Лілія Золотоноша. Світанок – самотній…

346

ТЕПЕР

Вода з криниці – найчистіша.

Зірки там плавають крилаті.

…Не вірю я у тебе більше.

Нема уже чого латати.

 

Де місяць місить хвилі горді,

…Там скелі в душу зазирають.

…Спіткнулись на однім акорді,

Якого вже не пам’ятаю.

 

Як стукав дощ, бриніло в скронях…

І калатало серце дуже.

Немов у тебе на долонях –

Я гріюся, така байдужа.

 

…Ти про земне. Я ж про високе.

Не повертаймо биту карту.

Із зачіски зірвався локон.

Його вже правити не варто.

 

НІБИ

Нумо, душу відкрий,

Нумо, волю впусти!

Ти наснився чужий

На чужому мості.

 

Відчайдушний і злий.

Впертий, любий, прямий.

Ніби щось ти сказав…

Сон – пройшов. Ти – не зник.

…А на ранок упав,

Раптом впав перший сніг…

 

НОВОРІЧНА

Іскристий сніг літав

Над хмарою забав.

Та мріялось про тихе, сокровенне.

Розмова допізна,

Де п’ятий тост за нас.

А світлофор вмикав довкруж зелене.

 

КРИХТИ

поема

 

Забуто кав’ярню.

Забуто фіаско.

Якщо це не марно,

Яка ж це поразка?

 

***

Забуто обійми,

(Тенети старезні).

Серпанки над Кримом,

Кохання та скрегіт…

 

Та як ти мило

Пройшов крізь сито!

Мов з диму мило,

Дощами змито!

 

Яка б то гілка

Не мала роду!?

Втопитись мілко –

Під тин-колоду!..

 

2

…Не мала б серця,

Шкірою чула б –

Як ти озвешся

Крізь роки ґлумом!

 

Звуком оркестру,

Криком сваволі,

Кохала ж – чесно!

Дражнила долю…

 

Будні – ледачі.

Мовчала доля.

Все йде на краще?

І все, доволі!

 

3

Я неслухняна,

Втомила втому.

Гойдала рану,

Сиділа вдома.

 

Люблю я мужніх,

Зриваю мальви!

Кохаю – дуже!

Всі інші зайві!

 

Про все забуто…

(Дзвінки без впину).

В слухавку чутно:

Що вітер в спину!

 

Не божевільна:

Лише – сьогодні!

Хоч на колінах,

Повзи з безодні!

 

Я недаремно

Вплітала в коси

Бузкову темінь,

І ранки босі!

 

Тобі на згадку

В любощах тихих

Там сполені грядки,

Ще марять лихом.

 

Біжу на світло!

Земля парує.

Це вже обридло:

Мене не чуєш!

 

Мабуть, ти скраю

В ковші кривому.

Якщо кохаєш,

Замри на ньому!

 

Кохаєш – лихо!

Об’їдеш гори.

Де щастя – крихти,

Сльоза – докором.

 

ЦВІТ ВИШНІ

Буває: в житті все не так.

Але ми не віримо в горе.

Якщо все життя, як вітряк, –

То краще – вже жити у горах!

 

Або на даху… Стрімголов

Закохуюсь кожного квітня,

Щоб серце моє вже могло

Прийняти весь біль Ваших злиднів…

 

…Чи довго мовчати ще нам?

Дивіться, як вишні розквітли!

Хотіла сказать: «Дивина?..»

Почути хотіла – скоріше…

 

Я хочу кохати без меж,

Нестямно, жорстоко, відважно!

Мов ластівка, шпилів і веж

Торкатися! В небі – не страшно.

 

Я буду такою, для Вас,

Щоб – присмак вишневий у роті!

Ваш погляд летить в небеса,

Туди, де Ви знову в польоті…

 

Рентген, де – не дихай, і стій…

Квіт вишні – як постріл нагана!

Бо хочеться крикнути: «Мій!»

Але – я кричати не стану…

 

Цей квіт – мов туман! Це ніщо…

Це гостре мовчання – у груди…

Скажіть, на рибальский ґачок

Щоквітня клюють навіть люди?

 

Збрехати не зможете, ні!

Весна – це як допит. Як мука!

У небо летіти б мені –

Це мрія дитяча. Лиш руку

 

Подайте – і виживу я

В розбурханім сивім тумані.

Де зникла надія моя –

Завчасно загоєна рана?

 

Любов, Ви сказали, біда?

Ні, це просто смерть щомиттєва.

Це замість мартіні – вода.

Це жінка – із вірністю лева.

Коли Ви літали, ось там,

 

Чи бачили Ви океани?

Любов – це прихований шрам

Від необережної рани.

А рани – в букет – і на стіл!

Пожежею – їх – на килим!

Любов – це останнє «Вір!»,

Коли всі моря – зміліли.

 

Я дихати – не змогла,

Втомилася! Надто різні…

Любов – це коли вела

Гостей – я на Вашу тризну…

 

Пілоте, коли крізь сніг –

Летіли в негоді темній,

Ви згадували мій сміх?

Хотілося Вам на землю?

 

Скажіть, як крізь це пройти?

Квіт вишні – едемська хмара?

Хоч раз би мені туди…

Я б іншою, може, стала…

 

Хотілося впасти там,

Коліна зігнути? Звикла:

Любов – це пекельний храм,

Це пастка, це вовчі ікла!

 

Кохання – це зала й дим,

Де немічні – між рядами.

Пілот, він лише один

У світі, що ліг між нами.

 

Набридло чекати образ!

З польоту – одразу на землю…

Любов – це не знати про час,

Навіяний вироком чемним!

 

І гріх в небесах – не гріх,

Бо Небо – Володар вищий.

Та Ви там, згадавши всіх,

Забули розквітлу вишню…

 

ЗАГРАВА

(триптих)

1

Так, як чайки, так, як роси,

Як вагони – під укоси!

Слів, які воланням вбиті,

Світ із вічності став миттю –

Світ у ранах, що від зради….

Вечір цей – кінець цитати?

А в очницях – тінь порожня.

Ми вже кинули безбожно

Сіль на рану – втрату слави…

Ось і все. Кінець заграви…

 

2

Гратися вигадав хтось із загравою.

Ким намальована? Фарбами? Кавою?

Янгольське вогнище кимось продумане,

Криком вмира, сміттєвозами й урнами,

Мовби кохання, іржею прикрашене,

Шматом металу це вогнище зважене…

 

3

Щастя відлунням, до неба підвішеним,

Знову сміялась заграва над грішними!

Над несумлінними, над соромливими,

Падала зливами,

Карами Божими…

Вогнище – доля. Але не для кожного.

 

БОКС

Іду на ринг – немов на ешафот.

Там вистраждані – й сором, і удача.

Я у бою – борець своїх чеснот,

Із долею вальсую, тільки – нащо?

 

Бо краще – смерть, аніж душевний біль!

Я лиш боєць – чекаю свого часу.

Суддя підпише бланк, що виграв бій

Не ти й не я, а гроші та прикраси!

 

Я злився, брав удар, і страшно бив!

І власні нерви я втрачав нещадно.

Лиши на рингу свій нестерпний гнів,.

Залиш думки та сповіді – нащадкам.

 

Наш бій – в газетах перша полоса.

Але втомився я від фарсу інших.

Париж не спить. І збій на полюсах.

Цей дикий бій в історію запишуть!

 

Удар смілів. Як на кориді бик,

Металась злість, і вмить не стало правил:

Ми тут – на смерть, а всі гравці – убік,

Сміються, наче ми спектакль зіграли!

 

Мій друже, ти поставив все, що є,

Задля грошей, та ми – не пси, а люди!

Суддя мовчить. Глядач кричить: «Іще!»

Така вже доля – переможцем бути…

Приспів:

Народу все одно, як звуть тебе, – борись!

Заради хліба і видовищ вбогих

Волає натовп: «Бий! І помирай – на біс!»

На рингу тільки смерть – це перемога…

 

СІМЕЙНА МОЗАЇКА

1

Наш місяць медовий –

Пуд солі та ґрати.

І ми щодобово –

Вбивали всі клятви.

 

Ми нас розділили

У сварці найпершій.

Заміжжя – як вирок?

Бо воля – бентежить…

 

Так треба, як інші:

Прання та обіди…

Бо краще – заміжня…

Як келих надбитий.

 

З дитинства – законом:

Інакше: а хто ж ти?

Заміжня – як дзвоном! –

«Заміжжя» – це мода?

 

Кому – шлюбні ночі,

Кому для порядку,

Це жереб жіночий:

Заміжжя – і крапка!

 

Забава корисна?

Без йоду гіркого?

Безславно – й безслізно

Не вийти б за когось!

 

І подруг розділиш –

Знайдеш їм по парі…

Заміжні – в довірі.

Самотні – в опалі.

 

Сімейні вершини

Занадто високі…

Сварись – як дружина!

Забудь – чорнооких!

 

За сіль на тарілці,

За погляди довгі…

Була б молодиця –

Розмов не було би.

 

Немов етикетка

Цей шлюб, мов корсетом…

Без пари шкарпетка?

Заміжня – і все тут.

 

2

Порізи – в півнеба! –

Як пара гаряча.

Пробачити треба?..

Пробачила… Наче…

 

На скромні прохання

Під зливу – чистіші!

Сімейне кохання –

Болото колише.

 

Збрехала ворожка.

Шлюб завжди – дірявий.

Тримай, жінко, ложку,

Бо ти ж не роззява?

 

Тримайся, ми їдем!

Візник хай керує!

Ступай же по сліду,

Хоч шлях – не чарує.

 

На визрілі сливи

Знайдеться охочий!

Була б некрасива,

Не бачила б в очі.

 

Ні щастя, ні сонця,

Сиділа б і ткала

Десь біля віконця,

Та не шкодувала.

 

Оскільки ти гарна,

Примушу, бо – сила,

Щоб хтось незугарний

Не став тобі милим.

 

Дивись, жінко, прямо,

Дивись же, будь вірна,

Одні на двох сани,

Одна у нас ціна!

 

Але у самотній,

Безслізній хатинці –

Світанок – самотній,

Та дні – поодинці.

 

– Ти сам все охоче

Зламав – навіжено!

Як нарізно ночі,

То й душі – окремо.

 

***

Ніхто не відміняв любов.

У цьому винні тільки люди,

Що у дощах та пересудах –

Ніхто не відміняв любов…

 

У вікна б’є нестерпний град.

У чорній пилюзі розлуки

Хай прочитають інших руки:

Ніхто не відміняв любов…

 

А раптом ми упадемó?

Безмовний крик – і обважніють наші віки…

Я знаю, я твоя – навіки:

Ніхто не відміняв любов!

 

***

Навесні, як тополя шумить, напишу

Тобі лист – потім сни застелю й відісплюсь.

Засумую, відчувши осяяний шум:

Бо це ти відповів – бреше все! Я навчусь

 

Ліхтарі розуміти, як світло зорі.

Вони кажуть – ти знову кохаєш мене…

Знову плачеш і хочеш пройти сто доріг,

Щоб лише обійняти дощем, що мине…

 

В запропоновану добірку поезій входять і вірші ранньої лірики поетеси початку 90-х. рр. у перекладах з російської молодої талановитої перекладачки Єлизавети Радванської.

“Українська літературна газета”, ч. 8 (274), 24.04.2020

 

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!