Любов Голота. «Час неісходимий»

“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025

 

* * *

Облетіли доторки і подих

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

тихо-тихо розімкнув уста –

наче тінь природи і породи,

що водила з дружками Куста…

Наче човен сам собою чалить

і твоє мовчання – не печаль

бо ріка скляна за Третім Валом

міст розбила і знесла причал.

Бо забулись імена і звуки –

як ти звалась, чи тебе гука

та луна, що цілувала руки,

й течія, яку хова ріка…

Як все просто сталося у світі –

стихла хвиля, покотила пріч.

Облетіли доторки і звуки.

Вечір. Ніч.

 

* * *

Господи,

навіщо стільки знаків:

Ці дощі,

видющі і сліпі,

Ці поля,

в кривавих зорях маків,

Ці веселки… У які світи

нас ведуть невидимі ворота,

хто їх і для кого відчиня?

В петрівчаній житній позолоті

в небо заплітається стерня –

літечко горить перепелине,

обжинковий дозріва колач.

Полиново так мені і плинно,

то на спів звертаю,

то на плач…

 

В НІЧ НА СІМНАДЦЯТЕ ЧЕРВНЯ

Володимиру Шовкошитному

мій паперовий янголе,

вдягнувся вогнем-попелом-димом –

ось тобі небеса, високі й неісходимі,

тепер вже ніхто не припне тебе

до мого балкона, Янголе мій прозорий,

наче на склі ікона!

випали мертві пташата з обвугленого гніздечка –

то вірші мої відлітають, в небі ячать вервечкою;

невидимі-непрочитані,

між дронами їхня дорога…

Думала, що від Бога –

нехай вертають до Бога:

подихом, а не сажею, торкнуться райської тоги

того, хто їх прочитає, а мо’, й привіта з дороги,

нехай оживуть дарами офіри або ноосфери:

для них розчахнуто брами,

для них відкрилися навстяж моєї душі двері.

 

* * *

…Так чується душа,

немов ударять дзвони,

немов летить літак,

і у руці квиток,

і молодих бажань відбитки на долонях,

й нестримної жаги прихований ковток…

Так світиться зоря, так серденько палає,

що небо зберіга відбитки наших лиць,

і злива – без громів, і день оцей безкраїй,

і я іще живу до сонця горілиць!

Трима мене Дніпро на сизій хвилі навзнак,

й тілесність течія поволі перейма…

я небо, я ріка, я цього світла пазлик –

все, що сховає світ,

що світ ще не займа…

 

* * *

Дощ випав, як дзвінка удача,

відмежувавши переліг,

де безкінечним сумом плаче

все, що любив і не зберіг,

розговорив і перевіяв,

солом’яним зійшов димком –

зависла, як сльоза на віях,

старенька хата під замком…

Лелека діловито клаче,

цвітуть бузковим картоплі –

пейзаж, яким Господь позначив

твою присутність на землі.

В старезному, як світ, пориві

хупава горличка гуде –

у цім розкішнім примітиві

уже нема тебе ніде:

простий, як віршик без метафор,

впадаючи то в тлум, то в раж,

ідеш дорогою на Кафу,

долаєш Павлопільський кряж –

твій шлях кривий, залізорудний

і ти – як вихор на ріллі,

і сон, важкий і безпробудний,

приспить тебе в чужій золі…

 

* * *

Галині Даниловій

Він їде на коні, і кінь його кайфує –

чи вершник, чи кентавр доволі волі чує:

легенькі поводи, не рве вуздечка губи,

ні «слави», ні «ганьби», віватів чи погуби…

Він їде на коні, і ніч як оторочка –

білісінькі, мов сіль, його душа й сорочка:

що вибілило їх, що болем перетліло?

Кує літа навспак зозулька неуміло:

оце вже відбулось, а це – колись ще буде,

і друзі, й вороги – тепер звичайні люди,

ховають свої сни за чорними дверима…

Він їде на коні, і час неісходимий

за повід поведе, обійме і пригорне…

І ти благослови його дорогу горню.

 

* * *

Пірнути в сон і випірнуть зі сну…

Ще й не розплющилася, снива забуваю –

йду до квіток, мене не вигнав з раю

ранковий дощ, що наче оболок

кружля над садом й тягнеться на шлях,

й двоїться шлях – на Київ і Обухів,

і гул стоїть, і серце гупа глухо…

О, Господи,

хай Будда і Аллах,

й всі божества прийдуть Тебе послухать!

Нехай відчують цю біду і скруху,

що мій народ як сіті обплела!

…Як боляче троянда розцвіла

і запеклась між раєм і між пеклом,

і втОрить їй моя душа нестекла,

моя мала, неначе світ, душа…

О милий Боже, часу не вгашай!

 

* * *

Остінь вмостилась ледача зима,

не замашна, а потульна –

не заморозила, не завела,

висне у лютому, як омела,

в жовті в’їдається кості,

і не поземка мете, а зола

ледве означена остінь…

Сниться мені сон уві сні:

сніжне, іскристе, зникоме…

Сонячний попіл, сріблясті дими,

спіла згоріла солома –

мовби топчу я у теплій золі

стежку додому…

 

Душу завіє, як омелу, ген, на тополю,

вийме повільно усе, що я лю…

і розметає по полю.

Дучку продихаю в лютому сні:

ні кістки, ні вістки, ні в гості…

В ніч проростають брості зими

і заплітаються остінь…

 

СТРАШНА КАЗКА ДЛЯ СМІЛИВИХ ДІТЕЙ

…І виросла верба, висока і дуплиста,

з мальовок давніх днів – розкішна, срібнолиста,

шумить собі в дощах, снігами припадає…

З холодного дупла бісятко виглядає

з наскрізної діри – у ночі-вирвиочі:

там стогне ветхий хтось – тепла і хліба хоче.

Звалялося перо, обвисло, наче вовна,

ні чорний молодик, ані старезна повня

утіх, жаху, жалю йому не пристарали –

Закрились, заросли паскудств лихих анали.

Від старощів оглух, уже не звір, не птиця…

Вовтузиться в дуплі розлючена бісиця:

– Де видано таке, – хоч починай спочатку, –

старому співчува маленьке бісенятко!

А там, де співчуття росте і не минає, –

немає місця злим,

там місця злу немає!

 

ГОЛОГРАМНЕ ДЕРЕВО ПЛАЧУ…

Гордовите дерево мовчання,

Голограмне дерево плачу…

Зірка чорно-білого екрану

У потерту вбралася парчу

Ох цей голос, ці вуста й ланіти!

Втім, тепер таких не знають слів:

Спалахнули й вигаснуть софіти,

Час минулий втягне об’єктив.

Облетіли ніжні сухозлітки,

Розлетілись натовпи роззяв.

Потайки напівзов’ялу квітку

Заховає в ношений рукав…

Знов безсоння, ночі-поторочі –

Подумки співає досхочу.

А капіж весняний тихо точить

Голограмне дерево плачу…

 

ДЕНЬ ПОЕЗІЇ

…І лента за лентою строчать віршІ –

Для когось вони стануть рентою.

І вже не Поет, а вигадливий ШІ

верлібри й анапести плентає.

О ні, не Пегас, не мелодії сфер

Натхнення словами нажилюють –

Он класик учора усоте помер,

Втомившись змагатися з Лірою…

Вже й Муза зламала класичне перо

І вправно постукує «клавою» –

Колись ти була сяйним божеством,

колись ти була

Державою:

– Поезіє,

знов на котурнах стоїш –

Смішні всі ілюзії й манії…

А все ж крізь пісок пробивається вірш

В пустелі твоїй графоманії.

А все ж соловейко той парост поллє

Із горла дзвінкою кровиною…

Комусь станеш пеклом, комусь – вином,

комусь – Батьківщиною.

 

ЛЮБОВ ДОРОСЛИХ ЛЮДЕЙ

Боже мій, яке розчарування!

Гірше зненавИди душу тлить

недолуго роблене страждання

і фальшива розставання мить…

Слухаєш,

і лиш розводиш руки,

напівправди відпускаєш тінь:

Злежаної сірої докуки

Інь та янь перевелись на лінь,

на сумну бездарність водевілю,

пародійну драму без кінця –

висихають, в’януть-пропадають

на веснянім сонечку серця.

Може, сповідаються востаннє

в тому, що з літами відгуло?..

Боже мій, яке розчарування!

Чи… зачарування не було?..

 

* * *

Цвіте кизил

(а якщо хочте – дерен),

цвіте пухнастим квітом золотим,

і так, зненацька, візьме

і поверне

тебе туди,

де був ти молодим.

Там бджілка,

джмелик

і метелик жовтий

торкалися руки

й лишали слід –

і ти був цвітом,

золотим і повним,

світ квітував –

і ти був цвіт і світ…

Ця ніжність,

ще не названа,

незнана,

ця бджілка, що навчаєтьcя густи,

ця дівчина без імені – кохана,

цей обрій чистий,

дощик цей густий!..

Цвіте дерЕн.

Ах, цвіт той – романтичний,

у вечір світить сяйвом золотим!

Старезний стовбур,

гілля ревматичне

мурашки точать й селяться у нім.

…Завмерли крона, бджілка і метелик,

і погляд тихий бачить все, як є:

мовчать собі, про щось своє говорять,

живуть собі і думають своє.

Не поспішають означать словами

все, що зав’яжеться,

що з холодом стече,

дощами змиється

і звіється вітрами

чи шура-бура злісна обнесе…

а визріє –

примітиш карим оком

і від краси

не відведеш очей –

зірвеш поважно, наче ненароком,

а все ж долоню соком обпече!

Той сік терпкий,

як кров густа і літня:

озвуться солодом юначих

ніжних сил

І світ, і цвіт,

й метелик перелітний…

І золотим присвітить їм кизил.

 

* * *

Колись давно, смілива й молода,

я легковажно вилетіла з дому.

Бабуся за ворота провела:

– Тобі – твоє, чуже – чужому.

 

Коли досада натякне мені,

що можна жити легко, без утоми,

перегорну літа свої і дні:

мені – моє, чуже – чужому!

О світла мудрість давніх замовлянь,

тебе прийнявши, передам другому:

– Наш рід великий, золотий наш клан!

Тобі – твоє. Чуже – чужому.

 

ГЕНЕТИКА

Не вчіть степовичок пекти паски –

ми виросли серед пшениць, сильних і твердих.

Наші підліткові лиця

вкривалися золотавим пилком дозріваючого колосся.

Наші дівочі тіла купалися

у ворохах збіжжя на багатих токах.

Ми такі пшеничні, що пахнемо кутею,

а наші наречені висходжуються як ранкове сонце –

поруч них рум’яняться короваї й шишки, рожевіють дивні,

вареники, зліплені молодими пальцями,

досконалі, як молодики щомісяця;

а що вже говорити про нас, коли почуваємо себе при надії,

коли не за лісом-пралісом, а в кожній – золота діжа сходить,

і знаходяться в кожної смагляві хлопчики і дівчатка чорноброві,

літають в колисках вище печі, що наповнює наших дітей хлібним духом,

і виростає кожне досконале, як пшеничне зерно…

 

Не вчіть мене пекти паску – білі брашна-борошна мололися

в наших крилатих вітряках,

петлювалися в млинах, що стояли по пояс

в зоряних річечках, шеретувалися і віялися крізь ситА,

запарювалися на хмелю кучерявому,

вигравали, наче троїсті музики, в макітрі –

старші жінки кидалися до них у білих сорочках

і поночі, при каганцеві з пахучої олійки,

мусіли оговтувати опару,

аби тісто не переграло,

а визріло, висходилося, викачалося під сильними руками,

ніжне, як дитяче тільце, гладеньке, як щічки нареченої,

зітхнуло, впокорилося, лягло у форму і підросло…

О, ті форми бували різними,

я пам’ятаю, як моя баба Ганна пекла паски

в чорних гільзах

від снарядів

і докірливо поглядала на діда, який жартував:

– Ой, гляди, Ганно, щоб твоя піч не вистрілила в небо!

А піч пекла паски, високі й рум’яні,

баба їх викочувала з гільз у подушки, накриті білим обрусом,

і великодні хліби вилежувалися, пишалися,

світили на весь світ літерами «ХВ!»

і плетеним віночком з хрестами.

То були мої перші літери,

з бабиної печі,

з дідової пшениці, з широкого лану,

а ти вчиш мене, степовичку,

як мені пекти паску?!

Я завдам її,

коли сідатиме сонце,

я говоритиму

з нею при місяці,

я витоплю в печі і на світанку

вироблю кожну пасочку – від найбільшої

до мізинної,

і кожну погладжу солодким пірцем по голівці,

і кожну заговорю – замовлю на перемогу

мого сина, мого роду, мого пшеничного світу:

Воскресни і розвийся!

 

* * *

Щовесни думаю:

де ви зимували,

жовті метелики?

Вкривалися крильцями,

згорталися в лялечку,

шурхотіли в сонячному промінні –

там, де не буває зими?

Щовесни вертаєтеся до мене,

я впізнаю вас,

хоча наш спільний обліт грайливого дня

все загадковіший, все вищий, все безмовніший,

хоча моє серце тріпоче у ритмі вашого лету

і я здогадуюся, де буду зимувати

довго-довго, разом із вами,

незгасні радощі моїх весен…

 

* * *

Поволі в літо запливає мак,

щоб одцвісти, як одцвітають вірші

які не кращі, але ж і не гірші

тих віршів, що ромен і портулак

ще бережуть у полі і у мові,

ще розсипають росяні обнови,

хоча вже вірші пишуться

не так – не тим, не зараз,

і не завтра й вчора,

бо заніміла стратосфера хвора

і дощ сіріє, наче переляк…

Вже котре літо одцвітає мак

в саду його голім королівстві,

де три синиці, як убогі півчі,

відспівують його печальний знак:

не те життя і ти у нім – не та,

не та – на серце і не та на голос

тонюсінький, немов дитячий волос,

що світ тримає і дзвенить:

– Не так!!!

 

* * *

Сумна зозулька промовля крізь дощ –

тебе надвечір з лугу начаклує:

– ти тут… ти тут? ти тут?!

Кує, кує, а відгуку не чує.

І дощ стоїть, нема куди іти.

Не день, не світ – перевідна картинка,

ти в ній проступиш із-за темних віт,

за мить озветься кобза чи волинка:

завісу звук розсуне і знесе.

Очима мокрими коня й тебе означу:

– ти дощ тепер?

Ти тут? ти де, ти де?!..

Ти заспівай, а я тобі – заплАчу…

 

* * *

Тоскніє день, а в нім – літа розлиті,

і вже не подив – звичка і знання

припнуть до хати і небесні плити

завалять світ і душу навмання…

Що тій душі,

хіба свого їй мало?

Хіба не навзнак дивиться

в блакить?

Чому раділа і чому страждала,

і день у день виспівувала:

– Жить!

Живи, живи – ти ж, кажуть,

невмируща!

Підхопить вихор, далі понесе…

А де ж оте, неміряне і суще –

кого воно обійме і спасе?!

…Я ж небагато, Господи, благаю:

тримай мене на довгім пояску –

не клопочися безкінеччям раю,

посій мене в гарячому піску

до босих ніг хлоп’ят веселооких!

Моя летюча мандрівна душа

зітхне, невидима, як вітряна опока,

й обернеться на сонячне лоша!

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.