(історично-детективна
поема-кліп. Фрагмент)
ТРАГІЧНА ПРОЗА ПЕРШИХ ВТРАТ
– Мамо, чому „Беркут” завжди в шоломах?
– Щоб сховать відсутність
голів…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
(З розмови киян)
Під маскою розгледіть очі важко:
чи з Марсу ви сюди, чи наші, може?
Давайте, офіцере, вип’єм з фляжки –
це утопити смуток допоможе.
Це – від укусів совісті й спокуси!..
Пили безсмертні із цієї фляги –
пив академік, пив соратник Стуса,
міністр ваш давній пив… І я ж не Яго.
Хоч як – коньяк рятує в нашім стані!
А хто хильне, ще й сам поетом стане.
Чи хоч згада Миколин „Отче наш”:
„Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
як ліс у грудні свій листок останній”.
…А през – як памперс: наче вже й не ваш!
P. S. Зі щоденника, точніш – щонічника майданівця Івана
Поет, якому я вчора читав вірша і який порадив мені
писати саме щоденник, бо „це важливіше й неповторніше”, при барикаді пригостив
„беркутівців” з фляжки, і поки другий пив, я вручив сержанту ВВ шоколадку й
стосик листівок, де видруковано кілька слів: „БОЄЦЬ! На Майдані стоять мирні
люди. Це твої брати й сестри: такі ж українці, як ти. Ти давав присягу їх
захищати. ЗАЛИШАЙСЯ ЛЮДИНОЮ!”. Ментороботи мають наказ стояти, перекривши
вулицю. Майдан розширився до Грушевського, навряд чи поступиться якась із
сторін: точка кипіння близько, майструєм рогатки і катапульту. З боку Кабміну
сповзають БТРи і водомети – як чергова ознака нелюдства влади: мороз за десять
градусів! Біля БТРа побачив звіра, впізнав нелюда – він позаду рядів безголової
„беркутні”, без маски, в бушлаті, зрідка підіймаючи праву руку, продовженням
якої видавався АК, ліниво пострілював. У нас називали його Виродком – він
начальник донбаських убивць, під його орудою одна з бригад ліквідувала мого
брата, хоч звинуватили банду Самвела. Якщо вже Виродок прибув сюди й метикує з
полковниками, плануються вбивства! Бути просто радником „палковників” – не його
справа. Ще це означає, що весь головний кримінал Донбасу вже тут, і рішення про
таке приймалося на паханському сходняку, який, власне, й висунув раніше зека в
губернатори, потім у през-и. Не всі знають, що давнє поганяло зека-преза – Хам,
а мій брат називав його ще соковитіше – Хамрило. Колись Хам і Виродок сиділи в
одній камері, і тоді майбутній през вкрав у Виродка гроші, передані з волі.
Потім Хама за наказом старшого по камері „опустили” – того, хто це насильство
над ним сотворив, Хамрило, коли вже став губернатором, по-звірячому ліквідував.
А Виродка не просто залишив живим, а наблизив і майже озолотив за мовчазне й
неухильне виконання „наймокрішої” роботи…Я дістав з кишені свого „Макарова”,
прицілився, стоячи поміж шинами, й вистрелив двічі. Виродок поточився і впав,
наче підсковзнувся. Але, гад, живий…
Навіть жінки
ломами видовбують бруківку, розбивають навпіл, щоб зручніш кидати.У нас
полетіли дивні „гостинці” – світлошумові й ще якісь гранати. Несуть перших
убитих…
P. P. S. Зі
щонічника Ярослава
Геніальний винахід – колесо, особливо гумове! –
пригадалося, як покійний батько, який, пройшовши Бухенвальд і ще два
концтабори, використовував удома шини для… поїння курей. Він розрізав їх на
дві половинки: із трьох шин виходило „шість кілець олімпійських”, які ставали
круглими жолобками, куди наливалася вода, і кури йшли в коло до водопою.
Господи, якби батьки дожили й дізналися, що наймолодший син – шалапутінський
жук?!
Вразило, що серед
перших полеглих – білорус Жизневський, вірменин 20-літній Серьожа Нігоян:
неймовірний майданівський інтернаціонал!..
ЗИМА 2014-ГО
(після 18-го лютого)
Цієї зими, наче сон у сні,
у Києві, в Києві – чорний сніг.
А коли на чорне перший упав,
додалось червоне – росло й росло
це червоно-чорне, як стяг УПА,
аж до Інститутської спільне тло.
І сказав поранений сивий пан:
„З того, що у людства ще не було,
ми дали Козацтво, УПА, Майдан –
людству з Україною повезло…”
…І не сон у сні, а збивало з ніг
кулями на київський чорний сніг.
БРАТ НА БРАТА
Зі щонічника
Ярослава
Очікуючи на зустріч з братом, почув по мобілці новину:
вчора кинули в СІЗО чи ІТУ Ніну, кіровоградську студентку. Вона якраз підходила
до будинку тітки на Подолі: теж свідчення того, що влада хапає будь-кого з
перехожих, навіть якщо вони наближені до „тітушок”, одним із них був її
наречений Юрко. А раптом її вирахували після виступу на Майдані, де читала про
„три щастя”? Найжахливіше, як вона провела ту ніч: з неї знущалися
менти-офіцери… Бідна дівчина! Це сповіщав Хо, який просив терміново знайти
Бороду, бо той „поета більше поважає”, щоб за годину двома машинами Борода був
за названою адресою. Так я й зробив, не маючи сумніву, що Хо своїми таємними
„ричагами” поверне її на волю й покарає мерзоту…
Намічений
сценарій зустрічі не спрацював, хоч я всіляко „вговоряв” свою нестриманість, як
той козак дівчину в пісні. Зустрілися в Тарасовому парку, де двома роками
раніше я побачив прибулого зі свого острова олігарха Хо, не знаючи, що той –
чоловік однокурсниці. Коли брат підійшов, я почав із жарту:
– Женю, у тебе
джип, як у міністра, чи ти вже, може, генерал?
– У міністра
крутіший, – відповів Євген, подаючи дещо напружену руку.
З висоти на нас дивився Тарас. Цей вічний свідок
підказав хід розмови:
– Жень, ти,
мабуть, не знаєш, що імена батьків Тараса такі ж, як і в наших – Григорій і
Катерина, – до чогось все ж зобов’язує. На жаль, совєцькая власть дуже
постаралась, щоб українці не знали історію роду. Колись я розповідав, як мамин
дядько, наш двоюрідний дід, який очолював сільський комсомол, прийшов до свого
ж батька з комсюками і став його… розкуркулювати. Може, з тих часів у нас в
Україні і родини навпіл, і країну пополам рвуть. В батька стали цілити по
команді сина… Недавно і в мене вселився схожий гріх – хотів… тебе
застрелити: знаю, що служиш ти не Україні…
– Просто у нас
дещо різні України, – в’яло вставив брат.
– Ліліпутін – зовсім
не Україна, – відрубав я. – Ти знаєш, скільки сотень москвичів він разом з ФСБ
убив, коли лиш став прем’єром? Щоб народити ненависть до чеченців, поселити
страх у росіян, розпочати другу війну в Чечні! Невже не чув, як про це говорив
генерал Лебідь, знищений потім? Коли вибухнула дев’ятиповерхівка по вулиці
Гур’янова, загинуло 94 людини, 164 поранено. А по Каширському шосе було 119
загиблих, з них – 12 дітей. У книжці „ФСБ взрывает Россию” таких адрес
ефесбешних терактів значно більше. Як і самих жертв! Одного з авторів –
Литвиненка потім теж отруїли путінці ефесбешені.
Молодший
безуспішно ховав по кутках очей напливаючий страх.
– Брате, –
випалив я, – чи тобі, офіцеру, пояснювати, що таке зрада Батьківщини?!
– В мене… не
було вибору, діти ж… – тихо протиснув між губ молодший.
– Вибір завжди,
кажуть, є! Навіть зараз. Тікати, скажімо, в Москву – хоч навряд чи погодяться
діти й дружина. Другий варіант: скоро винесуть цю Янекову свистобратію, і
відсидиш за скоєне… Ти зустрічав таємний вантаж з Підмосков’я – уяви, що
одною з тих прилітних гранат убивають… брата, племінника. Хіба не стаєш
убивцею при цьому й ти?
…Сиділи на тій
же лавці, де два роки тому вмостивсь Борода, до якого підійшов замріяний магнат
Хо – ще „за часів застою” це була лавка закоханих Хо і Ами. Олігарх, не
підозрюючи, що Борода став інвалідом саме на його заводі, захотів пожертвувати
старому 100 євро, купаючись в ностальгійно-щасливих спогадах. Борода „опустив”
того нижче лавки: „Я знаю, хто ти – ти з тих приблуд, що вже пани тепер над
панами” й додав: „Думаєш, цим відкупився?”. Потім шукала Бороду магнатова
сек’юриті на чолі з Санчо Пансою (Олександром Панасовичем, майором, який свого
часу мене допитував „нєжно”).
Ми пішли до
виходу з парку, де стояв корейський „паркетник” Жені, і я запропонував:
– Є чоловік…
могутній і дружній, не пов’язаний з СБУ, хоч і працював там, могутніший за
Янекових міністрів, разом узятих, – все про тебе знає й хоче допомогти…
Біля братового
„паркетника” виблискував джип, про який Женя – за інших обставин – сказав би: в
Києві таких не більше трьох. Звідти вийшов Хо, якому я й представив брата.
33-Й ДЗВІНОК ВІД МАТЕРІ
З ночі вона почала набирати
мобілку сина – мовчить Майдан,
сина хоче почути мати:
калатає серце – снився „тюльпан”.
Чує дзвін половина сотні –
з першого по тридцять третій дзвінок:
а відповідати страшно сьогодні –
хай ще їй побуде живим синок.
Хай не зна: лиш іншими голосами
відтепер мобілка їй відповість…
На лежачім – нетанучий сніг, як саван.
Всі вросли в Майдан, приховавши вість.
А хтось вірить, що материнська сила
дзвінка того ще розбудить сина.
ПЕРЕМОГА І ПОГАР
Зі щонічника
майданівця Івана
Щастя жити
посеред Хрещатика у наметі донецькім! Влада закрила метро, яке перевозить щодня
три мільйони люду.Паралізували все місто. Якби знаття, що ті, хто „покрỳчє”, – такі покручі, і що втратим сто
побратимів убитих ще й викрадених „під патронатом” сина узурпатора та інших
спонсорів терору, і що за три місяці проживемо тридцять років!.. І ховатимемо
щодня по кілька героїв „Небесної сотні”. З 18-го лютого влада почала відверто
стріляти на враження. Лиш на даху Кабміну – 7 снайперів! Якби вдалося ще восени
на кожну владно-бандитську шию накинуть палену автошину, були б живими батьки й
сини! Ця сотня смертей переповнила чашу нашого гніву: ранком 22-го лютого
збиралися нехай і ціною життя штурмувати Адміністрацію през-а. Але… през
утік! Зек утік зі страху! Це з’ясувалося вранці, коли на все готові відчайдухи
пішли брати владне кубло. Скрізь пахне паленим, а на бруківці осів товстим
шаром погар. До ночі виносили вбитих і поранених з готелю „Україна”, їх несли
до Михайлівського Золотоверхого, який став ще й шпиталем. Загинули ж майже
діти, як під Крутами: студенту Устимчику Голоднюку було 20, Романчику Гурику
19, а Назарку Войтовичу 17 літ – особливо боляче вдивлятися в його красиве
найюніше обличчя! Хтось іще кілька годин тому біг виручати побратима і,
підібравши пораненого, отримував кулю.
Тисяч сто людей
нині проводжали на Майдані одразу двох загиблих – одного зі Сходу, з Луганська
чи Краматорська, й західняка, які померли від ран. Все кипить в мені. Хоч поет
і не радив вірші придумувать, звільню душу, – запишу-таки, бо самі придумалися
рядки:
Лежать – блаженні і невинні.
Стоїть мовчання нелукаве.
І – громом: „Слава Україні!”,
і відгомін – „Героям слава!”
Ця гречна галицька галузка
на древнім древі України
і східна ця – не вся ще в друзках –
сплелися майже при корінні…
Як велетенські кобзи, труни:
за кожним по сто тисяч плаче,
і натяглись між нами струни,
тепер за кожним „Плине кача”.
– Хіба не рано вам до раю? –
питають шахта й верховина.
І грім: „Герої не вмирають!”
А шепіт вуст при домовинах:
„Смерть ворогам!”…
Зі щонічника Ярослава
Сьогодні – особливе віче, яке буває раз на 200 років! А
волосся дибить сум’яття: хотів почути від Хо про брата, і одночасно побоювався
новин: які перспективи – тюремні чи інші – очікують? Від важких думок відірвав
вітальний голос-дзвіночок. Це була кіровоградська Ніна, поряд з якою стояв
статний молодик.
– Це ж мій Юрко –
не впізнали? – проспівала вона, – ми тут у… весільній подорожі!
Я бачив раніше
хлопця лиш раз, коли той був ті-тушканчиком і ревнивцем, і тоді дав йому
кличку: „Нудні очі”. Тепер це був інший чоловік, очевидно, що над ним серйозно
попрацював „візажист” Хо. Виявилося, місяць тому Хо дав хлопцю шанс „прозріти”
й підтримав фінансово так, що будь-якому ті-тушканчику й не снилося – за умови,
що Юрко повернеться до Кіровограда й „робитиме там щось корисне й радісне”.
– Ви справді –
добрий результат Майдану! – визнав я, вітаючи молодят, і прислухався до
святково-мудрого голосу муфтія зі сцени, який мовив доброю українською – на
відміну від чувирла Царьова та інших „ригіоналів”…
…Ця пара
навіяла думку про феномен, пояснення якому не знайдеш навіть у Фройда й Фромма,
бо вони цього не застали. Суть у тому, що на Майдані люди стають красивіші –
попри те, що багато з них тижнями не мили голови, не розчісувалися, навіть
попри різні запахи з деяких кутків Хрещатика. Треба розпитати психологів: є щось
таке – чи ген краси в боротьбі, чи ген волі…
Схоже, Ніна
здолала стрес. Якщо вірити Бороді, вони з ментами не панькались. Хо призначив
Бороду прокурором, і одразу після вивезення за Київ мерзотникам запропонували:
або їм відріжуть те, чим знущались, або – тюрма, але незвичайна. Тож досі,
мабуть, вони роздумують над варіантами в підвалах замку Іф, точніше – Хо.
Загалом ця неймовірна спайка Хоттабича з Бородою могла створитися хіба що при
Майдані. Бородисько-Бородило, і що ж тебе породило? Колишній офіцер, який тягав
кишки в горах Афгану на чолі розвідроти, розжалуваний за те, що роскрив аферу
генералів, які вкладали в труни-”тюльпани” наркоту та зброю й відправляли в
Союз, пізніше – інвалід і бомж, тепер от кореш магната! Дуже це фільдеперсово:
більш того, дивовижний рух душ звів тут ці два полюси – бомжа й магната й
вирівняв між собою!
Зі щонічника
майданівця Івана
Якщо вірити статистиці, я типовий май-да-ні-вець: 36
років, представник середнього класу, який влада звела нанівець. 30 років труїли
мене від народження у Донбасі, та було й 5 щасливих літ студентства у
батьковому Франківську, після вбивства брата. Тепер не мився десь двадцять діб,
волоссям вже став, як піп: всі дні умивався снігом. Коли покінчимо з цим
монголо-донецьким ігом, зведу на своєму Донбасі лазню – всім буде празник у тім
дворі, де вбили брата. Нині знаю: це зробили люди Ріната на чолі з Виродком,
які раніш прибрали Щербаня і Ахатя. Начувайся, Ахмете! Дякую, що напоумив,
Майдане: тоді ФСБ й СБУ валили все на банду Самвела Мартиросяна – тим
прикривали Ахмета. Хай спрацює прикмета: вернуся, коли гадину покараю. Або-або:
а як ні, то… „плине кача” – до небокраю.
Сил нема вже
бачити на екрані, як в Криму й на Донбасі урки людей тиранять! Те, що досі там
встояв Ленін – теж ознака майбутніх проблем, які підігріватимуться
„брехіоналами” й комуністами. Скільки ж мільйонів українців Ленін убив і
пограбував, сільки розікрав храмів руками ЧК! От у Ризі, яку цього року обрано
культурною столицею Європи, Леніна усунули ще 25 літ тому, і по всій Латвії!
Якби у нас це сталося ще тоді, відбулося б ощищення від смердючих символів, що
стільки літ псували народну ауру…
ГОЛОСИ ВИСОКОЇ СОТНІ
(сороковини на
Майдані 29-го березня)
Передайте майбутнішим: всі ми з тієї сотні,
де кожен – сотником, кожен став командир:
нині з позахмарної освоєної безодні
ми йдемо без пафосу до ваших квартир.
Хай найменші знають: час наш не скінчився –
Бог довірив пригляд за майданами ваших душ.
Дерев’яні щити не рятують від куль злочинця,
та верховний командувач – серце –
нашіптує: „Кроком руш!”
Цей верховний командувач – досі –
нашіптує: „Кроком руш!”
Гори квітів, принесених нам, зав’януть,
А обпечені щоки будинків весна оживить.
Гори княжі і наші залишаться з вами
на всі ваші життя – кожну Божу мить.
Хай засвоять майбутніші: інші потрібні сотні,
де б кожен – сотником, кожен був командир.
І тому з небесної освоєної безодні
входимо без пафосу до ваших квартир.
БЕН-ПУТІН – ПУХЛИНА
Зі щонічника
Ярослава
Новий словотвір ускочив у голову й видається вдалим, але
не радує. Це світ позлішав, чи я спростивсь до злості? Зла, схоже, додалося
скрізь, бо давніші неологізми були добріші: як той, що від італійського
„фелічита-щастя”, коли з нього виплило українське „фелічитач”. І я вірив, що
колись народиться у нас такий особливий читач-фелічитач, і слово навіть ввійде
до словників! Нині ж випливають суворі й, схоже, оказіональні неологізми.
Багато з них щодо однієї людини, яку й без мене назвали Путлер. Спершу я
охрестив його – утін, потім – тупін, паскудін, капутін, пукін, і ще точнішим –
ліліпутін. Але найвдаліший неологізм сьогоднішній: бен-путін. Бо той не просто
народив „зелених чоловічків” – він пішов на „братній народ”, перетворивши свій
у народ-зброд! Дивно: філософ-француз з трибуни Майдану каже: „Ви не просто
європейці – європейці найголовніші!”, і політики з могутніх країн кажуть
подібне, а сусід бачить тут „фашистів”! Він – ракова пухлина світу.Чому
офіційна Росія так ненавидить татар?! Росіянин, або ж кацап – до речі,
по-тюркськи „душогуб, убивця”, але справа не в цьому. Здавалося б, Росія як
„прєємніца” повинна вибачитися за депортацію татар і тисячі жертв (сорок
відсотків із них загинули!). Де там – їм знов загрожує виселення. Чому
дивуватися, коли бен-путінська гидота приватизувала навіть перемогу в Другій
світовій, „забувши”, що саме Україною двічі війна прокотилась катком і знищила
до 9-ти мільйонів українців – більше, ніж співітчизників Гітлера.
Разом зі
спецназівцями до Криму наповзли козаки донські, точніше – армагеддонські.
Звиродніння засланих козачків неймовірне: тепер ці зачучверілі кізяки двоногі
напали на землі їхніх же пращурів, адже всі козаки – від запорожців. На Кубані
піввіку тому більшість шкіл були українські. Ліліпутін закрив усі! Що вже
казати про Крим?..
Хіба в Зелену неділю
згадають татарське зілля…
А зілля
лишилось мало –
Росія
скрізь обламала…
КРИВАВИЙ ЖОВТНЕВИЙ
Перед від’їздом Іван прощався з Майданом,
ішов повз Жовтневий палац – кривавий
з часу більшовиків, які створили у нім
катівню.
Згадалась ганьба: навіть Хрещатик до 37-го
називався… вулицею Воровського (!):
нарвана нишпорка ця Росія лізла скрізь!..
Тіла більшості тоді закатованих
вивозили машинами в Биківню,
а іншу частину замучених
везли на Лук’янівський цвинтар.
Ховали так: звечора на центральній алеї
підлітки (піонери та комсомольці)
виривали довгу широку яму,
яку вночі набивали горою тіл,
прикидали землею й ранком клали
зверху бруківку, по якій скоро йшли кияни:
так вершили „ремонт” суспільства
і дороги… цвинтарної до комунізму:
люди ходили й не знали, що – по тілах…
Зі щонічника майданівця Івана. Останній запис
Навіть новий наш прем’єр Яценюк визнав, що „відставав на
три кроки від громади Майдану”. І коли ж нова влада надолужить відставання?
Нема сил терпіти – особливо після телесюжету про те, як Одеський митрополит
московського „розливу” роздає сепаратистам у храмі зброю. Далі йшли кадри, як
моспатріарх Кіріл привіз із Афону ікону „Дари волхвів” і зустрічається з іще
презом Янеком у Криму. Показова навіть не сама змичка з
роспатріархом-олігархом, який торгував безакцизним тютюном та горілкою, труячи
вірян, – найцікавіше, що довірили охороняти ікону з Афону тому самому…
фашисту Гіркіну-Стрєлку, який, працюючи на ФСБ й зустрічаючись з „групами
підтримки”, вів підготовку до створення ідіотської ДНР з двоногими
колорадськими жуками – ще й консультується з шефом російських фашистів
Баркашовим. Чому помовчують Меркель, Обама, Олланд, – може, світ втрачає
розум?..
Найнезбагненніше:
як народ за 15 років перетворено гебістом-рашистом на народ-ідіот! Чи є цьому
прощення і якесь пояснення? Україні потрібні наш президент і контрнаступ, а
Європі – антипутінська коаліція, якщо Європа не хоче бути знов у лайні!..
Майдан – серце світу, і невже світ схильний до суїциду?..
Можливо, це
останні мої слова, тому хоч хтось їх нехай прочитає. Нас п’ятеро. Ми їдемо
чатувати на нього у Підмосков’ї, щоб врятувати держав й світ. Можливо, нам це
не вдасться, але прийде друга, третя п’ятірка, бо нелюд, який принизив цілі
народи, знищив лише у Грозному 20 тисяч росіян та ще більше чеченців під
авіабомбами, не має права на житя! Він пішов проти Бога. Залишаєм серце на
Майдані, а волю беремо з собою в кулаку. Кров полеглих братів „Небесної сотні”
кличе до дії. Невипадково в центрі нашої мови – не якийсь ґелґотливий „ґлагол”,
а діє-слово. Найбільше зло світу – в Москві, тому треба туди…
ХТО ВИВЕДЕ ЇЇ НА ЧИСТУ ВОДУ?
Ця дебілізована Росія
деМОбілізується колись:
прокляне того, хто війни сіяв,
щоб сто літ братú не обнялись.
Ще її розвіє і розсіє
той „збирач”, що на словах „збирав”.
Ця дебілізована Росія
ще МОбілізується до справ.
Ще здригнеться в тьмі напіврозпаду
і потвору з себе відригне,
ще вшанує українську Правду, –
як фашистську суть свою збагне.