами

забагрянілі рештки дня.

 

А у палаці  при каміні

Нарцис спиравсь на кулаки.

У безгомінні тільки тіні

гойдались, наче павуки.

 

За спиною рипіло крісло.

Налив вина по саму креш

і криво усміхнувся:

– Звісно,

доки живий, іще не вмреш.

 

Іще прийде коза до воза,

іще приб’ється до воріт

дурна босота голомоза,

що продала за гріш мій світ…

 

І вихилив вино нахильці,

чоло уклав у схов долонь

і очужіло задивився

на переморений вогонь.

 

І раптом вітер в чорну тягу

влетів, розколошматив жар,

і пломеніння – стяг до стягу –

у дикий заплелось кошмар.

 

Ревло, гуло, протяжно вило,

тріщало погаром полін,

мотало дим на мотовило –

от-от і рознесе камін.

 

 Нарцис в огонь
уп’явся зором

і зрушитись не міг ніяк.

А звідти регіт:

– Як не сором!

Підкинь ще пару поліняк.

 

Нарцис примружив притьмом очі:

яка ще мариться мана?

А у каміні поторочі

звились – аж віддалась луна.

 

Чорти, і чортики, й чортята

у шароварах, жупанах,

весела братія рогата,

що звикла жити при панах

 

та наїдки хлебтати з миски,

як щедра їм подасть рука,

неначе полум’яні зблиски,

втинають дружно гопака.

 

А тут зненацька з вогнеграю,

як з темного морського дна,

в високій шапці з горностаю

поважний виплив сатана.

 

Відсторонився від дрібноти,

осклабився, як хитрий лис,

і пихнув полум’ям жароти:

– Так ось де нині пан Нарцис!

 

А ми до тебе толокою,

хоч потолочимо траву. –

І ніжить, бестія, рукою

сяйну гетьманську булаву.

 

А та у полум’ї літає

і очі гранями сліпить,

усе в душі перевертає,

та спробуй знов її схопить.

 

– Вона моя! – Нарцис гукає.

А сатана:

-Колись була.

Вона втікає, як спіткає

невдаху власника хула.

– Верни її!

– Сказати мушу,

а ти вже сам як слід затям:

як віддаси мені ти душу,

я булаву тобі віддам.

 

– Щоб я чортам служив!?

– Було вже,

бо стільки наших серед вас…

І застогнав Нарцис:

– О Боже!

Невже золою став мій час?

 

Ось булава моя. Лиш руку

до неї владно простягни –

і думка знов перейме думку,

і знов налине з далини

 

народу вир, ясна потуга,

що крила дасть і вознесе,

облишить сиву душу туга,

яка її нещадно ссе…

 

І нахилився до каміна,

і розчепірив п’ятірню.

Та булава сяйна нетлінна

сховалася в клубки вогню.

 

І обпекла пожадну руку

жарота праведна, як мста,

і замість медового трунку

полином обпекло вуста.

 

– Приходь до нас! – за сатаною

лиш тільки слід од булави.

… Ледь тлів камін. А за стіною

стояла ніч – хоч в сон пливи.

 

І опустився на коліна 

Нарцис і очі вгору звів,

де Господа душа нетлінна

літала й захід рожевів.

 

Тривожний вітер рвав тополі.

Пожовкла жужмилась трава.

І напросились мимоволі

гарячі зболені слова:

 

– О Господи, даруй розраду,

прости мені усі гріхи,

дай знову силу, дай і владу,

як молоде вино в міхи.

 

Невже я схожий на заброду,

що викрав гори золоті?

Та я для власного народу

міг розіп’ястись на хресті.

 

– Ти краще б ніс той хрест на спині.

Тепер самотнім вовком вий. –

Згори крізь хмари сіро-сині

озвався голос громовий.

 

– Явись мені, великий Боже,

і знов до себе пригорни!

– Що втратив, знов просить не гоже,

воно розтало, яко сни.

 

Я дав тобі і землю, й воду,

що в мене випросив Мамай.

А ти гордині на догоду

у чварах потопив той край.

 

Ти так, сердега, звик до слави,

як віл муругий до ярма.

Тепер у тебе ні держави,

ні навіть добрих бджіл нема.

 

– Мені б ще раз із булавою.

– Ти сам згубив її, коли

понад твоєю головою,

як бджоли, люди ще гули.

 

– О Господи, як далі жити?

В собі ж ще чую силу я.

– Коли не пізно, йди служити

хоч джурою у Мамая…

 

І хресно хряснуло знадвору.

В палаці рештками тепла

з камінного крутого створу

вже ледве дихала зола.

 

Мамай  же підганяв
Султана

понад Дніпро, понад яри.

І ніч боліла, наче рана,

і вічний Бог сіяв згори.

 

м. Київ

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!