Маленька, сухенька, згорблена

392

 
Тетяна ЛЕМЕШКО
 
Маленька, сухенька, згорблена.
Старіша од світу білого.
Роботами перероблена,
Ніжніша од цвіту спілого,
Іде і у землю дивиться.
Постукує патериця.
В біленькій простій хустинці
Онукам несе гостинця.
Із вузлика яблука, сливи
Виблискують проти сонця.
Із посмішкою, щаслива,
У гості іде до доньки.
Іде собі й думку думає.
Немудру таку, простеньку:
«Іванко цукерку схрумає.
Галинці – сливку смачненьку».
Зупиниться, відпочине –
І далі ногами човга.
Мудрує, що дать дитині.
На те, мабуть, і дорога.
«Степанкові – пиріжечки,
Оксанці –  калач та грушу…»
Іде собі по моріжечку,
Несе свою щедру душу.
 
ТІТЧИН ЦУКОР
На долонях поорані борозни,
Сотні борозен – дві руки.
Корінь з гичкою падають порізно.
Тітка чистить свої буряки,
 
А вони –  головаті, як глеки,
Посміхаються владно їй.
Скільки тітка в червневу спеку,
Покладала на них надій.
 
Скільки раз по міжряддях мовчки
Із сапою вона пройшла,
Щоб рослина зеленим листочком
В буйнім всесвіті проросла.
Реактивні шугали небом,
Залишаючи димний слід.
А вона за своє, бо ж треба…
Скільки так проминуло літ.
 
… Журавлі відлетіли у вирій.
Загубився у тітки сон,
Білий цукор на скронях виріс
З борозенок її долонь.
 
Це поезії з книжки Павла Щегельського «Театр абсурду». Київ. Український письменник. 2016.
Поезіїї, народжені нетлінним світлом душі автора! Поезія-осяяння, яке живим нервом пульсує з кожного його вірша.
Ну, хто ще так сказав:
 
…Білий цукор на скронях виріс
З борозенок її долонь.
 
чи:
 
…Іде собі по моріжечку
Несе свою щедру душу.
 
Оголеною правдою нашого буття проймає душу і поема «Козирна гра». Пригадалося Тютюнникове про Василя Стефаника: «У нього оце під шовковою сорочкою зразу серце». Отак і в Щегельського! Вражає його прозірливість й у віршах: «Ніхто не знає, що кого з нас жде», «Гнемо то стовбур, то корінь, то віти», «У круговерті буднів і доріг» …
Воістину правий Дмитро Чередниченко: «Слово з болю виростає».
Цілющим ковтком повітря на тлі непроминального болю – тонка, прониклива лірика:
 
Десять променів-пальців
присядуть мені на чоло,
І тоді лиш повірю: я – вдома
(Ти приходиш додому)
 
чи
 
І коси, наче житні перевесла,
Золотограєм звисли на плечі.
(Примруживсь день)
 
Кожен вірш хочеться читати, перечитувати.
Привертає увагу й ілюстрація світлинами з власного архіву Щегельських. Молоді батьки в інстинуті, красуня-мама у вишиванці, а потім… безпросвітні будні у «совєцьких» фуфайках. Скалічені українські душі і долі. Одних –  на розстріл, інших –  до Сибіру, жіночу вроду одягли у фуфайки й кирзаки, заярмували в колгоспи.
В «Театрі абсурду» живемо й нині…
Дякую Павлові Щегельському за справжню, високу поезію, яку в нинішньому, модерновому світі зустрінеш не зчаста.
 

№7 (195) 7 квітня  2017

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!