Вдихнула я Слово Боже
(Рондель)
ТвОРець мене видихнув словом: «БУДЬ!»
І сталось: вдихнула я Слово Боже,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Правдиве, як світло Отця – не ложне,
З яким до народу пророки йдуть.
Ярила промінням святилась путь,
День квітами сіявсь землі на ложе.
Творець мене видихнув словом: «Будь!»
І сталось: вдихнула я Слово Боже –
Лик Сонця! Та час, в якім хмари юд
Нависли і тягнуть чад слів ворожих…
Тарас закликав: «Будьте – на сторожі!»,
Бо «приспаних» вас, як ясир, візьмуть.
ТвОРець мене видихнув словом: «БУДЬ!»
15.03.24
Тарасове слово
(Рондель)
До 210-ї річниці Тараса Шевченка
Тарасове слово – як хліб і вино,
Тарасове слово – то мудрості світло.
Беріть, пригощайтесь.
Хай душі просвітлить.
Візьміть цілі пригорщі слова зерно.
І тяжко, і важко, та сіять дано –
Орав і засіював. Сходи нам квітли.
Тарасове слово – як хліб і вино,
Тарасове слово – то мудрості світло.
Думки всі сплітав – Україні вінок:
Ідіть в Україну, мої думи – діти,
Там знайдете правду й серця́ вам привітні,
Там сяє по-рідному Сонце в вікно!
Тарасове слово – як хліб і вино.
27.03.24
Яблунева мова!
(Мале коло ронделів)
1.
Як величаво Спас веде сади!
Душа народить Світу Диво-Слово!
Зернини слів – як роси світанкові.
Лиш ти, Дажбоже, вірний поводир!
По стежці Світла і чеснот веди
До нових мрій, надій. Душа – в обнові.
Як величаво Спас веде сади!
Душа народить Світу Диво-Слово!
Мій сад – святнебо пестить і глядить,
І таємничий яблунь тихий говір.
На листі яблук! – із дарами човен.
Я кожен день чекаю Божих див.
Як величаво Спас веде сади!
2.
Душа народить Світу Диво-Слово!
Сни вітер розколошкає садів,
І тембри налаштуються й лади,
І в Україну погляд збудить овид.
Шелесне лист – вже й радісна розмова,
Оголить душу сад – Храм володінь.
Душа народить Світу Диво-Слово!
Сни вітер розколошкає садів.
Яка ж бо ладна яблунева мова!
В ній Сонцем наливаються плоди.
Для прихистку душа – завжди сюди,
Цілющим яблуком – сади любові,
Й душа народить Світу Диво-Слово!
3.
Сни вітер розколошкає садів.
І Діва-яблуня умиється росою,
Як я – ще теплим,
рідним спомином – тобою.
Твої прочитую в стежках сліди.
Срібляться. Місяць цілу ніч ходив,
І заглядали під стеблинку кожну сови.
Сни вітер розколошкав вже садів.
І Діва-яблуня умилася росою.
І Сонце бризнуло мереживом прядінь!
Задзумкотів мій день сріблястою осою.
Душа озвалася звучанням саду строю.
Збігає час секундами годин.
Сни вітер розколошкав вже садів.
4.
І Діва-яблуня умилася росою,
І молиться на Схід, до Сонця – сходить,
Й молитву-слово нам несе як оду.
Заслухаєшся мелодійністю й красою!
В любистках любо. Й ти – мій звук гобою.
І молодість й краса вітрам на подив.
І Діва-яблуня умилася росою,
І молиться на Схід, до Сонця – сходить.
Скрипковий тембр мелодій над травою
Від ранку віртуоз-цвіркун в садку виводить.
Стою, милуюся я соняшником гордим,
Повзе пирій під голою п’ятою.
А Діва-яблуня вмивається росою.
5.
І молиться на Схід, до Сонця – сходить,
Душа – як подих Господа, неопалима!..
Краса світанку! Боже, серцю невтолиме
Хлюпнуло світло!
Ллється із високих сходів.
Навшпиньках тягнуться
назустріч перші сходи,
І соняшник вже мріє про зернятка-рими.
І молиться на Схід, до Сонця – сходить,
Душа – як подих Господа, неопалима!..
Від Тебе Світ постав – птахи, ліси, народи,
Бо всі СЛОВА, мій Боже,
всі – були Твоїми!
Навчи й мене с л і в
відшукать животворимих.
Душа пізна Любові суть, Твою природу,
Й помолиться на Схід, де Сонце сходить!
6.
Душа – як подих Господа, неопалима!..
Поплачу й стрепенусь.
Не похилюсь додолу.
Хай у тартар летить все перекотиполем.
Перебула найтяжчі дні… Холодні зими.
Життя – як сцена… ролі і громи, і грими…
Та посаджу знов сад.
Знов виплекаю долю.
Душа – як подих Господа, неопалима!..
Поплачу й стрепенусь.
Не похилюсь додолу.
Я маю Сонце, небо! Час збіжить нестримно.
Сміються яблука: Ренет, Шафран і Голден,
На блюдці дня ворожать, котяться по колу,
По буквицях складаю запізнілі рими.
Душа – як подих Господа, неопалима!..
7.
Поплачу й стрепенусь.
Не похилюсь додолу.
Як величаво Спас веде сади!
І на вустах слова – (зцілуй!) меди,
Зіп’єш Вкраїни неба
й Сонця світлий голос.
Вітри огранюють житам, пшеницям колос,
Міцніють гордо вуса молоді.
Поплачу й стрепенусь.
Не похилюсь додолу.
Як величаво Спас веде сади!
І маковійчики, і яблука в подолі.
Святково серцю – рими і склади,
Щедротам Господа умій радіть!
Прийми з добром цей день,
що сад мені намолить.
Поплачу й стрепенусь.
Не похилюсь додолу.
06.10.20
Життя – не ронделі…
Життя – не ронделі.
Дня першого тричі не буде повтору.
І другий – тобі не озветься,
не прийде в день восьмий.
Хвилиною кожною вповні живи.
Це все досвід.
Не переписати минуле своє.
Це не книга історії.
І строфіка й тропіки.
Творимо Бога, а то і – потвору.
В стопі двоскладовій, у ямбі,
у римах всі ось ми.
Життя – не ронделі.
Дня першого тричі не буде повтору.
І другий – тобі не озветься,
не прийде в день восьмий.
Зостанеться день до безсмертя –
однак жени тугу і горе,
Хай думка, хай мрія несуть –
в трави збити ще роси.
Ладнайся створить подив щастя.
Напни нові кросна.
Дорога до себе – до Бога.
Шукай кожен день. Не впокорюйсь.
Життя – не ронделі.
Дня першого тричі не буде повтору.
15.03.17
Над нами синь –
Дажбог-ріка!
Замало, мало – і Дажбог-ріка,
Що Богом дана, а не десь взялася.
Борислав Степанюк
Над нами синь – Дажбог-ріка!
В нім Сонця золота печатка.
Так дано звіку, від початку,
Вся далеч рідна і тремка.
Та падав Велес сторчака,
Об берег билася Почайна…
Над нами синь – Дажбог-ріка!
В нім Сонця золота печатка.
Підступна князева рука.
Зрадливо пив чуже причастя,
На рідний край приніс нещастя,
Вогнем, мечем здобув зрікань.
Та знову синь – Дажбог-ріка!
18.05.20
Що буде, Боже, що?..
На око Місяця наллято наклепів, намов.
Над повню цямрини. Кипить.
Вертає бумерангом.
І плаче в Бога на плечі наш світлий Янгол…
Хто ж так занапастив творінню
душу нагло й кров?..
Сумління?.. Порожнеча.
Виє Світ – голодний вовк.
Зло, лицемірство,
зрадництво танцюють танго.
На око Місяця наллято наклепів, намов.
Над повню цямрини. Кипить.
Вертає бумерангом.
Скрізь гасла і брехливі мотто шелестять,
як шовк.
Підлота швидко проліза щаблями в ранги.
Що буде, Боже, що?..
Пророкування Ванги.
У висях піднебесних
Сокіл-Род в мольбі примовк.
…На око Місяця наллято наклепів, намов.
15.05.20
Рондель при свічі
Свіча. Вечір. Тиша…
Кагору бокал. Щемно. П’яно…
Ковзнула по шибці сльоза.
Щось по зорях ворожить.
Сини підросли.
Сад постарів. Стоять дні погожі.
Давно колежанка гука відпочить у кав’ярні.
А я – все осіннім листком полонезу
між яблунь.
Землі не торкаюсь.
Стежки тут чужі вже, ворожі…
Свіча. Вечір. Тиша…
Кагору бокал. Щемно. П’яно.
Ковзнула по шибці сльоза.
Щось по зорях ворожить…
Присяду. І клавіш торкнусь.
Зазвучить фортеп’яно.
Шопена ноктюрн.
Ностальгую… Мурашки по кожі*.
Загусла у спогад живиці на небі Сварожім.
Вогонь – як і подих.
Відміряє час. Все зів’яне.
Свіча. Вечір. Тиша…
Кагору бокал. Щемно. П’яно…
27.01.20
Свіча пам’яті за сином
На могилі
Крилом черкнула пташка струмені дощу –
Упало пасмо, мов волосся, з неба…
Синочку, день стає мій на молебень,
Я кожне слово у сльозинці полощу…
Калина підросла (ще ягідок лиш щу́пта!) –
Кладе тобі найперше гроно – требу.
Крилом черкнула пташка струмені дощу –
Упало пасмо, мов волосся, з неба…
Схоплю – тулю до серця. Праною пощусь.
Відчую: теплі пальці, синку, в тебе…
Цей літній дощ – душі моєї греблю
Прорвав! Сльозу пекучу в Ирій відпущу.
Крилом черкнула пташка струмені дощу…
04.08.18
Цвітуть волошки
Цілує сонечко! Ач, крони світяться дерев,
А я – уявні твої очі – сю блакить волошок.
Мій вогкий погляд припада:
ту ніжну синь колошка.
А коник-цвіркунець
несе тебе – як лицаря, із мрев.
Ввірвався вітер нагло:
«День відквітне, він умре…».
Кричу йому:
«Так в серці ж ще звучить його,
його гармошка?!.»
Цілує сонечко! Ач, крони світяться дерев,
А я – уявні твої очі – сю блакить волошок.
… Розверзнувсь Світ.
І струни рук – в симфонії, як трель.
Співає жайвір:
в пісні ще тебе й мене потрошку.
В житах вигулькує, віща ромашечка-ворожка.
На горизонті – світлодайне, значуще тире.
Цілує сонечко! Ач, крони світяться дерев.
Метелик вуст зашерх…
Дійсне тільки те, що відбуло…
Любов Голота
Метелик вуст зашерх…
Лягла на серце стужа.
Стоїть в дворі тополя ув обдертій тозі.
Засохла в вазі березнева гілочка мімози…
Чи спам’ятаєшся?
Похопишся?
Затужиш?..
І кинешся вчорашні цілувати ружі…
До зашпорів. Нам сад побили геть морози.
Метелик вуст зашерх…
Лягла на серце стужа.
Стоїть в дворі тополя ув обдертій тозі.
Так, дійсне тільки те, що відбуло, мій друже.
Чи скропить сліз моїх твоя?
Лиш тінь на розі…
Поезія – уява. Кинь. Життя – це проза, –
Казав не раз. Ти лицемірив осоружно.
Метелик вуст зашерх…
Лягла на серце стужа.
Спільна доля
Нам буде сонцем кожен кущ і камінь
У ці хвилини гострі і щасливі!
Олена Теліга
У кожнім з нас із рідним краєм спільна доля.
Зберімо міць в кулак єдиний грам до грама
На цій землі, що кров’ю кроплена віками.
Ідім на Ви! Страху відкиньмо заборола.
В який це раз собі відстоюємо волю?
Нам Сонцем стали кожен кущ, стебло і камінь.
У кожнім з нас із рідним краєм спільна доля.
Зберімо міць в кулак єдиний грам до грама.
Хай будить Сонце небо й жайвора над полем.
Ясніє обрій. Новий день іде з дарами.
Проміння – як списи – на прю із ворогами,
Душа пала, заллята розпачем і болем.
У кожнім з нас із рідним краєм спільна доля.
04.06.20
Тінь голосу
Тінь голосу ще стука в шибку снів…
Сполохана, уповні зойку й туску,
Прибилась по якімсь тунелю вузькім
Й зависла, наче місяць у вікні.
Минуле пазлами – в роздріб мені
Розрізненим тріскучим луском.
Тінь голосу ще стука в шибку снів
Сполохана, уповні зойку й туску.
Та сонце – мов настояне в вині,
Ляга на серце мудрим златоустом,
Й душа пелюстку білу, наче хустку,
Тобі як знак дає, згасивши гнів…
Тінь голосу ще стука в шибку снів….
Наша історія
Яка підступна сила пробудила око зла?
Незчулись, «приспані» –
гроза метнулася з імли.
Не долетіли рідних гнізд
над сотню журавлів…
Калина – мати –
чорна хустка плечі обпекла.
Як чорні знаки: крапки й оклик –
кулі і стріла.
Впереміжку була любов до ворогів і злість.
Яка підступна сила пробудила око зла?
Незчулись, «приспані», –
гроза метнулася з імли.
Не раз ти писана і переписана була.
Блищала зброя слова –
пера і мечі, й шаблі,
І кров’ю гаряче ти пролилася на землі…
Рве струни неба вічне «кру!»
з підбитого крила.
Яка підступна сила пробудила око зла?..
18.05.20
Гроза
Гроза… А душі з Богом знов не говіркі.
В природі ґвалт. Землі і неба протиріччя.
Жбурляє вітер хвищу прямо ув обличчя.
По вулицях пливуть не ручаї – річки.
Я тут в теплі.
А за вікном – мов потойбіччя.
Ці зливи, бурі, випущені з неба ким?..
Гроза. А душі з Богом знов не говіркі.
В природі ґвалт. Землі і неба протиріччя.
Самотньо. Роздуми, як спалахи, гіркі.
Ллє дощ.
Гука Мара, Марія чи Марічка?..
Творець завжди всім спраглим
в тьмі запалить свічку,
Щоб вибрели на правди, істини стежки.
Гроза. А душі з Богом знов не говіркі…
01.05.20
Живиця
(Диптих)
1.
Живиця неба випадає росами, –
Це згустки щастя, радості міжзоряні,
Творцем Любові світлом упокорені.
Мій край квітучий ними рясно зрошений.
А Верби – в хвилечку вплелися косами,
Десь соловей мої пісні повторює.
Живиця неба випадає росами, –
Це згустки щастя, радості міжзоряні.
Підперезали даль стрункими торсами
Раїни… Вчуються важкі історії
Про дні звитяг.
Народе, будь! Нескореним!
Нам зрять Героїв душі вічно з космосу –
Живиця неба випадає росами…
2.
Роса – живиця неба на світанні,
Цілющі крапелини – пий в траві!
Богині Живи* слізоньки живі,
Промий душевні і тілесні рани.
Освячена стихіями єднання,
Пелюстками землі, з небесних вій –
Роса – живиця неба на світанні,
Цілющі крапелини – пий в траві!
Босоніж йти зі сходом Сонця рано,
Луг розмота квітучий свій сувій,
Торкнеться ніг щавель і деревій,
І перші промені зачнуть свій танок.
Роса – живиця неба на світанні.
21.01.20
Рожева ніжність півонії
Яка рожева ніжність квітувань півонії!
Черпа натхнення днина, і душа вбира красу.
Між пелюстками, як перлинки,
сховано росу,
І руки – вже на клавішах.
Творю симфонію.
Куди не глянь – рожеве все.
Як стиль омоніму.
Цю загадковість, дивовижу світом понесу.
Яка рожева ніжність квітувань півонії!
Черпа натхнення днина, і душа вбира красу.
Так хочеться голівку обхопить долонями,
Обцілувать пелюсток рій!
Як й не було – зник сум.
Над нами небо й Сонце – усміхом парсун!
Дзижчить бджола.
Вібрує Світ довкруж півтонами.
Яка рожева ніжність квітувань півонії!
14.05.20
Ти – як мова чужа
Ти не зрозумілий мені, наче мова чужа.
Навиворіт все.
Холод ніс в дім підбілу,
Як наче зненацька тебе підмінили.
В очах – сум’яття.
Погляд – шерхлий, покрила іржа.
На вікнах полощуть дощі
мій-твій розпач і жаль…
Пішов. Не летів – волочив свої крила…
Ти не зрозумілий мені, наче мова чужа.
Навиворіт все.
Холод ніс в дім підбілу.
Акація в шибку душі устромила сто жал.
Невже ми, коханий, свій вік відлюбили?!!
У корчах звело нашу долю, скрутило,
Аж сни – з переломами, слизько.
На лезі – олжа.
Ти не зрозумілий мені, наче мова чужа.
19.12.17
Калиновий фреш
Фреш калиновий дня.
Дух осені трива.
Пишу цей вірш, немов молюся стиха.
Шелесне вітер листям, здійме вихор…
У вікна світять очі жовтня. Покрова.
Щасливий час весіль. Обряду перезва.
Красивих пар стріча альтанка сміхом.
Фреш калиновий дня.
Дух осені трива.
Пишу цей вірш, немов молюся стиха.
Стоять в куточку, черги ждуть слова –
Животворить! І відганяю лихо.
Верхи тополь пом’якшали, як віхоть.
Йде сад. Як світять яблука на рукавах!..
Фреш калиновий дня.
Дух осені трива…
08.08.20
Заціловує Сонце мої вуста
(ТриКоло)*
1.
Заціловує Сонце мої вуста,
В себе всотує щастя молитву,
І спалахують Світу пюпітри,
І роздмухує вітер вогонь кантат.
Всесвіт зорі кує – вічний золотар.
Ніч з двох стебел тіл вишила лиштву.
Заціловує Сонце мої вуста,
В себе всотує щастя молитву.
Як душі моїй світло! Це неспроста.
Осипаються звуки-лелітки.
І сердець двох мелодій розлитих
Світанкова нап’ється роса густа.
Заціловує Сонце мої вуста.
2.
В себе всотує щастя молитву
Літній ранок. Розкинуся горілиць.
Невагома я. Крила несуть орлиць,
Ось хмаринки висять, наче титла.
Так народжуються, мабуть, міти
Про любові Світ. В ньому завжди́ сто лиць.
В себе всотує щастя молитву
Літній ранок. Розкинуся горілиць.
Я набрала води із семи криниць,
Та чи буде погідне поліття?..
Вовчих, терпких знайшла ягідок-очиць.
Повіва, колихає Світ вітер,
В себе всотує щастя молитву.
3.
Літній ранок. Розкинуся горілиць –
Заціловує Сонце мої вуста.
Ти цілунку залишив на них нектар,
І на плечі стіка свіжий сік суниць.
Приручили з тобою тіл блискавиць!?
Я сьогодні гріховна тобі й свята.
Літній ранок. Розкинуся горілиць –
Заціловує Сонце мої вуста.
Вже між трав сіють дзвоники звук дзвіниць,
Розманіжена, вловлюю смак світань.
І душа мерехтіння легке сота,
Мов нанизуюсь вся на проміння спиць.
Літній ранок. Розкинуся горілиць…
07.03.24
Душа моя – як стиглий сонях
Душа моя – як стиглий сонях
За Сонцем повертає очі й личко,
На плечі зір посіє мені нічка,
Росту у Всесвіту в долонях.
В землі корінням на припоні,
Думки ж – все прагнуть крил і висі в вічках.
Душа моя – як стиглий сонях
За Сонцем повертає очі й личко.
Співаю дню красу гармоній!
І небо кличе ніжно – «перуничка».
Чола окраса – блискавиці стрічка.
Я Роду зроду вірна доня.
Душа моя – як стиглий сонях.
08.03.24
м. Суми
* Кожа – є в українській мові. Від кожух, Кожумяка…
* Жива – богиня життя, щастя, любові, яка животворить і воскрешає умираючу взимку природу, робить землю плодючою. Жива символізує не стільки любов між чоловіком і жінкою, скільки світову любов… На честь богині Живи предки запалювали вогонь рано-вранці у Великий четвер перед Великоднем і кликали покійний родичів. Чим скоріше богиня весни переможе демонів зими, тим швидше одягне поля, сади і гаї зеленню і квітами. (За В. Войтовичем).
* ТриКоло – це не триптих. Тут другий рядок переходить першим другого ронделя, а у третьому – другим рядок є перший із першого ронделя. Так замкнулося Коло.