Любов Гонтарук. Сторінки кохання Лесі Українки

1359

Максим Славінський народився 12 серпня 1868 року в містечку Ставищі на Київщині. Уперше виходець із освічених селян побачив Ларису влітку 1886-го у волинському селі Колодяжне, де її батьки мали чималий маєток. Коли вони познайомилися, Лесі було 15 років, Максиму – 18.

Вдруге Максим та Лариса зустрілися влітку 1892 року в Колодяжному. Взаємні почуття спалахнули з новою силою. Деякі дослідники вважають, що то було перше дівоче кохання волинянки.

Немає достеменних свідчень про те, чому перервалися ці романтичні стосунки, перейшовши у дружні. Чому так сталося? Про це не знав і не хотів довідуватися ніхто – ні Олена Пчілка, яка мріяла про іншу долю для талановитої доньки, ні найближчі друзі, ні самі закохані, котрих нещадне життя постійно вело й вело в різні боки, за протилежні небосхили.

Лариса, ставши Лесею Українкою, ніде й ніколи не зронила жодного неґречного слова про Максима Славінського. А він завжди шанобливо говорив і про Ларису Косач, і про Лесю Українку.

Після смерті Лесі Українки Максим Славінський поринув у політичну діяльність.

2 вересня 1919 року уряд Української Народної Республіки, який тоді перебував у Кам’янці-Подільському, призначив Максима Славінського міністром іноземних справ, а пізніше послом Української Народної Республіки в Празі.

27 травня 1945 року Максим Славінський був заарештований у Празі радянською контррозвідкою. Після катувань на допитах помер 23 листопада в камері Лук’янівської в’язниці. Було йому тоді 77 років.

 

 

Стояла я і слухала весну,

Весна мені багато говорила,

Співала пісню дзвінку, голосну,

То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов

   Леся Українка

***

А як було про весну не співати,

Про її пісню, шепіт і любов?

Було не просто в серця запитати,

Чому знов ревно гріє мою кров.

 

А та весна багато чого вміла,

Співала пісню, ніжну й голосну,

І так відверто словом шепотіла,

Що прокидала із смішного сну.

 

То лопотіла ніжно і таємно

Про мої болі, страхи і любов.

Я вже жила на хвилі тій взаємній,

Знайшовши щастя у гіллі розмов.

 

Весна мені співала про надію,

Бо в юності таке все голубе…

Сама собі признатися не смію,

Що в сон солодкий кликала тебе.

 

Стояла я, а весни бігли поруч

І говорили про солодкий біль,

А білий сад тримав напруги обруч,

Коли йшла мова про обряд весіль.

 

А як було про весну не співати,

Про її ніжний шепіт і любов?

Було не просто в серця запитати,

Чому не спить ночами моя кров.

 

 

 

Сон літньої ночі колись мені снився,

Коротка та літняя нічка була,

І сон був короткий, – він хутко змінився

І зник, як на сході зоря розцвіла.

Леся Українка

***

Сон літньої ночі, мені тебе жаль.

Чому так швиденько розтанув?

Пила я коханого серця кришталь,

Він гідний високого сану.

 

Коротка була моя сяюча ніч,

І сну порцелянове блюдце…

Кохання розвісило тисячі свіч,

Я краплі його п‘ю болючі.

 

Про щастя своє я не можу мовчать,

За те, що явилось, не злюся…

Я криком кричу, розриваю печаль,

На слово коханий молюся.

 

У небо полину, де грає зоря,

Розкажу усім, що щаслива,

А ранок смаглявий – найближча рідня

Розвішує сонячну зливу.

 

Приснилася доля мені золота

З любов‘ю у ніч загорнула.

Десь там затяжної хвороби сльота

У мріях життя потонула.

 

Така була тепла на роздуми ніч,

Хоч жаль її стало під ранок.

Кохання роздмухало тисячу свіч,

Щоб милиці вийшли на ганок.

 

Нестор Гамбарашвілі (1871-1966) був ровесником Лариси Косач. За участь в студентському русі в 1894 році його виключили з Московського університету. Нестор продовжив навчання в Києві. В 1895 році разом з іще одним студентом, Сергієм, знімав квартиру у Косачів.

Стосунки Лесі з Нестором Гамбарашвілі були більш ніж дружніми. Леся давала Несторові уроки французької мови, він її вчив грузинської.

У 1897 році різко загострилася хвороба Лесі. Боротися з недугою вона подалася до Ялти. Там, отримавши чергового листа від матері, письменниця дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. Леся це коментувала іронічно: «Попався, жучку, в панську ручку!» Та для неї це була тяжка драма – мати навіть ховала подалі кинджал.

1958 року Нестор Гамбарашвілі, тоді старший науковець Управління заповідників при уряді Грузинської РСР, побував у Києві й щиро плакав над Лесиною могилою.

 

Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

І прийде той, чий образ я носила

З піснями вкупі в серденьку свому.

«Вона для тебе сей вогонь лишила»,

Його пізнавши, скажуть всі йому..

28 грудня 1896 р. Леся Українка

 

***

Я так страждаю і люблю невинно,

Що пломінь той на віддалі пече.

Хіба можливо зупинить лавину,

Що суне тяжко й давить на плече?

 

В моїх піснях вогонь життя палає

Вночі і вдень і в кожну мить і час.

А моє серце зболене страждає…

Скажіть, чому хтось винен поміж нас?

 

Той образ я в душі носила гідно,

І гріла словом, вірила в любов.

Я плачу і мені зовсім не стидно,

Що криком запалала моя кров.

 

А я для нього цвіт душі лишила,

Найкращу пісню серця зберегла,

Я не помру, я буду йому злива,

Я буду в небі пів його крила.

 

Коли коханий мій на самотині

Насмілиться згадати ту весну,

Зневажену, але високу нині,

Я знову вмить пробуджуся зі сну.

 

Мої пісні, летіть, щоб розказати,

Що не забулась, що співаю знов,

І навіть в домовині хочу знати

Як там живе

Моя гірка любов…

 

 

Справжнім коханням Лесі Українки називають революціонера Сергія Мержинського, (1870 – 1901) друга по нещастю, хворого туберкульозом.

Вони познайомилися в Ялті в 1897 році. Сергій Костянтинович Мержинський, випускник Київського університету святого Володимира, громадський діяч, жив недовго в Ялті, проходив лікування від туберкульозу. Йому було 27 років, їй 26.

«Типовий інтелігент з тонким скорботним лицем, справляв чаруюче враження. І зовнішність його підкупала: прекрасний, тонкий, обрамований чорною бородою профіль, з блідим матовим, що часто палало нездоровим рум‘янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою».

Через чотири роки (1901) він помер в неї на руках в Мінську від туберкульозу легень.

 

Мержинський називав письменницю

 «Леся-Ларочка»

***

Леся-Ларочка, Ларисо,

Неба світла даль.

Я на тебе вже молюся,

Теплих слів не жаль.

 

Ми з тобою уже друзі,

Бо печаль одна.

Мої коні скачуть в лузі,

Рвучи стремена.

 

А твої ще не застрягли

У густий пісок,

І вудила в них не дряхлі

Сонця поясок.

 

Їм зійтися дуже важко,

Спробуй дожени.

Вибратися вже нізащо

З неба глибини.

 

Леся-Ларочка, Ларисо,

Я тобі не в страх,

Синьоока моя пристань,

Долі білий птах.

 

Ти на мене не дивися,

Серденько не край,

Вкотре зором зупинися.

Не жилець я,

Знай…

 

Климент Квітка народився 21 січня (4 лютого за н. ст.) 1880 року в селі Хмелів, Сумської області. Містечко Хмелів на той час було великим торговим населеним пунктом. Жителі були прихожанами двох православних церков і однієї єврейської.

Батька втратив рано, і мати віддала його, п’ятирічного, на виховання в сім’ю київських міщан Карпових, оскільки не могла утримувати сина. Вони дали йому ґрунтовну освіту. Музики навчався з 7 років у приватних учителів, згодом – в училищі Київського відділення Російського музичного товариства. В 1897 році закінчив київську гімназію № 5 із золотою медаллю.

Освіту К. Квітка продовжував у Київському університеті Святого Володимира (нині – Національний університет ім. Т. Шевченка), який закінчив 1902 року. З юних років почав збирати народні мелодії.

По закінченні університету працював в окружних судах у Тифлісі (1902–1905) та Сімферополі (1905–1907). 1907 року

К. Квітка одружився з Лесею Українкою, з якою прожив 6 років до її смерті у 1913. Чимало народних мелодій К. Квітка записав з її голосу.

Помер 19 вересня 1953 року в Москві, похований на Ваганьковському кладовищі.

 

Леся була на дев‘ять

років старшою від Климента.

***

Леся юна й на диво ніжна,

Неземної краси панянка,

Коси довгі, обличчя свіже,

Цвіт заможних батьків,

Киянка.

 

Стан високий, уста з калини,

Мова ллється мов срібла хвиля,

Статус світський її родини

І висока повага

Стилю.

 

Вона років на дев‘ять старша,

Та Климент на це не зважає,

Що та віддаль? Про це дізнавшись,

Він ні кроку назад,

Кохає.

 

Бо так зорі на небі стали,

Увібравши усі новини…

Все до нитки про Лесю знали

Її витоки

І глибини.

 

Леся юна й на диво ніжна,

Неземної краси панянка,

Коси довгі, обличчя свіже,

Цвіт заможних батьків,

Киянка…

 

***

Я не відступлюся від тебе,

Мій Квіточка коханий.

Дійде моя молитва неба

Й тобі поверне шану.

 

І хай не раз тебе судили

І кидали в темницю,

Ти знову й знов знаходив сили

Веселим мені сниться.

 

Лише з тобою я щаслива,

Ти був моїм повітрям.

І де лиш брались в тобі сили,

Щоб бути моїм віттям.

 

Найкращий з всіх, кого я знала,

Квіткова моя доле,

Лише з тобою я зазнала,

Як гарно, коли двоє…

 

Рука в руці і більш нічого,

Коханий, любий Квіте,

Хай доля нас не судить строго,

Я вчилася любити.

 

І як прийде пора зустрітись,

Хоч пізно, та настане –

Я зіркою тобі засвічусь,

Ти поруч мене станеш.

 

Не відступилася від тебе,

Мій Квіточка коханий.

Дійшла моя молитва неба,

Й тобі вернула шану…

 

Від редакції. Дякуємо шановній Любові Гонтарук за фінансову пожертву газеті у розмірі 1 тисяча гривень.

 

“Українська літературна газета”, ч. 4 (296), 26.02.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!