«…Лиш помножу тишу божу»

177

Із нових віршів

 

***

осінній ліс ще
трохи постояв

з ноги
переминаючись на ногу

а потім тихо
вийшов до ріки

де все ще
зеленіє сонна ряска

у сивуватих
сутінках води

 

ліс позітхав,
постояв над водою

і жовтим пледом
вкрив холодну ряску

і жовтий берег
ковдрою закутав

і жовту тишу
крадькома здмухнув

із павутини
поміж осокою

 

тоді всміхнувся
і пішов додому

– однаково ж
ріки не переступиш

бо кажуть, що
тоді рости не буде –

а хто прийде до
нього навесні…

 

***

собі природа
повертає все –

старий асфальт
порепаний зі споду

рапаву землю

                                   вицвілу
свободу

і насолоду

                        що ані спасе

ані пробачить
мучену відмову

щасливого в
невіданні життя

якому мало
просто почуття –

воно саме
відреставрує мову

 

***

живучи – живи і
бійся

спостерігши
голос бісів

доки час іще не
збився

від незрячих
компромісів

 

доки вичавлені
смисли

вздовж по
звивинах стікають

і немовби
ненавмисне

набухають
на-бу-хають

 

це живуть інакші
люди

ніби поруч ніби
близько

в них ні страху
ані суду

ані мами ні
колиски

 

бо вони на нас
лиш схожі

але все у них
інакше –

ані бачити не
можуть

ані чути смерті
наші

 

і коли вони
вмирають –

що тоді стається
з ними?

я не знаю… за
синаєм

засинає час
незримий

 

він прокинеться
колись ще

підійде до мене
ближче

і на цілий Божий
день

приведе до цих
людей

 

що я їм сказати
зможу?

лиш помножу тишу
Божу

і у тій останній
тиші

існувати їх
залишу

 

***

На Полтавщині є село Ґонтарі,

але всі дахи там уже криті

шифером і металочерепицею…

 

тут ґонтарі в
яких немає

ані одного
ґонтаря

дахами чорними
земля

їх випробовує

                                   збирає

пилок з дощатої
води

яка в усі пази
заходить

і омиває їхній
подих

і продихає в
нікуди

 

***

Річку, яка тече в Березані, звуть Недра.

А від старих людей чув – Нетря…

 

а може річку
справді звати нетря

і в нетрях між
боліт і між беріз

вона текла в
світи інопланетні

де шаленіє
первозданний ліс

 

де ми були
затаєні як діти

і навіть тіні ще
дітьми були –

вони за нами
вчилися ходити

а ми за ними так
і не змогли

 

***

гірка вода не
переносить броду

ані моста не
втримає на плечах –

хіба тоді коли
осінній вечір

навпомацки
ступає попри воду

 

запалює один
листок то другий

а все не знає де
йому ступити –

є лиш туман з
тремкого смислу звитий

що дуже легко
рветься від натуги

 

***

коли дощі
зрікаються води

а день себе
зрікається повільно –

я усміхну
затаєне повітря

лиш подихом

                                   – і аж тоді
сліди

примружаться і
стануть майже білі

немовби сніг
паде заради них

– а то лише
нічийний вітер стих

щоб зберегтися в
місячному тілі

 

***

а тишу і смолу
приречені любити

усі хто не
знайшов ні тиші ні смоли

у цій самотині в
деталях посполитих

які лише у сні
деталями були

 

сміялася смола і
тиша навісніла

і синьо-сірий
сніг стояв а не ішов

і місяць мов
прилип комусь до підошов

й здавався через
це розгубленим і білим

 

***

мають щастя
звуки підневільні

не любити а підстерігати

всі вони
тихенькі і повільні

доки набереться
їх багато

 

а тоді хоч
утікай із тиші –

хай вона сама
дає їм раду

хай своїм
прокляттям їх колише

до безтями себто
до упаду

 

хай згортає із
дірявих тіней

ковдру крику
паранджу одчаю –

я й без цього
теплий і спокійний

я собі покірно
засинаю

 

***

іще кілька годин
після дощу

стікають краплі
по обличчю дерева

всі тріщини всі
зморшки промивають

йому напевно
лоскотно тоді

 

і дерево
здригнеться раз удруге

і озирнеться чи
нема нікого

і голосно

сердечно

щиро

чхне

!

 

жовтень – грудень 2010 р.

містечко Березань на Київщині

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!