**
Змалку
був я коров’ячим богом –
Пас корову чи вона мене пасла в ярках!
На початку я дуже тікав
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
навмання
попід кленом розлогим,
коли бачив – страхіття рогате!
І тоді наша мати –
з народним знанням! –
дрин хапала, що коло хати
в руки пхала мені навкидя
і казала:
– Не бійся, на – вдар!
Ти господар, не цар –
ти паси,
щоб корова тебе боялась!…
Я не бачив ніколи,
щоб з мене сміялась
корова.
От тікала – було,
як за хвіст ухопивши
за нею біг!
Бо за шкоду мене
теж нещадно
пороли –
тож нехай і вона
це затямить собі!
Я не бачив ніколи,
щоб зі мною корова боролась…
За налигач тягла –
як бугай був потрібен, я – вів! –
і ревла,
як хотіла на вигін корова,
з річки воду пила,
як я коло морди
з тої річечки пив.
Як корові булось?
Як мені –
хоч про мене вона не питала! –
а я знав що висить наді мною:
к о л г о с п!
І що кращі роки
підуть в прірву кудись
на поталу.
Та з коровою
нам непогано жилось!
Пасти – бути рабом
у раба…
Та й про волю
довго не знали ми дечого –
між коровою й нами
текла
між лугами чужими
вода:
кожен з нас виживав –
хто із розуму,
а хто день до вечора.
Але доки живий,
світ
корові віддам.
За коров’ячий хвіст
переплив я холодну воду:
пасти – значить ділити світ
на коров’ячий вигін
і шкоду.
Бог – це Той,
Хто розважливо знає
закони природи
і прилупи –
як лупиться щось там з яйця –
і відродження в смерті –
верби чи смородини –
і нема тому краю,
і немає кінця…
Роги в тебе,
чи Щось тебе штирхає рогом,
щось вороже воно?
А чи вигадка все?!
Непогано
коровою бути під Богом –
важче знати…
Важче знати,
що нас так, як мати –
н і х т о н е п а с е !
…Все!
СОНЯШНИКИ
Від біди хай Бог милує і криє,
Від підтексту цих слів поготів:
Продають Україну і Київ –
Атлас автомобільних шляхів!
Мчить з Чернігова траса на Київ:
Аж стискає рука рукоять –
Вздовж дороги, згинаючи шиї,
Жовті зрадники в серпні стоять!
Ваші ж голови скрутять на плаху,
Зріжуть, виб’ють олію, як слід:
Сонце падає стрімко на захід,
А вже соняхи зирять на схід.
З книг учився, що сонях щосили
Квітку водить за сонцем свою,
А тепер, наче лан спокусили
І женуть в Євразійський союз!
Правда з правдою в мозку боролась:
Перевір хоч сто вір – хочуть жить!
Звик в селі, що – свята корова,
А над містом собака лежить.
Честь тому, хто стоїть на сторожі –
Має з кухні шматок ковбаси –
Пес при службі, а інші – ворожі…
В місті всі ми потрошечку пси!
Містом рвем ланцюги природи,
Та не в місті сто зваб, сто причин.
На ланцюг сам біжу від свободи –
Краще чийсь, ніж самотній – нічий.
Що? Не здався на ласку собачу?!
Гну хвоста, щоб у зграї століть
Здохнуть з ними за дачу й подачку –
При кермі у машині сидіть!
Хай глобальне життя і кабальне,
Хай начальники сходять на пси,
Та як лихо приходить реальне,
Знаєм, сучий я син,
але наш сучий син.
І на зрадника чи розумаху
Нам скидається соняхів бог –
Це на що натаскали собаку
На ненависть
а чи – на Любов!
***
Мені не жаль
нещасних журавлів,
Що дикі
в сурми дмуть журливі,
Як люди їх (за грип!) не вб’ють,
то з мандрів по землі
Повернуться в край гнізд,
закохані й щасливі.
Мені не жаль, як до чужих країв
Краяни рвуться в пошуках якоїсь долі –
Згадайте, як з полів в забитому селі
Тікали ми до міст з мозолів
та неволі.
Мені не жаль померлих в чужині,
Що їхали туди на все готові.
Лишився біль покинутих мені
Дідів і хат самотніх без любові.
Зжалів я жаль.
В колишньому селі
Розритий білий льох, при нім – криниця.
І дід в машині, що вродивсь
на цій землі,
З криниці не схотів напиться.
Я сам – за нього! – до його води
Приник, хоч кропивою обжалився
Й жахнувсь –
сусідську два чорноклени під дих
Здушили хату, підняли і…
кронами сплелися!
Була тут школа – ліс поріс,
Ходила коляда й святе причастя…
Якби ж зорали, то не жаль би й сліз,
І місця, де на двох
стояло щастя.
***
Я люблю жінок, мов квіти,
У трояндах
чи гвоздиках
перед ними бузковіти…
Мені пахне свійська й
дика
яблунева
і кімнатна,
квітка-сон
й зірки осінні,
сніжно-біла
і брунатна –
Я люблю жінок в
цвітінні!
І на сіні,
і в насінні,
як хвилюються у полі
і в шаленому
тремтінні,
наче листя на тополі.
І як долі
десь на волі,
то на боці, то на
спині,
як в картині
вже лежать…
м’які і кволі.
А над ними –
сині тіні.
Й на піску,
що смагне в оці,
щось велике,
вогнелике
в центрі себе, в
центрі світу
нам показують як
Сонце
І в морській ховають
піні.
Я люблю жінок,
що в’ються,
хмелем вплутують в
зелене
і як, душачи,
сміються,
потім плачуть коло
мене.
Тільки скошених
жалію,
хоч цілую до отави.
Я на кожну квітку
мрію
впасти
хмар пилком жовтавим,
кожну приймочку
торкнути
і припасти всмак
вустами,
в пелюстках, в медах
заснути –
хай мене тоді й не
стане!
***
Бузок, магнолія і щось
Цвіте бузково і магнольно…
Люблю як з кимось довелось
Любитись вільно, безконтрольно.
Забулись дикі, що самі
Цвітуть собі рослини сущі,
Як безіменні, невмирущі
Й ми відцвітаємо собі.
Коли гроза тривожить брость,
Гуде медами в кожній квітці,
Хоча мені не просто хтось,
А саме ти є на примітці.
Але й тоді, коли гримлю,
Несамовитий в громі й сумовитий,
Тобі я вдячний, що люблю,
Що довіряєш ти любити.
***
Добре жити у квітці,
смачно спати в саду
і купатись
в меду
до солодкої млості,
та лиш вітер подув,
квітку збив молоду –
впало щастя в снігу
на калиновім мості.
Чи для того садив
і любив диво з див,
щоб цвіло і цвіло
та без плоду?
Що для тебе на дим
збавив час молодий,
а літа утопив,
як у воду?
Не пишається тим,
хто зажив самоти,
що у нього до всіх
недовіра.
Не з роси і води
засихають плоди,
не з любові у яблука
морщиться шкіра.
Я люблю самоту
й сміх терплю твій в цвіту.
Не терплю страху смерті
відверто.
Тільки жаль, що колись
облетить жовтий лист
і я можу без тебе
померти.
ТОЧКА ВИНОСНА
Жив я сам і щось там мав,
Жив – нічого не боявся,
Доки ти прийшла сама
Не своя вся – я сміявся!
А тепер страшне й сумне,
Сам з собою вічно б’юся:
Чи кохаєш ти мене
Неспричинено боюся.
Чи кохаєш ти мене? –
Заглядаю журно в очі.
День і ніч товчу одне,
Хоч того уже й не хочу.
Щось намріяти боюсь,
Бо намріяне справдиться.
Як загойданий встаю –
Світ хитає хитавиця.
Десь далеко в серці щем –
Грім боїться непокори.
В танці зоряним дощем
Іскри – точкою опори.
Є в нас точка виносна.
В ній сама ти не від себе –
Вкупі щось гойдає нас,
Скаче світ, земля і небо.
Є в нас точка виносна –
Шелестить у місті й листі,
Десь у космосі вона,
Ще з дитинства у колисці…
Щось тривожить душу, мне.
Ворожу на суть ворожу:
Чи кохаєш ти мене?
Сам боюсь, любить не зможу.
Як боюсь, що наш інтим
Переходить в жаль плакучий.
Але й ти, коли вже йти
Оглядаєшся – чи скучив?
І тоді мені сяйне,
Вже крізь втому перепрошу:
– Чи кохаєш ти мене?
Сам, боюсь, любить не зможу.
СОБАКА В ТРАМВАЇ
Стрів
покинутого пса –
Пес всіх нюхав у трамваї:
– Плачеш, песику? Що – сам?
Що – ніхто нас не тримає?!
Всі по запаху чужі –
Хтось не так на тебе дихав!
Так і я ж для когось жив,
А тепер зробився
д и к и й!
Правда ще дивлюсь, як пес,
В очі кожному
В трамваї.
Спорожнів мій світ увесь.
Та життя однак
триває –
Й псам не вірю!
Тільки сам
Хочу взять собі за моду:
Відігріти навіть пса –
Певно лиш собі на шкоду!
Підібрав отак одну –
Приручила мене мила!
Потім каже, що я тхну –
Не тим пахну, зрозуміла!
Інших нюхати пішла,
А нам довго видихати…
Бо нема добра
і зла,
Й перед ким відповідати!
Правда є
І світло, й тінь,
Є кохання – дике щастя,
Але ми із псом
не ті!
– Вчімся, песику,
Прощатись –
Опинившись на межі
Про кохання
мрії викинь:
Всі
По запаху – чужі,
Проти шерсті світ весь д и к и й.
Неприкаяне життя –
Вільно?
Так!
Що й мовить ні з ким…
Бо кохання – від тертя:
Доки трешся,
Доти й іскри!
м. Київ