Лінія любові

456

 
Минуло десять років, як з нами немає Олега Орача, надійного, вірного, принципового, дотепного, веселого, непогамовного, завжди закоханого в життя… –   найближчого, як для Леоніда Талалая, так і для мене, друга, чудового письменника, автора незабутніх поетичних рядків про козаків, що повертаються з походу, „з яничарських морів до стражденного рідного краю, по Чумацькому Шляху і по сонцю угадують путь – і гребуть, і гребуть, гребуть і гребуть, і не знають, що уже не на Січ, а у вічність гребуть”.
Насолодімося дещицею його лірики, згадаймо добрим словом, запалімо свічечку.

Раїса Харитонова                                                                                           

Олег ОРАЧ
 
***

…А серденько соловейком

Щебече та плаче…

    Т. Шевченко

 
Та й знов те саме,
сміх та й годі!
Невже було колись?
Авжеж!..
Десь причаїлося насподі,
озветься – зразу й не збагнеш.
Вряди-годи, як от сьогодні,
оте, забуте і старе,
слушненьку вибере годину
та хтозна-звідки і наплине,
в обійми душу забере
і заколише тополинно –
так солодко! так самотинно! –
помучить трохи, і покине…
І вернеться… І за хвилину
як дальня музика замре…
 
***
Гадаю Вам.
Яка легка рука!..
А от судьба… судьба у Вас жорстка:
ось лінія життя – вона коротка.
До того ж і непевна, і ламка.
А лінія надії глибне в ніч.
Ось лінія душі – вона прекрасна,
а лінія любові, дивна річ,
вона така тривала і виразна!
 
***
Любовечко, од голубого скрику
задушена в німотній самоті,
я вимріяв тебе, таку велику,
таких, мабуть, і не бува в житті.
 
***
Це знову ти, дуреписько мале?
А я ж тебе обожнив ще в дитинстві.
Там помисли ще світанково-чисті,
там навіть зло іще не дуже зле.
А первогріх – його нема й на мислі.
Ти вся там зашарілася в намисті
з моїх шипшин невиспілих. Але
твоє, так ніжно мовлене „Олег!..”
мене застало та й застиг на місці.
 
З’явись мені, вернись хоча б у сон,
занур у дійство чар, у чародійство,
де все ще справді первісне і дійсне,
як степ, як море й сивий горизонт.
 
Там двоє янголят у два крила
понад дитинством власним пролітають,
у Господа й самі себе питають:
як вижити поміж добра і зла?
 
УПЕРШЕ
Не буде вже ночей солодших,
і вдаліших не буде віршів.
колись – для тіла – наймолодші,
тепер – для тіла – наймудріші
жінки.
Спадає тихий спогад –
коли, і як, цілунків лік…
Диявол не сварився з Богом,
допоки ми пили свій сік
березовий.
Було ж доладно:
усе довкола нас цвіло,
і нам велось, як дітям, радим,
що є і в нас мале кубло:
печерка потайна із казки,
всім іншим до якої – зась!
І та сором’язлива ласка,
коли ти врешті-решт здалась
на умовляннячка юначі,
на парубочі, на козачі,
й заплакала.
Перед тобою
стояв навколішки. І я…
і я накрив тебе собою,
бо ти була судьба моя.
 
***
Благословен високий твій поріг,
солодкий жар і білосніжний холод,
і перший у житті моєму гріх,
в якому не покаюся – ніколи.
 
***
Побався ще – яка тобі печаль,
що, може, там комусь таки печально?
(А так клечально! Так величально!
Віолончельно так і відначально –
немов учора молодість почав!)
Побався: помани і погордуй,
повередуй, поплач в подушку,
а я улучу мить та й увійду,
як місяць в ніч, в твою дівочу душу.
Я висвічу усі її кутки,
а сяйво місячне хупаве і непевне…
Куди ж тобі від нього утекти?
До мене, серденько, до мене!..
 
***
За що люблю? За душу і за вроду.
Так люблять в’язні втрачену свободу,
так про вітчизну згадують раби,
так бедуїни п’ють холодну воду,
через верблюжі хилячись горби
в сухій пустелі – славлячи Природу.
 
***
І – ніби фронт, і я в огні,
біжу по ядерній війні.
Гримить атака. З бою в бій
біжу, палаючи як факел.
А тільки трохи проясниться,
кохана, чую, як тобі
до щему хочеться присниться
неубієнному мені.
 
ВИБІР
Три дівчини,
три молоді сестри –
в калиновому гроні три кровинки,
три – як тополі в полі – українки.
Три – як одна,
та не одна ж, а три!
Яка з них – до схід сонця чи навік?
З якою радість і печаль, з якою?
Яка з них на край світа за тобою?
Прислухайся до серця і повір.
У кожної, як в річечки, ім’я.
Оця –
в очах вологі дві волошки?
Оця –
в очах покори анітрошки?
А може, ця –
як скрипонька завтоншки?
Раз і навік – яка із них твоя?
Але ж не брати крайню за рукав!
А три сестри стоять, як трійко сосон,
поміж котрих уже ти й заблукав
і, дуже схоже, розгубився зовсім.
 
Та серце не обдуриш… Не лукав –
коли б любив, то вже б не вибирав.
 
***
Немов на зле заповзялась природа
і погляд ніжний, і вуста, як глід,
такі солодкі!.. Але ж вдача горда!
І серце… серце – достеменний лід!
І, витвором учарувавши світ,
сама дивується на ту холодну вроду.
 
І треба ж так – зійшовся клином світ, –
щоб я в свої статечні сорок літ,
але в коханні все ще неофіт, –
за чоловічу гідність і свободу
від долі – в насміх а чи в нагороду? –
дістав оцей солодкий райський плід.
 
***
І не сподівайся – не заплачу, –
перемовчу, пережду біду,
і сюди – назло тобі – козачку
з ближньої станиці приведу.
 
Річка Дон тектиме і тектиме,
а козачка, стримуючи сміх,
раптом розстібне тугу кофтину
і впаде в підкову рук моїх.
 
В неї ласки відьомсько-жіночі,
а коса духмяна і густа.
…Тільки не твої у неї очі,
тільки в неї не твої вуста.
 
***
Цей вітер нажене дощу,
і Сейм у кручах завирує.
І я собі вже не прощу,
і ти мені не подаруєш
кривоприсяг моїх.
І ніч.
І гірко буде. Буде горе.
І в болотах село Осіч,
на лихоманку здавна хворе,
розбудить нас.
І розсвіте.
І перед нами враз постане
усе, що сталося, і те,
що нам намарилось востаннє:
повабило і повело,
побавило і душу, й тіло,
поплакало і пощемило –
і ніби вже й перебуло,
а ще, бач, не переболіло.
 
***
Моя кохана, я Вам все простив,
а Ви – мені? Не вмієте прощати?..
Отже одне лишається – листи,
котрих, либонь, не зволите й читати.
Але – пишу. Перед очима – Ви:
на кручі… на Хрещатику… в театрі…
(Ці спогади, вони чогось та варті!)
Бровою, поворотом голови
Ви так мені нагадуєте матір
мою, нерідну. Вона дума: ось
син жениться… Навіщо їй те знати,
що мучусь сам,
і мучу ще когось –
не вміючи ні кинуть, ні кохати…
 
А мати – що? Вона, відомо, скаже:
„Я не мішаюся, розбіглись – діло ваше,
але, щоб скоро забувалось,
такого ще нікому не вдавалось…
Мені принаймні так і не вдалось…”
 
НІЧ У КАПРАТАХ
В тиші вівці пирхають,
а чаклун-вівчар
довгою гирлигою
прогортає жар.
 
Місячними лампами
мерехтить ріка.
Ніч м’якими лапами
за плече торка.
 
Із твоєї пригорщі,
як вогню – води
в радощі і в прикрощі
серце заведи;
 
В потаємні любощі,
в молодечий шал,
доки разом люблять ще
тіло і душа;
 
Доки ніч над зворами,
доки тихий час,
доки небо зорями
осипає нас.
 
ДВІ ПОГОНІ
Дві погоні за мною
Найперша погоня – літа.
Чую, листя моє обліта
і пливе за водою,
пливе й не верта…
Утечу від погоні –
нап’юся живої води,
непочатої,
з трьох криниць
на світанні узятої,
і зостанусь навік молодий.
Тільки ж тої біди,
що засніжені скроні!
Дві погоні,
дві погоні за мною,
і чую: уже не втекти.
Зупиню свої коні,
бо друга погоня – це ти.
І куди вже тікати,
як сам же тебе я ловлю?!
Захотіла здогнати?
Ну от і здогнала –
Л Ю Б Л Ю !
 
***
Губами – шепотіть. Руками –
помішувати мак… Мовчиш?!
Ти – відьма, вигнана киями
з набитих травами горищ!
 
Тону у мигдалевій магмі
нічних – зіниць нема! – очищ.
 
Не плач –
в твоїх сльозах отрута.
І сонне зілля на губах.
Твоє волосся – в’яла рута,
і весь я рутою пропах.
 
***
Тринадцять місяців – вік нашої любові,
як день один. А ночі й не було.
Тринадцять місяців – такої золотої,
що золотіше й бути не могло.
 
І як би нам надалі не велося, –
перегорюєм будь-яку біду, –
бо це було, – було й не відбулося, –
таке щасливе, – в сяєві волосся, –
твоє лице, як яблуко в меду.
 
***
Усе було – немов не з нами:
і сумнів, і солодкий біль,
і листопад, і вже ми знали,
що не належимо собі,
лиш одне одному – до скону,
до скрику смертного вночі,
коли моя рука схолоне
й зів’яне в тебе на плечі.
 
***
Я знаджуюсь на ніжний трепет уст,
здаюсь в полон грудей твоїх і стегон,
і западаю в спраглий шал обіймів…
Але, мабуть, отак би не любив,
коли б ти не була первопричетна
до творчості найвищої, що так
прекрасно в людях зветься:
м а т е р и н с т в о.
 
МИНАЄ ЛІТО
Уже зів’яв і став духмяним сіном
зелений соковитий травостій.
І вже пора вчувається осіння
у далині, уже не голубій.
 
Понад степами журавлині зграї,
і радо їх вітає висота.
Минає літо. Молодість минає
і з журавлями разом відліта.
 
Мойого літа раннє пригасання…
Когось любив я… Хтось мене любив…
Душа зазнала щирого кохання
чи тільки марно силу розгубив?
 
Мені не жаль, таки й не жаль нічого,
от тільки листя золотого жаль –
кружля і пада листя на дорогу,
дорогу в безкінечність і печаль…
 
***
Я вже не буду ніжний,
видно, не ті вже года…
Снились всю ніч вірші,
тільки й рядка не згадав.
Снилося жито і море –
жовте на голубім…
Щось ти до мене говориш,
кличеш очима: „Ходім!”
Жито й вода – скільки видно…
Як нам, гадаю, іти?
„Небоньком підемо, рідний!” –
кажеш, усміхнена, ти.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!