Леонід Горлач. Лірика сивих літ

977

Іще себе шукає Україна,

яку на шмаття рвуть чужі й свої.

Та нас уже не збити на коліна.

Світає світ. І дзвонять солов’ї.

 

Понад Дніпром в годину пурпурову

з душі небес грозово гримотить:

–Якщо хоч раз ти зрадиш рідну мову,

вона тобі ніколи не простить.

 

***

Коли ти тут нікому вже не треба,

тим більше не потрібний і собі,

тоді просися подумки до неба

на вічності глибини голубі.

 

Просись про себе мовчки. Та одначе

не забувай, ступивши за поріг:

чиясь душа у пропад часу плаче,

яку ти ще теплом не оберіг.

 

ВОДОХРЕЩА

Вода яріє. Бог її святив

вночі сьогодні в тихій ополонці.

Дзвенять сніги і плавляться на сонці

при снах лісів і виморених нив.

 

Іди у світ, у купіль дивини,

очисти дух пощерблений сьогодні

і охрестись водою із безодні,

і подих перед святістю спини.

 

Тоді відчуєш: зранена душа,

порвавши всі вуздечки та оброті,

помчить снігами, що лежать в скорботі,

як в ополонці скупане лоша.

 

***

Сріблиться сніг на сизому осонні.

Самотній заєць під сосною спить.

У хаті дід дрімає на ослоні,

днів здаленілих досукавши нить.

 

Вони не знають ще, чи відігріє

їх душі упосліджені весна.

Сивіє сніг. Бездомний вітер віє.

Звучить сосна, як порвана струна.

 

***

Страшна то сила – влада над людьми,

що й світлі упокорює уми.

Але біда, що слава Герострата

за зверхником лишає лиш дими.

 

Тож не впрягай народ у хомута,

коли тобі піддасться висота,

бо згодом люди на твою могилу

ні камінь не воздвигнуть, ні хреста.

І домовину горделивих мрій

затягне тліном жилавий пирій.

В житті єдине – владу над собою,

немов святиню, зберегти зумій.

 

***

Звикаєш до війни, як бранець до неволі.

Живеш – як не живеш у полиновім сні.

Аж раптом заскриплять обвуглені тополі

і втоплена зоря заяркотить на дні.

 

Нагряне вітер із минулого в сьогодні

і вигойда вгорі лункий козачий гук.

І вернеться народ із забуття безодні.

Над тирлищем війни безмовно склякне крук.

 

***

Співають дзвони малинові

у небесах. А по Десні

в печаль пливуть вінки тернові

і душу сколюють мені.

 

Пливуть через віки, як знаки

того, що з нами відбуло,

що повпивалось, як удавки,

у окровавлене чоло.

 

І відпливуть. І тільки дзвони,

як віковічні позивні,

співатимуть біля ікони,

що тьмяно мовкне на стіні.

 

Пробіжне все і проминуще.

Та є святе, що не мина:

Вітчизни сяйво невмируще

і роду рідна дивина.

 

***

Тужавіє земля і тужить за теплом.

Німіють небеса над ледь живим селом.

Останній чорнозуз у засвіти втікає,

бо гніздище його прошите наскрізь злом.

 

Де затишок знайти і серцю опертя?

Тужавіє сльоза, йдучи в невороття.

Та знов стає зоря і з майва випливає,

як хмарка золота, нових столун дитя.

 

***

Уже й верба, що юною була

в мої літа, як літній сон, короткі,

згорбатіла, у старість утекла,

де тумани гуляють перемоклі.

 

Ніщо ще не верталося назад –

такою є правічна сила Божа.

Впаде верба. Ростиме Графський сад –

обранець часу ніжинський вельможа.

 

***

Якщо є рай, то схожий він на зиму,

на цей сніжок, що в небі визріва.

В такім раю аж просяться у риму

зігріті серцем зболені слова.

 

Сніжок сніжить на всі тривоги світу,

як вічності неперебутній знак.

Крізь хмаровиння, ніби поклик літу,

тріпоче пелюстками сонця мак.

 

ВІЧНИЙ КАМІНЬ

Плаче камінь при битій дорозі.

Сивий вітер дріма в ковилі.

В небуття перетупали мнозі,

стільки ж бродить іще по землі.

 

Тільки камінь те знає, хто нині

пролетить чи у пил упаде.

Час твердіє у нього на спині.

І дорога у безвість гуде.

 

***

Пошию магерку. На Кручу піду.

Там Гоголь гуляє в веснянім саду.

І вишні в запасках витоптують рінь,

і хмара з ріки виколихує тінь.

Ще світ йому дивний здаля підступа,

і хмелем дурманять меди у попа,

і стільки доріг проляга вдалину,

повитих туманом гірким полину.

 

Я сиву магерку стягну з голови,

присяду до столу у коло братви

і братина піде з руки до руки,

тугим перевеслом пов’яже віки,

бо час, що відбився у слові, ніде

у пропад, як вітер нічний, не впаде.

 

***

Відлітає ліс у вирій.

Вітер бронзовий сурмить.

Журавлі в журі пунктирній

павутинну тягнуть нить.

 

Все як завжди, як одвіку –

те вродилось, те вмира.

І сльоза вмива каліку,

що дрімає при одвірку

за плечима у двора.

 

***

Там ніч і ніч. У темені вовки,

як ланці смерті, виють з-за ріки.

За ким їх клична вікова тужба,

що з вояка вишколює раба?

Ніхто не скаже. Світ знімів, оглух,

де ніч темінно падає, як пух.

І чуєш тільки, як твоя душа

на клич вовків смиренно вируша.

 

ПОКЛИК ОСЕНІ

Вітри дубам розчісують чуби

над стежкою, що з молодості лине.

Таке життя у мене журавнине,

таку журу туркочуть голуби.

 

Що відбуло, у пам’яті бринить.

Снують павуття волохаті смерки.

Веселий жолудь на старі Магерки

слідами Гоголя біжить.

 

***

Осінь на пуантах закриляла в сад.

Па-на па– нападав в трави листопад.

В синяві синиці й сірі горобці

крильцями криляють свіжі багреці.

Грона-виногрона ніжить виноград.

Вітер тихо ходить, наче конокрад.

Тільки де тут коні? Вже нема й хвоста,

відійшли у осінь, як мої літа.

І росте тривога, шурхотить жура.

Де ви, мої коники?

У похід пора!

 

***

Мовчить душа, як в келії черниця.

Здиміли з неї давні молитви.

За коливом свічок поблякли лиця,

як проліски в жаровищі трави.

 

Такий цей світ, що їй не до розмови –

хіба що раз у Великодну ніч

вона воскресне й заспіває знову

у келії під палахтіння свіч.

 

***

Жура води у берегах, де трави

пасуть літа, як сизих гусенят,

де з вулканічних надр сопуть заграви

під вічним переплином буднів, свят.

 

Жура ріки, що розриває ряску,

почавшись із джерельця, із струмка,

в твоїй душі гойдає тиху ласку

і лавою вулканною стіка.

 

***

Плачу і плачу, як тебе не бачу,

плачу сльозою, що в душі горить,

плачу за кожну витівку юначу,

за старості свічу, що так щемить.

 

Плачу за даль, де ти тепліла ясно,

куди й тепер я подумки лечу.

За те ж, що, не вродившися, погасло,

ні шеляга й тобі не заплачу.

 

ЗАМЕТІЛЬ

Замело, завіяло, занесло,

і тьмяніє в хмарній далині

кіс твоїх шовкове перевесло,

що колись зв’язало світ мені.

 

Йшла весна і погубила весла

від твого зеленого човна.

З церковиці туга піднебесна

їй назустріч крізь сніги луна.

 

Одинокі дзвони від покути

аж ридають у сліпу метіль.

А мені б тебе ще раз почути,

перевеслом обв’язати біль.

 

Та на пам’ять вітер хвищу горне,

покаянно я їй поклонюсь

й помолюсь на тебе в майво чорне,

як до Бога в церкві помолюсь.

 

ЛІТНІЙ ВЕЧІР

Юлії Абалмасовій

Десь голос Юлі:

–Гулі-гулі…

Голублять небо голуби.

А з гаю зморені зозулі:

–Ку-ку, ку-ку..

А вітер тихо:

–Люлі-люлі…

І сонце спати йде в ріку.

Близька та Юля і далека

у надвечір’ї молодім.

І на одній нозі лелека

охороняє Юлин дім.

У синіх росах лине спека.

І Юля в сяйві золотім.

 

***

Ішла ти по воді, а глибина тверділа

й стелилася тобі до збронзовілих ніг,

і золотавий німб вставав довкола тіла,

як Боже настання, як долі оберіг.

 

А даль така ламка гойдалась поміж нами,

що полонили душу марива бліді.

І все, що в нас було, уже здавалось снами,

бо ти ішла, як Бог, від мене по воді.

 

“Українська літературна газета”, ч. 7 (299), 9.04.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!