“Українська літературна газета”, ч. 9 (389), вересень 2026
* * *
– Ані руш! – я собі. – Тут стояти!
І щитом – світло стрітенських свіч…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Знов тополі виходять на чати,
Протинаючи списами ніч.
В землю цю, достобіса прекрасну,
Серцем босим навіки вросла.
…Київ, Харків, Херсон і Попасну
Огортає кривава імла…
Страх під серцем нехай не замлоїть,
А зіниці викрешують лють –
Її наші новітні герої
На каральні мечі переллють!
Стоїмо! Будь, Пречиста, зі мною…
Зайдам клятим свого не віддам!
Перемога над нами сурмою:
Слава Нації! – Смерть ворогам!
* * *
Не рятує усмішка Джоконди:
Орди сатанинські спокій зрушать…
Гатять вісті – перші вражі бомби –
Деренчать шибки в чутливих душах.
Бо ж людина, прецінь, не з заліза,
Як людина в цьому світі кожна…
Вклякнула при дверях та валіза,
Що назвали коротко – «тривожна»…
Чи ж уперше? Боже, чи уперше
Хмари чорні там, на виднокрузі?..
Десь здалека: «ой верше мій, верше…»,
А йому назустріч – «ой у лузі…»
Дідо в стрісі знов шукає ґвера:
Пре москаль, то треба чатувати…
Правнук дзвінко: «Батько наш – Бандера!»,
Дідо вторить: «Україна – мати!»
ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВІЙНИ…
Ніч ховала зорі у волосся,
Кликала вустами тиші сни…
Чи комусь тоді бодай здалося:
Завтра буде перший день війни?..
Думалось про інше: сонце встане –
Клопіт свіжий за хвоста лови!
І що квітка – пташеня весняне –
У кубельці теплому трави…
ТАМ – не спали. ТАМ – товклося лихо
І косу клепала та, страшна…
Кралася з боліт зміїно-тихо
Зла потвора, що зовуть війна…
О, солодкі радості моменти,
Що попали у капкан біди…
Так ідуть під воду континенти,
Так планети гаснуть назавжди…
Сили, Боже, влий у наші жили,
Поки довго запрягає світ,
Щоби очі нам не погасили
Навіть через купу тисяч літ!
…Двадцять третє… Ще нема бідосі…
Всі живі… І дивимося сни…
Ніч ховає дрони у волоссі…
Завтра буде перший день війни…
* * *
Захлинатись би, люди, блакиттю
Без отого гіркого знаття:
Цвітом яблуні райської миттю
Облетіло минуле життя…
Спогад серце ракетою вразить:
Там, із того ясного «давно»,
Нам цукатами нині ті фрази,
Що були повсякденним «пшоном»:
– Як ся спало?… – Що снилося, пані?..
– Вдався пляцок?… – На каву підем?…
Золоті, запашні, первозданні,
Ті «детальки» творили Едем.
В бомбосховищах – дні учорашні…
Та пульсує надія жива!
…Від імперського «пунктика» раші
Побіліла в Землі голова…
Будем бити орду до знемоги!
Гілку миру голубка несе…
«Все – для фронту, для Перемоги!»,
«Україна – понад усе!»
* * *
Що ж, вигнанцю з квітучого раю…
Маєм стати з тобою на бій.
Я не прошу тебе – вимагаю:
Ти у грудях моїх задубій!
Спило щастя хмільного немало,
Як буяла весна чарівна:
Медом пахло і воском спливало…
Та ударила люта війна.
Ніжність витруси в очі калині,
Причастися вогнями повстань!
Маєм стати до бою ми нині…
Чуєш, серце? Гранатою стань!
Щоб тебе, як обвугляться ночі
Й переповниться чаша гірка,
Я жбурнула війні межи очі –
І моя не здригнулась рука!
* * *
Не вір москалеві, як псові…
(Богдан Стельмах)
Сутулиться хата, бо грима –
У двері, у вікна – вона:
З налитими люттю очима
Розпатлана хижа війна.
І вийшов господар: – Чого ти
Вигримуєш тут? Діти сплять…
Дай спокій – багато роботи:
Чекає голодна рілля…
Ударила реготом диким –
І бризнула кров із чола…
Коли повступалися крики,
За сином… за другим прийшла…
Заплакала згорблена хата,
Обнявши колиску: молю,
Дитинко-надіє хрещата:
Як псові, не вір москалю!
ХАТКА
Жила собі хатка. Сопіла у комин,
Дітей-гороб’ят цілувала в чоло,
Мережила сміхом за спомином спомин…
Чого тільки в хатці отій не було!
Колиска старенька, таріль писанкова,
Колядками вишита біла зима…
Душа барвінкова тулилась до Слова…
Ракета упала – і хатки нема…
* * *
Наш світ розбомбили…
Криваве причастя…
Доля диявола добре відома!
…Маленький окрайчик
великого щастя:
Спати у ліжку своєму удома…
А ви, наші любчики, під небокраєм…
Вас, найрідніші, від тьми вбережемо:
Молитвами стелимо, ними ж вкриваєм,
Серце під голови ваші кладемо…
* * *
У барвінках наших що’ шука
Та мара зловісна і потворна?..
Хай відсохне катові рука,
Що криваві запустила жорна!
Та ж було, було уже не раз,
Що змагався з Богом «фюрер» бравий…
А весна – навпомацки до нас
Крізь дими розпатлані й заграви.
– Засади нас, житечком засій! –
Бухнуть в ноги збомблені городи…
Гречкосії не ламають стрій –
І земля хлібами нагородить!
ВЕСНА
– Вже пора! – березіль. – Треба йти –
В пекло гнати зачумлені танки!
…Ще зима виставля блокпости –
Ці похнюплені сірі світанки…
Та не бджоли назустріч мені,
А ракети… Назвав біс – «крилаті»…
Птаство в тім’я їх дзьобає: ні! –
Не гатіть по Шевченковій хаті!
Тупо б’ють, невблаганні і ниці,
Зимо, геть! Без сліду й вороття!
Відчиню насіннєві крамниці –
На врожай! Перемогу! Життя!
* * *
Де ти, сонце весняне’, сліпуче, –
Те, що німбом – на портреті дня?
…Чорна гілка графіка відключень
Душу знов шмагає навмання…
«Смійся, лютий враже! Та не дуже…» –
Під льодком вовтузиться трава!
Стрій тримаймо, мій прекрасний друже!
День росте – і світло прибува!
* * *
Бадьоро висвистує чайник –
Вода в нім співа – хлюпотить…
Усе, що здавалось звичайним,
Казковим постало умить:
Сніданок на кухні, де кави
Кружляє тонкий аромат…
Розхлюпав ту каву лукавий
Їдкими плювками гармат…
Розбомблені кроки неспішні,
Побиті горнятка в раю…
Лиш півник геройський з Опішні
Горланить: «Знайду – заклюю!»
* * *
Геть усе – не таке… І привіти –
Хустка вблізла – ота, на щодень.
Хату бі’лю, аби не здуріти:
Зверху-вниз, знизу-вверх… Цілий день.
Спека. Пекло. І ябко рум’яне
Спрага викличе вкотре на біс…
Хлопці в шанцях – туди не дістане
Ані сад прохолодний, ні ліс…
…Комарине набридливе соло,
Доки промінь не штрикне мене…
Цілу ніч пересохлий той голос:
– Киньте яблучко! Хоч одне…
* * *
Чорнобривці обтулили хату…
Нині їй вони – бронежилет.
З-поміж квітів голову чубату
Сонях тягне – мрійник і поет.
Решето осонцених зернинок
Хаті на коліна покладе,
Щоби рід тримався воєдино,
Не згубився у світах ніде.
…Гостей зустрічала, як годиться..
Глип – а суне «москворота» смерть…
Стала на порозі паляниця:
– Зайдо, геть!
«БАВОВНА»
Здавалось, та мрія невловна,
У стилі наїв, як на те…
Та ось воно: рідна «бавовна»,
Мов папороть-квітка, цвіте!
Дияволу в бункері тому
Таки підсмалили хвоста!
…З чужин – хай гостинних – додому
Ріка велелюдна верта.
Душа твоя радості повна,
Тремтить многотрудна рука…
І диво – вкраїнська «бавовна» –
Так лагідно серце торка…
* * *
Тче за казковими мірками
Жовтень м’який гобелен…
Осінь тікає задвірками
Від лютої зграї сирен.
Ґнотик лампадки світиться,
Втома її хилита…
Де твоя, світе, обітниця
Про тихі і мирні літа?..
Пальчиком сваришся здалеку,
Мружачи очі на все?
…Стежка грушок повну пазуху
Зляканим діткам несе.
Дроном маршрут її вигнутий,
Платтячко в латках куце…
Як вона квапилась встигнути!
…Клен догоряє живцем…
* * *
По чужих світах ключі лелечі…
Горобець цвірінькнув – і завмер…
Насмітив зірками в небі вечір –
Золотим лушпинням вишніх сфер.
Западаєм в сум, мов камінь в землю,
Обростаєм мохом самоти…
Вечоре осінній, чи приємлю
Безпардонне: перейдем на «ти»?
Ще душі тремтливі теплі плечі
У серпанку торохких цикад…
Руна заховай свої овечі,
Дай-но озирнутися назад –
На промінчик сонячний упертий,
Що мережить стежечку у рай…
Дай душі сльозу печальну втерти…
А тому – не квапся. Зачекай…
* * *
Відступай без паніки, поволі,
Підкотивши теплий комір хаті…
Іржавіє гострий ніж тополі
У хлібині неба глевкуватій.
Довгі вуса ячменям побривши,
В листі топить осінь тихі кроки…
Всі чотири сторони явивши,
Ось він – світ, що названий широким!
Рви, хапай, смакуй ним – і не кайся,
Бо його – доокіл, скрізь, повсюди!
Тож – біжи! Цим простором впивайся,
Набирай роздолля повні груди!* * *
Пора забути запах квітки тої,
Що тішила у тихому раю?..
На плечі ніжні мрії золотої
Цю зиму чорну ледве завдаю.
Важка-важка… Але, затисши зуби,
Дорогу подолаємо терпку,
В кінці якої пролісок беззубий
Спить солодко на білім кулачку…
* * *
Думи горбаті й сумні.
Свято – без крихти утіх…
Колінопреклонні дні…
Скільки ще, скільки ще їх?..
Боже, від страху звільни!
Серце – впольований птах…
Хлопці додому з війни –
На щитах…
* * *
Всі хустини барвисті – на потім,
І на потім – сукні ясні…
Лік єдиний – втопитись в роботі
І молитися день при дні –
За найкращих у всесвіті хлопців,
За мужів, що число їм несть,
Що по-лицарськи носять при боці
Найкоштовнішу зброю – ЧЕСТЬ!
ШОЛОМ ПАМ’ЯТІ
Українського скелетоніста Владислава Гераскевича дискваліфікували на Олімпіаді -2026. Причиною став «шолом пам’яті» з портретами українських спортсменів, які загинули у війні росії проти України.
Уже воно діткнулося глибин
Душі і серця… Господи, дістало!
Чи є хтось в цьому світі не один?
Таки любові в того світу – мало…
Довжезний шлейф промов через плече.
В очах порожніх вже віддавно чорно…
Бо що’ йому? Чужий біль не пече…
Йому байду’же, що воюєм з чортом.
Той чорт не спить – він родом з кагебе.
Ще жменя часу – вам наставить роги…
Світ трампанутий. Думає, цабе…
Насправді ж – козлик миршавий, безрогий.
Новітній світ свій іспит провалив
На ту любов, що гріє якнайдужче…
Не має більше в торбі світлих див:
Украв той чорт з болота загребущий…
…Повстали й мертві! Б’ємо їм чолом!
Що’ нам зосталось? Битись! Пам’ятати!
Шляхетний хлопче, «пам’яті шолом»
В рази міцніший за чужинські лати!
…Клекоче бій! Весна ось-ось війне –
І Сонце Правди зрине з круговерті!
Із пекла того винесем одне:
Допоки ми «в шоломі» – то безсмертні!
КОСИ
Катерині Мандрик-Куйбіді –
на сторіччя…
…Якоїсь миті майнула думка:
аби під час прослуховувань не видати однодумців – ліпше смерть…
Мені допоможе дівоча коса…
(Зі спогадів оунівки)
Ой коси, коси ви мої,
Довго служили ви мені,
Більше служить не будете…
(З української весільної пісні)
Місяць срібло вихлюпнув на коси,
Як схилився поза спориші…
Серце так розпачливо голосить,
Аж мурашки врозсип по душі…
Ніч смолою з пекла тяжко впилась –
Впала горілиць на мураву…
Ще живу, але тікає сила…
Диво дивне, як іще живу…
Страшно, Боже… Знаю, не годиться,
Щоби розпач у душі засів…
Довгими ночами світять лиця
Вірних друзів зі старих лісів…
Страх по жилах плентається кволо,
Ніч стоїть криницею без дна…
Боже, я боюся, щоб мій голос
Не озвучив їхні імена…
Бо коли прийде світанок босий –
Вигострить до білого ножі…
Купані в любистках довгі коси,
Службу, вже останню, послужіть…
Бо не зможу більше ряст топтати –
Мука переллється через край…
…В камеру зійшла Господня Мати
І шепнула: «Ні, не помирай…»
Час твій добрий, наче спіле ябко,
Вдарить світлом з сонячних узвиш!
Мука чорна стане див початком,
За який тяженько так терпиш.
Смерть здолаєш! І травневі роси
Змиють все нелюдське нанівець!
…Купані в любистках довгі коси
Підуть величаво під вінець!
* * *
Віками товкли нас, кому лиш не лінь…
Під сонцем – на чорній пательні…
Коли не згортається кров поколінь,
Рани – смертельні…
* * *
Трагічний урок від раші:
Папір нічого не вартий…
На трунах убитих наших
Азартно грають у карти…
* * *
Боїшся власної тіні,
Не віриш собі самому,
Поля не пшеничні – мінні…
Дитя у гнізді чужому
Квилить: хочу додому…
А в «доми» – очі порожні,
Нікого, хто б тобі радий…
Як скажеш: ми – подорожні,
Покусані псами зради,
Просимо: Бога ради…
Та ж ні! Ми – таки герої!
І душі у нас – чудові!
І вдачі ми всі – крутої!
…Мережка живої крові –
Криком – у княжім Львові…
Коли спокутуєм, люди?
Століття чи дня – котрого?
Що впали – тих не забудем?..
Куди приведеш, дорого?..
Мовчить. Тільки шепче: з Богом…
СПИСОК РОЗСТРІЛЬНИЙ…
Хтось там сказав, що життя наше – це
Танець повільний…
Розперезався й регоче в лице
Список розстрільний…
Серце вкраїнське обрав за мішень
Той, двоголовий…
Жив би, як люди довкола, лишень
Знову ті лови…
Хто там про танець, колись «на ура»?
Цівочки крові…
Хто за плечима у Бога украв
Дні чорноброві?..
Небо колише-леліє хліба –
Латочку ласу…
Нам би протриматись, люди, хіба
Щіпочку часу…
Ну а наразі усіх нас гойда
Танець повільний,
Поки диявол голодний склада
Список розстрільний…
ПЕРША НІЧ ІРИНИ ФАРІОН НА ЛИЧАКІВСЬКОМУ…
…Чарку вихилять гробокопи –
І залишишся сам-один…
(Микола Шатилов)
Перша ніч на Личаківськім –
в самотині?
Що ви, людоньки, – ні!
Гості приходили – відганяли смуту:
Івасюк приніс квітку – червону руту,
Білозір допитувався,
«шо нового ві Львіві було»…
Як брати, цілували в чоло –
Там якраз, де вже не болить…
На уста янгол пальчик: цить! –
Ніч над нами! І чорні круки…
…Цілували лілейні руки…
О, що за красне тут товариство!
На душі – ні смітинки. Чисто.
Франко привітно махнув рукою…
Крушельницька усмішкою тонкою
Світло ввімкнула ясне –
Пригорнула до себе мене…
Цілий кошик прегарних див!
…Місяць повний зверху ходив –
Все навшпиньки – не сполохати б сну!
Все одно не засну…
Квилили квіти над вушком чаїно…
Як ти без мене там, Україно?..
МОЯ КВІТКА НА ДОРОГУ МОГИЛУ…
Я маю в серці те, що не вмирає…
(Леся Українка)
Хто там щебетав, що мають жаль ті –
«Москвороті» – і здригне рука?..
На липкому львівському асфальті
Кров орлиці душу пропіка.
А гієни казяться від люті,
Бризкають отрутою навкруг,
Бо забули, в панцир зла закуті:
Смертне тіло, та безсмертний – Дух!
Так, відомо, що війна триває
Доки спить зачумлений закон…
Мала в серці те, що не вмирає,
Лесина Ірина Фаріон!
А гієни виздихають, ниці,
Бо розтопче правда їх свята!
…На асфальті кров палка орлиці
Помстою страшною зацвіта!
НА ПОМИН ДУШІ ВОЛОДИМИРОВІ ОЛЕКСАНДРОВИЧУ БАЗИЛЕВСЬКОМУ…
Січню, зранений тяжко, не зміг ти
Смерть спинити… Пропало… Нема…
Мої квіти не встигли добігти
До межі, за якою – зима…
Змерзли нозі на довгій дорозі
І зчорніли пахучі уста…
На такому кусючім морозі
Вічність книгу свою розгорта,
Де фіналом – душа розпростерта,
Що спіткнулась об тишу пера…
Вічно юна шляхетна Евтерпа*
Сльози-перли в снігах утира…
Як наплачеться – чисті есеї
Знову сплинуть по чистих снігах…
Зойкло серце – то лук Одіссеїв**
Тріснув навпіл у зимних руках…
Не кажіть, що впокорила Лета,
Що любив не усіх і не тих…
Грішне діло: судити Поета,
Голос чий тільки-тільки затих…
Січню, зранений тяжко… Не зміг ти…
Світ на промінь померкнув ураз…
Мої квіти не встигли добігти
По дорозі на Київ до Вас…
* Евтерпа – (грец.) покровителька ліричної поезії;
** лук Одіссея – легендарна зброя з поеми Гомера, символ чоловічої доблесті
* * *
Білі мухи налетіли…
( Максим Рильський)
Захекавшись, у зиму вбігти
І видихнути: тут я… Тут!
Не страшно, що у пучку кігтик
Загнав морозець-баламут.
Присяде хата спогад прясти,
Зігнавши «муху» з рукава…
І подих печі попелястий
Рум’янцем виведе: жива!
ОКРУШИНИ
…Ми – українці! В тім – усе. Тому так москалем трясе!
…З вушок тиші вирвані сережки з діамантами ранкової роси…
…Новітня «абетка»: шахеди, дрони…
…Село тримає за горло… Душа благально водить очима за Музою…
…»Барабанні» вірші – для барабанних перетинок. Душа – не впускає…
…Просто вірші – синиця у жмені. Поезія – журавель у небі…
…З короткого дзьобика лютий зронить перші підсніжники…
…Літо доси’пало синьки у прозорі очі небес…
* * *
Уже вітрець південний ніжно дмуха
І снігові останньому – гаплик.
Весна в селі – то болотя’ по вуха,
А я у нім – закоханий кулик.
ЛІС
Гадав, що купіль крижану останню
Вже перейшов, та нате – замело.
…Сніжинок рій забився під крисаню
І жалить у розвеснене чоло…
Диви: у квітні не знайти споко’ю!
Ох, житіє – скрипуче, непросте…
– А киша-киш! – галузкою тонкою
Він проганя непроханих гостей.
БУЗОК
Збитошний він, бо, скільки не кажи,
Знов за своє. І не лякають кроки.
Він ногу закида на тин чужий
І норовить втекти у світ широкий.
Куди біжиш із темного кута
Старого саду? Яблуню послухай:
У тім дворі, куди твій зір зверта,
Хлоп’як живе, закоханий по вуха.
Не схаменешся, то ударить дзвін
По голові, розпатланій по плечі:
Твою чуприну обчухрає він –
Букетом юнці понесе надвечір…
ДОДОМУ…
Дякую, моя дорого:
Допровадила до хати…
Вибіг – став перед порогом
Сторож – соняшник окатий.
Цілить з-під бриля пів оком:
Хто дістався краю світу
І сполохав тишу кроком?
Чи з добром, чи без привіту?..
Хата геть підсліпувата:
Очі сплакала за нами…
В хаті (ох…) нема вже тата…
В хаті (йой!) нема і мами…
Рідні тільки ластів’ята
В теплій пазусі обійстя…
Голос тата: будь завзята!
Шепіт мами: Бога бійся…
Привиди дитинства білі:
Личка вишеньок червоні,
Усмішки несмілих лілій,
Зграйка зляканих півоній…
Зайчик сонячний з-під стріхи
Смішить стопудову втому…
Світ блаженства… Край утіхи…
Соняху, пусти додому!
* * *
Ах, сестри мої і братове
З дитячих замурзаних літ!
Згадаймо повидло сливове,
Яке солодило нам світ.
З ним будні гіркі, аж полинні,
Складались в барвистий букет!
…Облизую пальці ще й нині,
Відсунувши в кут етикет.
…Підморгують сливи окаті
Уже до моєї руки
На кухні у батьківській хаті…
Повидло ж без мами – гірке…
* * *
За коровою світа не бачу, але й
І без неї ховається сонце у рясті…
Що’ нам тиснява міста і тиша алей,
Коли маємо поля обру’си квітчасті!
Розкошуєм! Бо ж формула щастя проста:
Райські трави плюс поклик хмільного роздолля,
На який Руда Марта*, задерши хвоста,
Мчить кометою в космосі літнього поля!
* Руда Мартуся – кличка нашої корівки
* * *
Ген корів розсипана квасолька…
(Ліна Костенко)
Де там, Ліно Василівно! Вголос
І признатися сором: нема…
На зарослім пасовищі голос
До сльози, що на споді, пройма.
Голос кличе Красолю і Зірку,
Та у відповідь – жодного «му»…
За якою програмою мірку
Підбирали на тишу німу?..
Ні рябенької, ані рудої,
А при них – у брилі пастуха…
«Позбирали» усіх до одної.
Є квасолька, а стайня – глуха…
І, підпершись, журба чорноброва
Очі втупила в поле бліде:
Мо, священна індійська корова
В українське село забреде…
ВТОМА
Отут би прилягти на хвильку,
Де тиші усмішка тонка,
Де хвилька здоганяє хвильку,
А та під берег утіка…
Умить спохопиться – й за тою
Назад біжить, летить, гребе!
…І хтось за млою золотою
Обійме подумки тебе…
* * *
Хтось лаврів доскочить і злетів,
У когось – фортуна щербата…
Люблю перші збірки поетів, –
Так пахнуть, немов немовлята…
* * *
Не схлипи скрипок і не грім орга’нів,
А тільки болем стишені слова…
Поезія не любить барабанів,
Її стихія – тиша дзвонкова.
ЧАС
…Гадав, що вічний? Річ у тім – я
Дивлюсь на світ крізь пальці днів…
О цвяше, товчений у тім’я,
І ти, яснійший, потьмянів?..
Зріднився з дошкою… Із нею
Кувалда – доля зла – звела…
І голова твоя іржею,
Мов сивиною, зацвіла…
Вже хить та хить… А був же цілий,
А був же – зух і ловелас!
…І ти, і я вже знаєм: цілить
У кожного мисливець – ЧАС…
* * *
Підле, насміхалось, хихотіло –
Лихо, що за чуба узяло.
Та прийшов і буцнув понеділок:
Опритомній – залізай в сідло!
Вітер хай злетить з руки легкої –
Навтішайся небом весняни’м –
Лиш воно у серці рани згоїть…
Ти ще на коні, а не під ним!
ПРИ БЕ’РЕЗІ…
Вгорі так синьо і розлого…
Рукав квітчастої трави
Примну, щокою ткнувшись в нього…
Бог сонцем бавиться… Лови!
Латаття царствено возсіло –
Себе в люстерко розгляда…
Його тримає так несміло –
Лежить – не дихає – вода…
Душа метеликом все вище!
Чекаєм, з янголом удвох,
Коли начисто перепише
Цей світ з помарками Пан Бог…
с. Дубляни Самбірського р-ну, Львівщина
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.