Майдан

160

Я знаю гаразд,
якою буває вкраїнська зима,

коли
виривається крик з крижаного потоку –

із куль і вогню
– й незглибима стає глибина

очей, яких
вбили, коли брость набиралася соку;

забути навідліг
про ніжність і горло зірвати на хрип,

герої у трунах
лежать – з сивиною в волоссі,

безстрашні сини
України йшли смерті наздиб,

зерно суходолів
ржавіло в тяжкім суголоссі;

о Боже, просякнуте
запахом диму небо вмерза

у те, що ховаєш
в душі, що колись відігріє сльоза.

 

Закривавлений
прапор – це і вирок і поводир,

де Київ шалений
обростає вздовж ран сивиною,

вода безшелесна
з гідрантів жбурляла у вир

розп’ятої
вулиці, й серця вирували війною;

і шпальти газет
пахли цинком друкованих слів,

на площі кінь
зорив на все схарапудженим оком, – 

так вмирають
поети зі швами зашитих ротів,

так кінь
кам’яний гарцює пожвавленим скоком,

і шикуються в
шерег солдати, і лунає останній звук

урочого вірша,
що звільняє душу од мук.

 

Народжені
вмерти – залишаться жити в віках,

надвечір –
поволі крижаніє оскліле галуззя,

довічним
назавше стає місто в померлих очах:

серця вчились
вірити в сон і химерне безглуздя;

та скупі мої
вірші, як гортань, що дарує слова,

як життя, що
підкорене силі тяжіння, як мідне

биття крові у
сплутаних жилах, яке зберігає нова

мелодія пісні
звитяжної чи гасло, гучне і побідне;

неважливо про
що говорити, мовчання – це дар,

нечутно крізь
пробиті покрівлі стікає сумирна вода.

 

Здобутись на
відповідь, відновити порядок подій,

усе подолати,
як латина колись – руйнацію Риму, 

цибух у зубах –
як прогірклий полинний удій,

на морді коня –
протигаз і гнуздечки зжована линва;

і знову щоранку
ратай долатиме свій суходіл,

складний і
виснажливий, коли розривається думка

од болі та
смутку, тому очей уночі не стулив,

під ралом
гучав переліг по-зимовому – борзо і лунко,

щоб зі стебел
трави, що проб’ється із жил навесні,

Свята Вероніка
пошила знамена міцні!

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!