Із нових віршів
***
осінній ліс ще
трохи постояв
з ноги
переминаючись на ногу
а потім тихо
вийшов до ріки
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
де все ще
зеленіє сонна ряска
у сивуватих
сутінках води
ліс позітхав,
постояв над водою
і жовтим пледом
вкрив холодну ряску
і жовтий берег
ковдрою закутав
і жовту тишу
крадькома здмухнув
із павутини
поміж осокою
тоді всміхнувся
і пішов додому
– однаково ж
ріки не переступиш
бо кажуть, що
тоді рости не буде –
а хто прийде до
нього навесні…
***
собі природа
повертає все –
старий асфальт
порепаний зі споду
рапаву землю
вицвілу
свободу
і насолоду
що ані спасе
ані пробачить
мучену відмову
щасливого в
невіданні життя
якому мало
просто почуття –
воно саме
відреставрує мову
***
живучи – живи і
бійся
спостерігши
голос бісів
доки час іще не
збився
від незрячих
компромісів
доки вичавлені
смисли
вздовж по
звивинах стікають
і немовби
ненавмисне
набухають
на-бу-хають
це живуть інакші
люди
ніби поруч ніби
близько
в них ні страху
ані суду
ані мами ні
колиски
бо вони на нас
лиш схожі
але все у них
інакше –
ані бачити не
можуть
ані чути смерті
наші
і коли вони
вмирають –
що тоді стається
з ними?
я не знаю… за
синаєм
засинає час
незримий
він прокинеться
колись ще
підійде до мене
ближче
і на цілий Божий
день
приведе до цих
людей
що я їм сказати
зможу?
лиш помножу тишу
Божу
і у тій останній
тиші
існувати їх
залишу
***
На Полтавщині є село Ґонтарі,
але всі дахи там уже криті
шифером і металочерепицею…
тут ґонтарі в
яких немає
ані одного
ґонтаря
дахами чорними
земля
їх випробовує
збирає
пилок з дощатої
води
яка в усі пази
заходить
і омиває їхній
подих
і продихає в
нікуди
***
Річку, яка тече в Березані, звуть Недра.
А від старих людей чув – Нетря…
а може річку
справді звати нетря
і в нетрях між
боліт і між беріз
вона текла в
світи інопланетні
де шаленіє
первозданний ліс
де ми були
затаєні як діти
і навіть тіні ще
дітьми були –
вони за нами
вчилися ходити
а ми за ними так
і не змогли
***
гірка вода не
переносить броду
ані моста не
втримає на плечах –
хіба тоді коли
осінній вечір
навпомацки
ступає попри воду
запалює один
листок то другий
а все не знає де
йому ступити –
є лиш туман з
тремкого смислу звитий
що дуже легко
рветься від натуги
***
коли дощі
зрікаються води
а день себе
зрікається повільно –
я усміхну
затаєне повітря
лиш подихом
– і аж тоді
сліди
примружаться і
стануть майже білі
немовби сніг
паде заради них
– а то лише
нічийний вітер стих
щоб зберегтися в
місячному тілі
***
а тишу і смолу
приречені любити
усі хто не
знайшов ні тиші ні смоли
у цій самотині в
деталях посполитих
які лише у сні
деталями були
сміялася смола і
тиша навісніла
і синьо-сірий
сніг стояв а не ішов
і місяць мов
прилип комусь до підошов
й здавався через
це розгубленим і білим
***
мають щастя
звуки підневільні
не любити а підстерігати
всі вони
тихенькі і повільні
доки набереться
їх багато
а тоді хоч
утікай із тиші –
хай вона сама
дає їм раду
хай своїм
прокляттям їх колише
до безтями себто
до упаду
хай згортає із
дірявих тіней
ковдру крику
паранджу одчаю –
я й без цього
теплий і спокійний
я собі покірно
засинаю
***
іще кілька годин
після дощу
стікають краплі
по обличчю дерева
всі тріщини всі
зморшки промивають
йому напевно
лоскотно тоді
і дерево
здригнеться раз удруге
і озирнеться чи
нема нікого
і голосно
сердечно
щиро
чхне
!
жовтень – грудень 2010 р.
містечко Березань на Київщині