- У прочинені двері із ХХ століття
Чутно запах гару
Від смертовбивств і пожару.
І я не можу причинити двері…
Боже!
Навіть ти вже відвернувся
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Від здичавілого творіння
І нового потопу шумовиння.
Вже хмарить грізний океан,
І райдуга після потопу
Вже не віщує всепрощення.
Хто ти?!
Нове тисячоліття нових
Розбіжностей зведення.
На смітнику ідей – учення,
Що в нім Антихрист постає.
Ми ж привітали Деміурга,
Що з первнів ліпить мертві зліпки
Із одержимістю придурка.
І копії, і тіні копій
Давно вже стали
Нашим світом.
І ми радіємо, як діти,
І заміряємось насправді
Зліпити копію Людини…
І прагнемо на верховини,
Але й туди нагнали чаду.
- Я з тих, хто прагне
Причинити двері.
Там пахне гаром
Минулого тисячоліття.
Я жив колись у есесері,
В тій копії, що всі пожерла первні…
О дайте, люди,
Причинити двері
Й на мить забути
Роки кровожерні.
- Не карай мене, пам’яте.
Ти – змія, що кусає себе за хвоста.
Де ви, рідні мої,
Хуторяни із глин опішнянських?
Ви покинули душу
Мою неспроста.
Бо я з перевертнів сам,
Сонцекрутів циганських.
Що ж діди, здичавілого хутора діти,
Ось Антін і Ладивир,
Почорніли вони, як рілля,
Тільки вітер кривавий,
Кумачевий вітер…
Обірвалось сонце-колесо,
Колісниця й святий Ілля.
Деміурги у чорних шкірянках,
Новий світ зачали творить.
І червоної зірки обманка
На хресті переможно блищить.
Тітко Ївго, по-грецьки – Євгенія,
Ти в бур’яні народила генія.
Тільки ж дуже страшне дитя,
Одні очі й голодне виття.
Ти не снись мені більше,
Не снись.
Немає й сліду могилки,
Вишня стара усохла –
Хто за душу його помоливсь?
В Шишаках тоді Вернадський
Прозрів ноосферу для нас.
До нього прийшло
Страшне голомозе маля,
Тільки оце померло
Без материного молока.
…………………………
Тож поки відкрив Вернадському
Ноосферу байстрюк-деміург.
Геніальне маля без назви
Світомозку окреслило круг.
…Ти кажеш, що я – не пророк,
І лижеш чужі тарілки.
Дивись: вже намірився Бог
Гасити астральні зірки.
В шкірянках летять кажани,
Як та сарана в Солонці.
І душать безжалісні сни,
Як ті невидющі старці.
- Вужакою хльосне аркан,
І вітер рвоне матіоловий.
Хтось бродить в астральних зірках,
Несе свою зрубану голову.
Як півень, що без голови
Кудись підлетіть намагається.
Зелені зіниці трави
Стрибають, як сонячні зайці.
І старець стоїть божевільний,
Вітри випускає із торби.
Коли деміурги при ділі
Їх тінь видає одногорба.
…………………….
Тіні в туманах болотяних
Тонуть безтямно у твані.
Як витіпані коноплі
В зеленій стоячій ковбані.
Риба від них спливає,
Б’ється у нетях дурману.
Згори кажани навісні,
Мов гостроносі гоголі
У летаргічному сні.
…Невже я лечу, а не падаю
З глибоких тернових ярів?
Цвітом холодним і чадом
Я під чиєю владою
Восени, перед снігом, зацвів?
…………………………..
Мати – стала дівчиною,
Давно відштовхнула мене…
Невже я лечу, а не падаю
Й двійник мій мене дожене?
Світ відторгнув його,
Не схотів і впізнати.
Дівчина жаб’ячу шкірку
Кинула у вогонь,
Це – моя мати!
Не може її обдурити
Деміург в люциферових шатах,
Бо дівчина ця – від Бога,
Моя мати.
А Бог натягнув на кросна
Місяця срібну млу,
Спряв пряжу –
І вийшла Матерія.
Підкрався Деміург,
Додав тритію і дейтерію…
І пішло, як брехня по селу-
Створена нова матерія!
І забігав, як павук
Павутиною двійник –
Природа має новий лик!
Посміхнувся у сиві вуса Творець –
Де початок і де кінець?
І як гоголівського чорта
На паркети Петербурга,
Винесло майстра
Вторинних копій
З порожніми торбами
Деміурга.
……………………..
І я згадав солонецьких старців –
Одна торба спереду, друга ззаду,
Патериця в тремтячій руці –
Ось вона Деміургова розсада!
Старці – їх душі порожні, як бубон,
Накликали кажанів у чорних шкірянках.
Задудніли совєтів ієрихонські труби,
І кривавої зірки вселенська обманка.
… А ви європейського їдла сини,
Де ж тоді були вони?
Банкували носаті Ротшільди,
В піддувайло дули Рокфеллери.
Присмоктались Деміургові воші,
Християнської крові нажерлись.
І поки правнуки визолочують
На їх портретах багет,
Павуки Деміургові
Сплели інтернет.
І ми, як риба, що вчаділа від коноплі,
Сидимо у сітях, втираємо соплі.
Посміхнувся у вуса всеблагий Творець –
Де початок і де кінець?
- Й ми, які в сітях борсаємось
Чубами-оселедцями
Безталанних козаків…
Як у кентаврів у нас торси,
Під копитами в нас
Астральні зірки.
Так вживив Деміург у людський рід
Свій, наверле створений світ.
І тепер обмахуємось
Кінськими хвостами,
Й конячі гедзі
Гудуть над нами.
Людська голова змагається
Із конячим тулубом.
Думка-потопельник
З конячої голови видирається.
Я і двійник – нам погано обом.
- Причиняю двері у ХХ століття,
А у вікна шваркотять кажани Деміургові.
Добре хоч зорі не астральні світять,
Та інколи вітер повіє з Великого Лугу.
Як немає пророків – пророкуй собі сам,
А вже далі – як карта ляже…
Посміхнувся Творець своїм думкам,
Та й далі пряде Матерії пряжу.
22.05.20
“Українська літературна газета”, ч. 21 (287), 23.10.2020
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.