Я знаю гаразд,
якою буває вкраїнська зима,
коли
виривається крик з крижаного потоку –
із куль і вогню
– й незглибима стає глибина
очей, яких
вбили, коли брость набиралася соку;
забути навідліг
про ніжність і горло зірвати на хрип,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
герої у трунах
лежать – з сивиною в волоссі,
безстрашні сини
України йшли смерті наздиб,
зерно суходолів
ржавіло в тяжкім суголоссі;
о Боже, просякнуте
запахом диму небо вмерза
у те, що ховаєш
в душі, що колись відігріє сльоза.
Закривавлений
прапор – це і вирок і поводир,
де Київ шалений
обростає вздовж ран сивиною,
вода безшелесна
з гідрантів жбурляла у вир
розп’ятої
вулиці, й серця вирували війною;
і шпальти газет
пахли цинком друкованих слів,
на площі кінь
зорив на все схарапудженим оком, –
так вмирають
поети зі швами зашитих ротів,
так кінь
кам’яний гарцює пожвавленим скоком,
і шикуються в
шерег солдати, і лунає останній звук
урочого вірша,
що звільняє душу од мук.
Народжені
вмерти – залишаться жити в віках,
надвечір –
поволі крижаніє оскліле галуззя,
довічним
назавше стає місто в померлих очах:
серця вчились
вірити в сон і химерне безглуздя;
та скупі мої
вірші, як гортань, що дарує слова,
як життя, що
підкорене силі тяжіння, як мідне
биття крові у
сплутаних жилах, яке зберігає нова
мелодія пісні
звитяжної чи гасло, гучне і побідне;
неважливо про
що говорити, мовчання – це дар,
нечутно крізь
пробиті покрівлі стікає сумирна вода.
Здобутись на
відповідь, відновити порядок подій,
усе подолати,
як латина колись – руйнацію Риму,
цибух у зубах –
як прогірклий полинний удій,
на морді коня –
протигаз і гнуздечки зжована линва;
і знову щоранку
ратай долатиме свій суходіл,
складний і
виснажливий, коли розривається думка
од болі та
смутку, тому очей уночі не стулив,
під ралом
гучав переліг по-зимовому – борзо і лунко,
щоб зі стебел
трави, що проб’ється із жил навесні,
Свята Вероніка
пошила знамена міцні!