Леонід Горлач. «Малинові дзвони»

195

“Українська літературна газета”, ч. 9-10 (329-330), травень 2022

 

ПОКЛИК ОСЕНІ

Вітри дубам розчісують чуби

над стежкою, що з молодості лине.

Таке життя у мене журавлине,

таку журу туркочуть голуби.

 

Що відбуло, у пам’яті бринить.

Снують павуття волохаті смерки.

Веселий жолудь на старі Магерки

слідами Гоголя біжить.

 

ВІЧНИЙ КАМІНЬ

Плаче камінь при битій дорозі.

Сивий вітер дріма в ковилі.

В небуття перетупали мнозі,

стільки ж бродить іще по землі.

 

Тільки камінь те знає, хто нині

пролетить чи у пил упаде.

Час твердіє у нього на спині.

І дорога у безвість гуде.

 

* * *

Співають дзвони малинові

у небесах. А по Десні

в  печаль пливуть вінки тернові

і душу сколюють мені.

 

Пливуть через віки, як знаки

того, що з нами відбуло,

що повпивалося, як п’явки,

у окривавлене чоло.

 

І відпливуть.

І тільки дзвони,

як віковічні позивні,

співатимуть біля ікони,

що тьмяно мовкне на стіні.

 

Пробіжне все і проминуще.

Та є святе, що не мина:

Вітчизни сяйво невмируще

і роду рідна дивина.

 

* * *

Звикаєш до війни, як бранець до неволі.

Живеш — як не живеш у полиновім сні.

Аж раптом заскриплять обвуглені тополі

і втоплена зоря заяркотить на дні.

 

Нагряне вітер із минулого в сьогодні

і вигойда вгорі лункий козачий гук.

І вернеться народ із забуття безодні.

Над тирлищем війни безмовно склякне крук.

 

СІЛЬСЬКА ІДИЛІЯ 2022

На майдані біля церкви

революція іде.

Павло Тичина

Ані церкви, ні майдану,

ні вівці, ні чабана.

З волохатого туману

хата дивиться сумна.

А довкола пустка гола

в бузині та у тернах.

І забув святий Микола

до села сліпого шлях.

Видно, добре походила

Революція нова,

що ні школи, ні кадила,

ані хліба у жнива.

Лиш руїнами хати

та під вербами хрести.

 

БЛАЗНІ

Поема

І впав черговий вечір в багреці,

іще один окопник-неборака.

Усе накрила волохата мряка.

І вийшов я, мов тінь, на манівці.

Брела за мною лиш одна жура,

закутавшись у сірі рвані лахи.

Втекли у вирій зголоднілі птахи

із помрячілих берегів Дніпра.

 

Я теж з Дніпра у вирій перетік.

Позаду, як з вселенського пропаду,

хиталися скелети чорні саду,

які нещадний буревій обсік.

 

Попереду ліг битий путівець,

порослий посивілою жорствою.

Десь там, печаллю вкритий віковою,

руїною спинався хутірець.

 

Я впав у нього, як підбитий птах.

Ніде ні руху, проблиску чи звуку,

нема кому з живих потиснуть руку –

лиш сірий смерк снується на хрестах.

 

А поза мною ще столичний гул

реве і стогне, трощить все на світі,

старі святині в золотім лахмітті

перекидає у дніпровський мул.

 

Вчорашні ідоли пливуть між круч

і Видибичі проминають мовчки,

нові ж обпали гори, як сороки,

уп’явшись в давню землю обіруч.

 

Куди пливеш ти, Україно, де

знайдеш свої святі першооснови,

де відпадуть від тебе людолови

і хто тебе до тями приведе?

 

Скімлить твоя скалічена душа

і розум твій потрощений на скалки.

Сама себе доводиш до удавки,

до глуму, до потайного ножа.

 

Тебе зжирають знову вікова

духовна лінь і віковічна зрада.

Тому й триває судна Чорна рада,

кружляє над столицею стерва…

 

І не спинити те кружляння, ні,

що розповзається все далі й далі.

У полум’ї горять святі скрижалі,

що все життя  світилися мені.

 

І здвиг полків козацьких на зорі,

і України яре дозрівання,

воскреслих душ єднання, осіяння.

Тепер же знов гуляють лихварі.

 

Тому дай булаву, тому пірнач,

тому удавку в руки чи нагайку,

тому сулію дармового зранку –

і по руїнах на коні навскач.

 

Звідкіль в тобі ця скверна проросла,

безпам’ятства цупкі чортополохи?

Народи інші скорюють епохи,

ти ж знищуєш сама себе до тла.

 

От і тепер ти зволила сама,

щоб узялися кермувати блазні –

духовні шинкарі, скопці лабазні,

які тебе не бачать без ярма.

 

Ти знов купилась на словесний блуд,

стоптавши мудрість, плекану віками.

Тепер лежиш в багні між  будяками,

над долею вчинивши самосуд.

 

А з Києва летять у всі кінці,

жахаючи світи, відлуння оргій.

І гнеться без меча святий Георгій

в чужому юродивому кільці…

 

Десь там це все. А тут ось хутірець,

який і вітер оминає з ляку.

Ніде нема живого духу знаку

і Місяць в небі блідне, наче мрець.

 

Хати примовклі. Десь завиє пес.

Облізлий чорт гойдне телеантену

і занесе у пустку невтоленну

смутному діду дим оман з небес.

Проріже хутір гостре світло фар

чужого глушині цій “мерседеса”.

І дідова горбата стюардеса

зітхне:

От би такою на базар…

 

А тут і я, безпутний, на поріг:

Пустіть погрітись. Ви отут єдині.

Мій рід давно в холодній домовині,

з моїх сивин мете на землю сніг.

 

– Прибився то заходь. Скидай сакви.

Либонь, набив добром їх у столиці.

Та от не маю в жмені лиш синиці,

а так набив, як тут, сердеги, й ви.

 

Не встиг я пляшку витягти з саквів,

як у вікно ударило копито:

Це щоб без нас було тут чарку пито? –

Мамай з порога бровами повів.

 

Оце то гості! – сколихнувся дід. –

А в мене ж на столі іржаве сало

та хліб позавчорашній.

Не пристало

журитись, коли я тут, самохід. –

 

Мамай із себе скинув жупана,

перехрестився на старі ікони

і з ночі, як із чорної заслони,

сипнула запахуча дивина:

 

духмяний борщ, жареня сокова,

вареники пузаті у макітрі,

перепели, налітані на вітрі,

сивуха і наливка медова.

 

Це ваше все, не з панського стола,

належить вам природньо і по чину.

Та нам, Мамаю, хоч черству б хлібину,

бо хліб тепер цурається села. –

 

Промимрив я. – Сам відаєш, як жить,

коли душа роз’ятрена несита,

коли в ніщо веде дорога бита

і хочеться на зорі вовком вить…

 

Ми випили медової до дна.

В ніщоту відійшли вчорашні чвари.

Тепер і турки, й москалі, й татари

пропали, як завія вітряна.

 

Тепер вступив у душу свій народ –

колись незламний, наче огир дикий,

тепер подертий на шматки, безликий

із волі ласих на чуже заброд.

 

Зійшлося все на  мертвий хутірець,

де спить душа потрощена народу,

а по столицях рясно від приплоду

гравців у месії, нехай їм грець.

 

А в хутірці останній ось сидить

в нетопленій кизякуватій хаті

і супить хмуро брови кущуваті,

мов Мамая збирається судить.

 

Тобі он добре, маючи коня,

до будь-якого пана всюди вхожий.

Я ж на опудало зробився схожий,

що горобців з городу розганя.

 

А думав, що прийде нарешті той,

який не дасть лицем у грязь упасти.

От і дожився. Нічого і вкрасти –

спритніші є, а ти для них ізгой.

 

Вини себе. Ще будеш без штанів

на зборища ходити, як на прощу.

Мамаю, не клади на душу порчу,

і так живу, мов в хаті околів.

 

На гетьмана гукав я козака.

А роздивився — то гаркавий блазень.

Та пізно — вже йому гукнули славень,

не вартому старого мідяка.

 

Бо ви давно без пам’яті, як гній,

ви для обранця — сіра біомаса.

Колись таких пускали до шинкваса,

тепер на покуть усадили свій.

 

Казав мені відомий мудрагель:

Розігрують вам оперу грошову.

Але життя щоденне — то не шоу

на кістяках покинутих осель.

 

Купились на коржі і на меди –

тепер кусайте лікті, сіромахи,

носіть позичені у пана лахи

та сьорбайте навар із лободи.

 

Нащо я жив віками серед вас,

нащо будив вас дзвоном шаблі, кобзи?

Тепер у вас повиздихали й кози,

бо гордий дух у ваших душах згас.

 

Століттями триває самозгин,

роздмухана своїми ж Чорна рада.

Де нині ваша доблесна громада?

Забутий цвинтар, забраний за тин…

 

І ти повчати добрий молодець, –

господар хати крякнув, як сорока

А ти хотів, щоб патока солодка

тобі із неба капала в корець?

 

Втечу, либонь, в якусь Тьмуторокань,

допоки вас тут шинкарі-пророки

водитимуть за носа без мороки

серед клятьби, прокльонів і зітхань.

 

А я сидіти буду в хутірці.

Тут прадідів зарита пуповина.

Та й тут уже гуляє мертвечина,

і ти, сліпий, у мертвому кільці.

 

Хоч ти Мамай, та дуже не займай, –

господар у руці затиснув чарку. –

Я сам собі живу. За кожну шкварку

плачу я мозолями через край.

 

А Україна? То вже хай для вас,

хто нагорі при шаблях та булавах.

Ти захишайся при своїх оглавах,

а ми якось заробимо на квас.

 

І ти мовчиш? – Мамай мене обпік. –

Ти ж на якогось речника навчався

та й із вождями у столиці знався.

А я давно від них до себе втік.

 

Я не Ісус, щоб вигнать торгашів

із храмів, де панує дух всевишній.

От і пішов шукати слід колишній

та так й на рідний хутірець набрів.

 

Не всидите, недобитки, і тут.

А ми у землю ляжем, як опори.

Знайдуться й на таких вас людомори,

що покладуть медяники під кнут.

 

І ця хозарська морова орда

не пощадить і вашу крайню хату,

допоки брат пускає крівцю брату –

у вас самих коріниться біда.

 

Я все сказав. Пора в Тьмуторокань

чи у Китай, чи зблеску на край світа.

А Україна, кровію полита,

хай сяє у душі, як злототкань…

 

Кінь заіржав тривожно під вікном.

Ударив грім — і тихо в хаті стало.

Я вискочив на ганок. Догорало

на прузі блякле небо за селом.

 

Над цвинтарем поволі мліла мла.

Довкіл уся земля була хрестата.

А путівець завія волохата

ковтала в ніч смердючу, як зола.

 

А голос Мамая ридав здаля:

Втечу в Китай, на горді землі й води.

А вас, хозарські хитрі коневоди,

хай українська вивергне земля.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!