Леонід Тома. Творець і Деміург. Поема

359
  1. У прочинені двері із ХХ століття

Чутно запах гару

Від смертовбивств і пожару.

І я не можу причинити двері…

Боже!

Навіть ти вже відвернувся

Від здичавілого творіння

І нового потопу шумовиння.

Вже хмарить грізний океан,

І райдуга після потопу

Вже не віщує всепрощення.

Хто ти?!

Нове тисячоліття нових

Розбіжностей зведення.

На смітнику ідей – учення,

Що в нім Антихрист постає.

Ми ж привітали Деміурга,

Що з первнів ліпить мертві зліпки

Із одержимістю придурка.

І копії, і тіні копій

Давно вже стали

Нашим світом.

І ми радіємо, як діти,

І заміряємось насправді

Зліпити копію Людини…

І прагнемо на верховини,

Але й туди нагнали чаду.

 

  1. Я з тих, хто прагне

Причинити двері.

Там пахне гаром

Минулого тисячоліття.

Я жив колись у есесері,

В тій копії, що всі пожерла первні…

О дайте, люди,

Причинити двері

Й на мить забути

Роки кровожерні.

 

  1. Не карай мене, пам’яте.

Ти – змія, що кусає себе за хвоста.

Де ви, рідні мої,

Хуторяни із глин опішнянських?

Ви покинули душу

Мою неспроста.

Бо я з перевертнів сам,

Сонцекрутів циганських.

Що ж діди, здичавілого хутора діти,

Ось Антін і Ладивир,

Почорніли вони, як рілля,

Тільки вітер кривавий,

Кумачевий вітер…

Обірвалось сонце-колесо,

Колісниця й святий Ілля.

 

Деміурги у чорних шкірянках,

Новий світ зачали творить.

І червоної зірки обманка

На хресті переможно блищить.

 

Тітко Ївго, по-грецьки – Євгенія,

Ти в бур’яні народила генія.

Тільки ж дуже страшне дитя,

Одні очі й голодне виття.

 

Ти не снись мені більше,

Не снись.

Немає й сліду могилки,

Вишня стара усохла –

Хто за душу його помоливсь?

В Шишаках тоді Вернадський

Прозрів ноосферу для нас.

До нього прийшло

Страшне голомозе маля,

Тільки оце померло

Без материного молока.

…………………………

 

Тож поки відкрив Вернадському

Ноосферу байстрюк-деміург.

Геніальне маля без назви

Світомозку окреслило круг.

…Ти кажеш, що я – не пророк,

І лижеш чужі тарілки.

Дивись: вже намірився Бог

Гасити астральні зірки.

В шкірянках летять кажани,

Як та сарана в Солонці.

І душать безжалісні сни,

Як ті невидющі старці.

 

  1. Вужакою хльосне аркан,

І вітер рвоне матіоловий.

Хтось бродить в астральних зірках,

Несе свою зрубану голову.

Як півень, що без голови

Кудись підлетіть намагається.

Зелені зіниці трави

Стрибають, як сонячні зайці.

І старець стоїть божевільний,

Вітри випускає із торби.

Коли деміурги при ділі

Їх тінь видає одногорба.

…………………….

Тіні в туманах болотяних

Тонуть безтямно у твані.

Як витіпані коноплі

В зеленій стоячій ковбані.

Риба від них спливає,

Б’ється у нетях дурману.

Згори кажани навісні,

Мов гостроносі гоголі

У летаргічному сні.

…Невже я лечу, а не падаю

З глибоких тернових ярів?

Цвітом холодним і чадом

Я під чиєю владою

Восени, перед снігом, зацвів?

…………………………..

 

Мати – стала дівчиною,

Давно відштовхнула мене…

Невже я лечу, а не падаю

Й двійник мій мене дожене?

Світ відторгнув його,

Не схотів і впізнати.

Дівчина жаб’ячу шкірку

Кинула у вогонь,

Це – моя мати!

Не може її обдурити

Деміург в люциферових шатах,

Бо дівчина ця – від Бога,

Моя мати.

А Бог натягнув на кросна

Місяця срібну млу,

Спряв пряжу –

І вийшла Матерія.

Підкрався Деміург,

Додав тритію і дейтерію…

І пішло, як брехня по селу-

Створена нова матерія!

І забігав, як павук

Павутиною двійник –

Природа має новий лик!

Посміхнувся у сиві вуса Творець –

Де початок і де кінець?

І як гоголівського чорта

На паркети Петербурга,

Винесло майстра

Вторинних копій

З порожніми торбами

Деміурга.

……………………..

І я згадав солонецьких старців –

Одна торба спереду, друга ззаду,

Патериця в тремтячій руці –

Ось вона Деміургова розсада!

Старці – їх душі порожні, як бубон,

Накликали кажанів у чорних шкірянках.

Задудніли совєтів ієрихонські труби,

І кривавої зірки вселенська обманка.

… А ви європейського їдла сини,

Де ж тоді були вони?

Банкували носаті Ротшільди,

В піддувайло дули Рокфеллери.

Присмоктались Деміургові воші,

Християнської крові нажерлись.

І поки правнуки визолочують

На їх портретах багет,

Павуки Деміургові

Сплели інтернет.

І ми, як риба, що вчаділа від коноплі,

Сидимо у сітях, втираємо соплі.

Посміхнувся у вуса всеблагий Творець –

Де початок і де кінець?

 

  1. Й ми, які в сітях борсаємось

Чубами-оселедцями

Безталанних козаків…

Як у кентаврів у нас торси,

Під копитами в нас

Астральні зірки.

 

Так вживив Деміург у людський рід

Свій, наверле створений світ.

І тепер обмахуємось

Кінськими хвостами,

Й конячі гедзі

Гудуть над нами.

Людська голова змагається

Із конячим тулубом.

Думка-потопельник

З конячої голови видирається.

Я і двійник – нам погано обом.

 

  1. Причиняю двері у ХХ століття,

А у вікна шваркотять кажани Деміургові.

Добре хоч зорі не астральні світять,

Та інколи вітер повіє з Великого Лугу.

Як немає пророків – пророкуй собі сам,

А вже далі – як карта ляже…

Посміхнувся Творець своїм думкам,

Та й далі пряде Матерії пряжу.

 

 22.05.20

 

“Українська літературна газета”, ч. 21 (287), 23.10.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!