Любитиму й тисячу літ…

208

55 років – то лиш середина спекотного від роботи, палкого від любові, щедрого на трофеї козацького літа. Попереду – нові книжки, нові перемоги, завоювання читачів і заслужені нагороди, чого УЛГ і зичить нашому автору і побратимові – поету, прозаїку, журналісту, справжньому лицарю – Станіславу Бондаренку!

ПОВ’ЯЗАНІСТЬ МОВОЮ
Дівчисько, сама виїжджай
в щасливе своє Запарижжя.
А я вже хіба переріжу
оцю пуповину? Зважай:

занадто я довго ковтав
оцей чорнозем чорнокнижжя –
я теж полюбив Припарижжя,
та хтось мене тут прикував

невидимим цим ланцюгом,
що в’яже міцніше, ніж злочин
з-за дня, та ще більше із ночі,
коли вже: що геній, що гном…

Це все – як лібідо тобі,
ця клята пов’язаність мовою:
ні, спраги вона не втамовує –
та як підсолоджує біль!
 
А там?.. Може, English чи Franch
згадав би, покиснувши з літо,
встругав би якусь там “Лоліту”.
Та це – як піджак з інших плеч.
 
Я чув, як паризький жираф
нас кликав залізною мовою –
з ним теж я пов’язаний змовою,
та менше, ніж Бог і жебрак.

Як все обезлюдніє тут,
мої всі від’їдуть останніми –
так, будемо в чомусь останні ми:
прикутих придурків редут.

РАДОСТІ РА У ЛУКСОРІ
Моїй Н. Л.
Тут все радіє: діє Ра,
Веселий Геліос чи Сонце,
Радій і ти, як дітвора,
Допоки вдвох ми, і – не сон це!

Хай відігріємось за всіх,
Що сіяли, та… не зібрали,
Кого від сонця в ніч забрали.
За всіх – повік невиїзних.
 
* * *
Ну, як ти висиш,
лукавий Париж,
до неба підколотий
кнопкою Ейфеля!..
Що біль тобі чийсь?
Що ти коїш, Париж!..
Скоріш тут згориш,
Насьорбавшись коктейля
із готики, Сени, музеїв, – облиш
ти душу виймати
й нести в апогеї:
скоріш будь-кого ти
тут виставиш геєм,
ніж генієм,
о божевільний Париж!
 

ЧЕРНІГІВ
Дмитрові Іванову
Чернігів – це черешні храмів,
Чи Богова чернетка раю…
Десна Довженкових екранів,
Ще не порізана до краю.

Чи зачарована ти, Десно?
Ти – розчленована, скоріше…
Тікай, як є снага на денці:
Пливи назад – у те сторіччя,

Де Лизогуб свій полк збирає,
І храм, що старший від Софії,
Так промовля, аж серце крає!
І – чисті, як вода, надії.
 
З КИМ РАДИТЬСЯ БОГ
Василеві Герасим’юку

Поети – самотні вовки,
міські сіроманці голодні,
невгодні в салонах, не модні,
та в декого з них є віки.

Якби хто поглянув здаля,
з прийдешньої там… високості:
усі шоумени – вже кості,
та й інші присоски – вже тля,

а ці, ніби так, без тривог
пливуть, хоч і буря не вщухла.
Й дарма, що надламана щогла,
так з ними ще й радиться Бог!
 
ПОДІЛЬСЬКА ВУЛИЦЯ
Ця вулиця з кишенями –
Фуршетами кишить.
Ще Машами і Женями,
Які не вміють жить.

Ця вулиця розчулиться,
Тебе пізнаючи,
Притулиться ця вулиця,
Та не віддасть ключі!

І що ти можеш вдіяти,
Якщо це спільний гріх:
Коли поглухли діти
В навушниках своїх.

І душі вже відділено
Від тіл – аж за екран,
Їх лиш більмо мобільного
Відраджує від ран.

Все ж є між вами спільного –
Ці кручі, цей Дніпро,
Й Подолу неподільного
Позатовічне тло.

Хай князь з хрестом не сердиться
За весь цей переділ:
Ще, може, душі вернуться,
Ще вернуться до тіл!

 ВУЛИЦІ НАШОГО ВУЛИКА
Як вулиці не перейменовують,
Кожен називає їх по-своєму.
(з газет)
Ця вулиця – тихенький равлик…
А є ще вулиці-в’юни:
Без зміни назв, бетонних вкраплень,
Як вени, сходяться вони.

Я знав і… вулицю Катівень
(Не дай вам Боже тих господ!),
Проїзд Бандюг і площу Хтивих,
Ще – сяючий бульвар Заброд.

Та в цьому ж місті кирпоносім
Уникла перейменувань
Й мене ще терпить і підносить
Крутюща вулиця Кохань.

Я їх сходив – і за негоди –
І до каміння промовляв…
Шкода, що досі площу Згоди,
Як не шукав, – не натрапляв!

Хай каже хтось: вона в Парижі,
Вона в Парижі, а не тут!..
Та сподіваюсь, хай вже рідше, –
Що десь і в нас таку знайду.
24 червня 09 р.
 

ІЗ ЦИКЛУ “ХОДІННЯ ВИСОКИМИ СХОДАМИ СХОДУ”
 
ЧАРИ ПУСТЕЛІ
                Н.
Шляхами птахів – до Єгипту,
Допоки ще Ніл не змілів,
Й до дна ще Дніпро не допито,–
Туди, де Господь заповів

Невільникам вищі закони,
Прочанам постелеться слід.
Прочанко, такою до скону
Любитиму й тисячу літ!
 
В цих вічних пісках зацілую,
Постіллю нам – краща з пустель.
І небо співа алілуя!
І море – любові купель.
 
ГОРА МОЙСЕЯ
Якщо до схід сонця дістатися вершини гори,
де Мойсей одержав від Бога 10 заповідей, то,
за легендою, вам відп
устяться гріхи.
 
Де Ратай Небесний зірок нам насіяв, –
Над прірвою, разом з верблюдом
В єгипетській тьмі до вершини Мойсея
Ми рушили тисячним людом.

За спиною вже монастир Катерини –
Сам Юстиніан постарався
Зліпити цей куб із каміння та глини,
Де Кущ Купини розгорявся.

Ми ніби йдемо до не нашої ери –
Тут двадцять століть, як билинки…
Лиш деколи блимне ліхтарик уперто
В надіях і страхах великих –

До першого сонця дістатись вершини:
Гріхи відпущаєши нині?..
І кожен кріпиться з цієї причини,
Невпинно повзучи по глині.

Верблюди дійшли – далі людям зосталось
Уступів сімсот, щоб добратись:
Така вже крута ця нескорена малість.
Та ті, хто спроможуться – браття,
Нехай не по крові – по цій благодаті
Нагорній… От сонце закліпа!
І хай ми невігласи – ми вже багаті
Окрайцем духовного хліба.
 
МОЛИТВА В ГЕТСИМАНСЬКОМУ САДУ
Нехай обійде мене чаша ця:
Втім, не як Я хочу, а як Ти.
        Євангеліє від Матфія.
 
Ще Єрусалим не пересолив
Моря Мертвого,
Не підсолодив ще Єрусалим
Горя терпкого.

Між твоїх олив я в твоїй руці
На долоні весь,
Саде Світовий, дай ще дорости
До твоїх небес!

Перешепочи те, що Він сказав –
Без тлумачення…
Вся Земля – Його піднебесний зал
Для посвячення.

Не як хочу я, а завжди, як Ти!..
Над всіма – Ти є!
Серед наших круч є твої квітки,
Гетсиманіє!

Тільки б вік новий не пересолив
Моря Мер-тво-го,
Чашу ту гірку не підсолодив!..
Всі віки – Його!
 
АНТИЧНИЙ ТЕАТР В МІРІ
У театрі античному на 9 тисяч місць,
де така акустика між морем і скелями,
що слова видаються ще й акварелями,
читав я вірші, як випадковий гість.

З тінями слухачів зростали й слова до фраз –
Не себе читав лиш, захотілося й Вінграновського.
Слухали городяни, корсари, що викрали Македонського,
Й сам Олександр, відпущений на волю якраз.

Схоже, їм цікава по-українськи любов:
Викотили амфору золотого вина зі сховища,
Й головний корсар чи інший старий плейбой
Просив почитати ще щось… із Зараховича.
 
МОЛИТВА ЗА АНТАЛІЮ
Серцем дякую, Мала Азіє,
За цю, швидше, райську, аніж пекельну спеку,
За Таври твої, за моря й фантазію,
Що теж ближче до раю, аніж до пекла.

Дякую, Анталіє, за НЕПРОЗУ,
За сади лимонні й апельсинові твого краю.
Уклін за те, що народила Діда Мороза,
Схоже, найсвятішого Миколая,

Й дала йому прихисток від гонінь із Риму,
Ще й три мішки золота для бідняцьких дочок.
Як добре, що вислідив благодійника-аноніма
Той бідняк біля димаря Різдвяної ночі.

Власне, мрію Миколиного земляка Назима,
Про те, щоб Кулю Земну цю віддати дітям,
Миколай вже втілив колись під зиму:
Бо ж віддаємо – на день! – перед новоліттям.
 
СКІЛЬКИ?
Скільки разів треба бути розіп’ятим,
Щоби повірили в тебе натще?
Нині не менше разів п’яти –
Треба й воскреснути ще!

м. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!