Вперше на сторінках “Української літературної газети” друкуються поетичні твори Любови Дмитришин-Часто – прозаїка‚ публіциста‚ журналістки і поетеси‚ членкині Національної спілки письменників України.
У них різні вияви душевного драматизму – від неповторного дитячого раю‚ кохання‚ розчарування‚ минущости життя до політичних змін‚ які не може творча думка обминути. Поетеса ставить багато запитань‚ звертаючись до читача‚ і на ці виклики часу справді доведеться відповідати.
***
Якась там баба в Америці
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Сказала страшні слова:
– У гендерній політиці
Слова “МАМА” нема.
Треба щось нам модерніше‚
Щоб усім підійшло‚
Щоб звучало глобальніше‚
На одно всіх звело.
Ми готові піддатися
На маразм таких дам?
І дітей своїх дати
На глобальний заклан?
Десь комусь щось мерещиться‚
Хтось тернини пряде‚
У вінки для розпродажу‚
Й гроші в серце кладе.
Все змішалось в тім гендері‚
Де тут “він”‚ де – “вона”‚
В ритмі “порно” по ґлобі
Марш почав сатана.
4 січня 2021
***
Я не кохаюсь у чужім слові‚
Ніколи на добре не скажу о’кей‚
Мову свою у серці ми носим‚
Як і ведеться серед людей.
Я свою пісню складу словами‚
Які ви знаєте з ранніх літ.
Вона як тільки торкне вам серце‚
Щасливим стане мій заповіт.
Вже не забудете мови дзвінкої‚
Полів неозорих пшеничних ланів‚
Будуть ввижатися гори зелені‚
Не схожі на інші‚ – з далеких світів.
У серце заронене ріднеє слово
Снагою вас сповнить до рідних джерел‚
Та…
Не буду творити фантазії нові
Щоб ніжний поет у мені не помер.
Грудень‚ 2020
***
Я не вигадую слова‚
Щоб були мов важенні брили‚
І щоб двозначності у них
Просте все й людське перекрили.
Співати буду тільки так‚
Як мене матінка навчала.
І про зиму‚ що вже іде‚
Із книжки рідної читала.
В чужому краю я могла
Зиму ту сердцем відчувати.
І рідний дім – мороз в шибках
В уяві тихо малювати
Вони мій зір студили враз‚
Чужинські добра пригасали‚
Ніде не краще‚ як у нас‚ –
У краю тім‚ де ми зростали.
***
У зворах згубилася пісня
У хмарах розтанув літак‚
Весна запізнилась провісна
І зник у польоті птах.
Така ось сумна картина‚
Ніхто вже нікуди не йде‚
На лавці вмирає людина‚
Котру вже ніхто не жде.
Хтось взяв собі право на ризик
Людські планувати життя‚
І бачить у цьому визиск
Без совісти і каяття.
Для кого шумітимуть трави
І вирине сонце з заграв?
Не виростуть нові отави
Життів‚ що їх вірус пожав.
Пустиня‚ пекельнеє хоббі‚
Руїна‚ мертвеччина‚ тьма‚
Танцюючи нині на ґлобі‚
Майбутнє творить сатана.
25 жовтня‚ 2020.
***
Де знайти мені те пожарище‚
Де згоряють болі дотла?
Понад світом заграви-жарища‚
Мов би править свій бал сатана.
Може‚ й править та не признається‚
Люди-привиди в масках суціль.
Вліво-вправо‚ хто куди хилиться‚
Не розгледіти в хаосі тім.
Що в очах тих‚ що понад масками‚
Чи жевріє ще в них життя?
А навколо все тільки відляскує:
– Демократія наша свята!
Під маршові пісні на дубинках
Демократію людям несуть‚
За копійки продавши країну
Й демократії внутрішню суть.
Що чекає вас‚ люди‚ у світі
Вседозволення й лютої мсти?
Та ж у цьому‚ що ви нині бачите‚ –
Тріумфуючий вхід сатани.
Спалахнуть вогневиці над світом
І поникне не тільки трава‚
Рід людський потрясе до основи
Й з пліч впаде не одна голова.
28 вересня‚ 2020
Відчуття
Бринять в трояндах пахощі‚
Нуртує кров у жилах‚
В полях зірчастих всесвіту
Тчу мрію злотокрилу.
І серце‚ мов на ниточці‚
Тремтить‚ тремтить і грає‚
Безмежжя вічности п’янке
Враз душу огортає.
Незнана досі крил ширінь
Зліта в небесний простір
І вже далеко рідний дім –
Земний маленький острів.
Я в хмарах витчу інший дім
І дерево з росою‚
Згорю отут і вниз впаду
Небесною красою.
Квітень‚ 2016
Флорида
***
Між собою нічого не має
Оте порно‚ що в залі грає‚
Й‚ чужими затруєна ритмами‚
Наша пісня‚ що десь блукає‚
Глибоко зранена‚ знічена‚
Вся розтерзана і пригнічена‚
Вона бродить десь по околицях
Й на червону руту все молиться.
Їй співця треба знову знайти‚
Щоб до рідних джерел дійти.
Щоб вернулася в пісню калина‚
Про кохання співала дівчина‚
Щоб чужинством ізранене серце
Стало знову народним озерцем.
4 жовтня‚ 20
***
Мали крила широкий змах‚
Вітер пісню припнув до них
І летіли вони отак
У майбутній новітній стих.
Але рима була не та‚
І мелодії звук притих‚
Обняла раптом пісню зима‚
Звук народний у ній заник.
Чужі ритми по ній пройшлись‚
Загарчали‚ мов гончі пси‚
І поникла в пісні душа‚
І немає вже в ній яси.
Одпустіть‚ одпустіть її
Із неволі чужих тіней‚
Дайте пісні вернутись знов
До народних своїх джерел.
30 вересня‚ 20
***
Як мож не бачити й не чуть‚
Як грає сонце на промінці
Тільки йому відомі твінці‚
Хрущі у вуса гучно дмуть‚
Квітки од реготу падуть
Аж до землі. І вітер мусить
Їм піднімати личка вгору‚
Щоб не псувалися узори
На пишних луках над рікою‚
Затканих злотою габою.
Чи ви хотіли б це забути?
А танець щоб не вихилявся‚
Коли на скрипці однострунній
Втина веселий стрибунець?
Без них же не піде калина
В віночку білім під вінець.
30 вересня‚ 20
***
Я все не вірила собі‚
Що серце можна так згнітити‚
Щоб і на зраду відтоді
Немов на звичне щось дивитись.
Відколи світом світ стоїть‚
Про зраду завжди говорили
Того зі згоди‚ ту насилу
То продавали‚ то купили.
Цвіли насиллями століття‚
Строптивих брали в хомути
І так тягли своє безсилля
Немов не люди‚ а воли.
Та час на місці не стоїть‚
Щось перемеле‚ щось відпустить‚
Щоб на підвалинах століть
Не було кривди дуже густо.
Та чи не буде вас боліти‚
Як скімлить пташка у гнізді‚
Або зав’яли ніжні квіти
В чиїмсь покинутім саді?
Вас мусять всі боліти болі‚
Що давно були‚ чи й тепер
Хтось кається‚ а хтось караєсь‚
Або невтішений помер.
30 вересня‚ 20
Сон
Ти приснився мені ніби в юних роках –
Затремтів у серденьку сполоханий птах‚
Мерехтливо засяяли зорі вгорі‚
Зацвіли-засміялись дерева старі‚
Тихим плесом розлився в ріку потічок
І зійшов з неба місяць на наш беріжок.
Я хотіла торкнутись твоєї руки
Раптом віхола зла замела береги.
Ти всміхнувся печально до мене крізь сніг
Й вічний біль‚ як тоді‚ поміж нами проліг.
26 вересня‚ 20
***
Жоржина… Хвилина…
І вже лечу
Над літнім полем спечним.
Лишь квітка… Лиш радість
Дають відчуть
На світі себе безпечно.
Згасити б всі війни‚ що зараз киплять‚
Й ніхто не вмирав би на полі‚
Я хочу для світу
Тільки квіток‚
Щасливої для всіх долі.
Я хочу‚ щоб жайвір висів угорі
І тішив усіх піснями‚
Щоб вітер з колоссям святим шепотів.
Над золотими полями.
Я ж небагато прошу у вас‚ –
Лишь мізер –
Одну жоржину‚
Одну хвилину‚
Одну любов‚
Що збереже людину.
30 вересня‚ 20
***
Розкріпощена‚ вільна‚
Мов промінь сонця я‚
Пливу понад полями
Піснями солов’я.
Річками розливаюсь‚
З потоків срібло п’ю‚
В блакить весни вплітаюсь
І все навкіл люблю.
Я маю стільки сили‚
Я так розкріпощена‚
Роки кує зозуля
І‚ мабуть‚ недаремно.
6 жовтня‚ 20
***
Я йшла по вогкій веселці
У ясності неба дзвінкій
І чула твій стукіт серця
На стежці її голубій.
На жовтій цвіли хризантеми‚
Пурпурна яхтіла вогнем.
В рожевій був відсвіт любови‚
Безмежжям манив він своїм.
Мені б по зеленій стежині
Щасливо туди перейти‚
Щоб відсвіт любови окрилив
Тебе на веселці знайти.
Ми зможемо в небі блукати‚
Далеко від світу й людей‚
Я казкою хочу стати
Для тебе на кожен день.
12 листопада‚ 20
Моя осінь
Як заграють осінні струни
Піду я в свій останній танець‚
Вплету в коси поблякле зілля‚
В очі візьму легкий туманець.
Хай і думать ніхто не сміє‚ –
В моїм танці не треба пари‚
Я для себе сама зумію
Запалити весільні стожари.
Буду пити хмільного трунку‚
Розіллюся піснями без краю
І ніхто хай мене не спиняє‚ –
Я ж бо осінь свою справляю.
Ой ти‚ осене‚ жовтая квітко‚
Хризантемо моя вогниста‚
Якщо навіть посипле снігом.
Ми сприймемо це урочисто…
30 вересня‚ 20