Леонід Тома. Десять віршів з Пітера

236

Передноворічний Петербург. Сяйво вогнів на Невському, сірий туман Англійської набережної і примарний малахітово-срібний силует Зимового палацу. Далі вервечка вогнів аж до фосфоричної «кістки» півкілометрового у висоту хмарочоса «Лахта». Велетенське місто, де янтарні вогні тепліються під сірою шубою туману й мряки. Це вона – Північна Пальміра, за Т.Шевченком:

 

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Долучайтесь до УЛГ у Telegram!

Далі гляну:

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою чорніє

Туман тяжкий… Долітаю –

То город безкраїй…

 

Де ж він у цьому «городі безкрайому» наш, український Петербург, який відкрив для себе Т.Шевченко, М.Гоголь, Є.Гребінка і Н.Кукольник? В Ермітажі висить портрет українця Олександра Безбородька, канцлера Російської імперії, за висловом якого, «без нашого дозволу жодна гармата в Європі випалити не сміла». Це він заснував Ніжинський ліцей, де першим директором був Василь Кукольник, а вихованцями – його син Нестор Кукольник, славнозвісний Микола Гоголь і Євген Гребінка (автор найпопулярнішої пісні «Очі чорні»). Василь Григорович Кукольник, русин-українець із Підкарпатської Русі, навчав юриспруденції великих князів Миколу й Михайла Павловичів, був чудово обізнаний у фізиці, хімії, історії, що дозволило йому зблизитись з імператором Олександром І, який став хрещеним батьком Нестора Кукольника.

Народжений у Петербурзі син українця Нестор Кукольник свого часу був лідером літературного процесу в столиці, він написав п’ять романів, 26 повістей, п’ять драм, був родоначальником драматичної поеми. Він відкрив знаменитий літературний салон, куди Карл Брюллов привів свого найкращого учня Тараса Шевченка, а композитор Глінка – Семена Гулака-Артемовського. Шевченко й Гулак-Артемовський познайомились у цьому салоні, їхня щира дружба тривала аж до смерті Тараса Григоровича. Нестор Кукольник доклав чимало зусиль, щоб Семен Гулак-Артемовський став славнозвісним співаком і композитором.

…А українець Василь Наріжний – родоначальник російського роману, який народився в селі Устивиця, неподалік від Великих Сорочинець, де з’явився на світ Микола Гоголь! Його роман «Російський Жиль-Блаз», повісті «Бурсак», «Два Івани» підготували грунт для появи «Миргородських повістей» Миколи Гоголя. Тут, у Петербурзі, писав Наріжний свої твори, але нещаслива доля не дала йому можливості реалізувати свої творчі задуми, активно впливати на літературний процес.

…Так, існує він, наш український Петербург-Пітер, і мої враження про нього вилились у ці десять віршів, написаних у купе поїзда «Харків-Санкт-Петербург»

 

***

Така вже ніч,

Як на ходулях кінь.

Який утік із пензля у Далі.

Вагон, вікно –

І пролітає тінь

В мигких вогнях,

Що тануть при землі.

Куди несе

Цей потяг крізь туман?

І де спіткнеться

На ходулях кінь?

І де межа

Невимовних чекань,

Що мчать вогнями

Аж до ЯНЬ від ІНЬ?

…Хай розгадає інший,

Я вже той,

Що від гадань

Забився у куток.

Я іншого століття не герой.

Я вже ступив

На той хиткий

Місток,

Який провис

Над прірвами століть.

Від ЯНЬ до ІНЬ,

Від неба до землі.

На нім сліди

Минулих поколінь,

Як рій вогнів,

Що тануть

У імлі.

 

***

З душі давно пора струсити сажу,

Я загубивсь у залах Ермітажу.

Якась Аліса в блиску окуляр,

Чеширський кіт читає формуляр.

І голий в об’єктивах Діоніс,

У шапці Мономаха цар Борис.

І канцлер Безбородько на портреті,

У рамці, в позолоченім багеті.

Це він із генеральних писарів

На службі царській рано посивів.

Це він казав: без дозволу від нас

Гармат не гримне у Європі глас.

І поки Гришка Катьку ублажав,

Імперією Сашка керував.

…А так хотілось, щоб цей мудрий муж,

Що між корон звивався, наче вуж,

Цей Олександр з козацького гнізда

Між натовпом лакованих нездар,

Дав лад у нас, у рідному краю,

Де я і сам непевно ще стою.

Там перевертні нишпорять щурами,

Де щось непевне сталося із нами.

…Трусив би сажу в коминах у нас…

Але тоді було іще не час.

 

***

Кісткою козацькою

Випнулась «Лахта» в небеса.

Хмарочос на півкілометра,

«Газпромівські» чудеса.

Кісткам у болоті

Не лежиться ніяк.

Випростуються,

Як моління до Бога…

Петровський скаче

По них маніяк.

Щаблі із кісток –

Імперії дорога.

Так і світиться

Кістка «Лахти»

Фотонами вогнів.

Вище хмар здіймається

Ідей отвердіння.

Наче оскалом вигнутий,

Невтамований гнів.

Щаблями поверхів

Біжать в небеса

Покоління.

 

***

Перехід, переблиск – навперейми

Мчить пришпорений простором час.

Я згадав Анатоля Перерву –

Він недавно, неждано погас.

 

І тепер його усміх і потиск

Іще теплої вчора руки.

І пожовкле із юності фото –

Наші пройдені разом стежки.

 

Вони сходились, геть розбігались,

Даленіли, де синь-небокрай.

А, бувало, так міцно сплітались,

Як єднаються пекло і рай.

 

Де вони, золоті переблиски

Хвиль на західнім плесі ріки?

І гойдання свавільне колиски

Крізь зірок миготливі гілки…

 

 

***

Він дихає левіафан гранітний

Болотним духом сірої Неви.

І привидом летить північний вітер,

Встають із труб розвихрені дими.

 

Імперії портрети пише вітер,

Дзеркальні вікна гасить Ермітаж.

І скоро Невський всі вогні засвітить,

І їх побачить знову Гоголь наш.

 

Він недалеко, на Морській конторка,

Його шинель повісилась в кутку.

І усміхом сорочинського чорта

За хвіст він ловить придумку метку.

 

Вона тавром на тім’я гнучкошиям,

Від них тікає навіть власний ніс.

І поки ще на світ не зазоріє

Все буде, як сьогодні, як колись…

 

***

Доганяє Петра Микола

В римських строях, на конях камінних.

Так історія йде по колу,

І змія ловить хвіст неодмінно.

 

Так імперія йде по колу,

І кусає себе за хвоста.

Що й казати – проклята доля

З кізяків від Орди пророста.

 

Те, що виросте – корм табунний,

І перейде знову в кізяк.

Не втече цей Петро безумний,

І Миколі догнати ніяк.

 

***

У лісі тім, де полював Петро,

Іду під шатра росяних ялин.

В житті не раз я ставив на «зеро»

І вже не раз зривався із вершин.

 

Як колобок на Лисячому Носі…

Затока Фінська миє береги.

Я проводжаю тут багряну осінь,

І цей над Пітером свавільний дим.

 

Гіркий цей дим, бо в нім давно згоріли

Клейноди наші, думи, прапори.

Тут змії по-ординському шипіли,

І кров тут виступала з-під кори.

 

Кора сховала все, земна, важенна,

По ній ступаю сторожко, мов лис.

Бо я із тих зневажених, блаженних,

Яких ховає тут імперський ліс.

 

…На берег вийду – там свинцевий морок,

Там «Лахти» кістка фосфорно блищить.

Кора земна, вона на спомин хвора,

Бо рана під корою ще болить.

 

***

Дивлюсь я на парсуни імператорів,

Що наші хлопці їх намалювали…

Левицький, Рєпін…

В пітерськім фарватері

Пливуть трісками

Тих козацьких «чайок»,

Що їх боялись навісні Османи…

Але дивлюсь –

Ось пишуть лист

Турецькому султану,

І сміх лунає

Понад всі омани.

Сміються хлопці наші,

І жижки вже дрижать

В султанів і царів,

Кошачий вус

Стовбурчиться в Петра.

Така вона – епохи гра,

Що як насунув ти корону

Аж на брови,

Тобі вона від сміху упаде –

Козацький регіт

Риску підведе.

 

***

Все туман і туман за вікном,

І смартфон позира кошеням.

І маленький Петро із берлом,

Сувеніром вчорашнього дня.

 

Там, за склом, іще інші вожді,

Їх парсуни зачовгані скрізь.

Якщо зайдеш кудись по нужді –

У вожді пробивається слизь.

 

І від неї ще Гоголь хворів,

Бо зрадливо вп’ялася вона.

Слизь державна московських царів,

Що вселенського сонця не зна.

 

Достоєвський в падучій забивсь –

Наступив на роковану слизь.

Переплутав безодню і вись,

В нім мамона й геєна сплелись.

 

І Тарас посковзнувся на ній,

Навзнак падав в безодню оту…

Тільки кола пішли по воді –

Бог омив його душу святу.

 

В сувенірах немає його,

Там, за склом, поховались вожді.

І не мають його за свого

У слизькій безпросвітній нужді.

 

***

Ми дивились на зірку оту,

Що рокована долею нам.

Небо сповнене зоряних дум,

І так добре на небі зіркам.

 

Там, внизу, та юдоль, що давно,

Люцифером зачорнена мить.

Там ще бродить свавільне вино,

Ним заквашених тисячоліть.

 

І ми п’яні свавільним вином,

Нам на очі полуда сповзла.

В бочку меду нам ложку зі злом

Люциферова рать принесла.

 

Крізь полуду не видно зірок,

І єдина згубилась у тьмі.

І наляканий тьмою звірок

Бачить істину в темнім вині.

 

Тільки раз він прокинеться враз –

Та, єдина, із неба яскрить.

Нам давно прокидатися час –

Там світліє загублена мить.

 

м. Харків

 

“Українська літературна газета”, ч. 5 (271), 13.03.2020

Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у кіосках «Союздруку»,  а також у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!