“Українська літературна газета”, ч. 9 (377), вересень 2025
СОНЕТИ
Сонети Лариси Петрової, відомої і знаної поетеси, певним чином нагадують хайямівські рубаї, тільки зі значно меншою дозою гріховності, більше притаманної сильній половині людства. Авторка у тому щасливому віці, коли сягнула духовної зрілості і її приваблює філософська лірика. Літераторка сповідається читачеві у тому, що багато ефемерних принад світу, як-то погоня за довгим карбованцем чи ланцюгом гріховних насолод – минущі, як і майже все в цьому житті. Але залишаються і збагачують нас своїм яскравим світлом цінності справжні — високої духовності, чистоти душі і прометеївська жага нести добро і красу людству і цьому світові. Недарма кращі правителі світу, як, скажімо, Франциск 1, чийого сина виховував геніальний сонетяр П’єр Ронсар, чи Сулейман Пишний, що прислухався і цитував рядки славетного Мухібі, дбали на лише про збагачення власної кишені, а й про покращення життя своїх підданих. А українці, наприклад, віддавна шанують славного гетьмана Сагайдачного, який сприяв становленню Києво-Могилянської академії. І тоді поети, ці вічні опозиціонери влади, ставали її союзниками. Певен, що і читач, провладний чи простий, покращить свою духовність, коли проникнеться суттю рядків Лариси Петрової.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ярослав Чорногуз
І
Здається, це уже було колись.
Але коли і де – не пригадаю.
На світ благословляється. Світає.
Кромішній морок ночі розступивсь.
На сході обрій ще не розгорівсь.
Його сувій туманів огортає
Й душа моя так високо злітає,
А може, той політ лише наснивсь?
Можливо, це якась мана, облуда,
Уяви забаганки і причуди.
Вона, напевне. Знову зажадала
Розвіяти давно набридлу нудь,
Зчарувать, окрилить. Надихнуть –
Подібну мить я вже переживала.
ІІ
Подібну мить я вже переживала.
Пригадую, як крізь рясний квітник
Стелилася стежина, мов рушник,
І я у довгі мандри вирушала.
В чеканні коні неспокійно ржали,
Та вйокнув й батогом змахнув візник –
І десь за видноколом дім мій зник.
В які краї тоді я вирушала?
Світ за очі. Подалі від невдач.
Миттєвостей окрилений шукач,
Я так усе буденне зневажала.
Ходьбу по колу в куряві рудій.
Я нудилась без радісних подій.
Уже впивалось в мене смутку жало.
ІІІ
Уже впивалось в мене смутку жало,
І згубний розпач дух мій розтинав
Й думки щораз похмурі навівав.
О, як я їх позбутися бажала!
Я кидалась в палкі обійми шалу,
В огненній ночі сірий сум згорав,
А ранок знову розпачем карав.
Та кара тягарем тяжким лежала.
Вже випито усю печаль до дна,
Лиш прикрий спомин з пам’яті зрина.
Так хочеться, щоб день мій просвітливсь
І з давніх мрій не спала позолота,
Й не тьмарилися сонячні висоти,
А білі коні стрімголов неслись.
ІV
А білі коні стрімголов неслись.
На вітрі розвівались буйні гриви.
Утішена була я і щаслива.
Й ніхто довкола мене не журивсь.
Шлях був тяжким, та дух мій не скоривсь.
Не мріяв про коштовності фальшиві.
І не прийняв утіх дари звабливі,
На їх дешевий блиск не спокусивсь.
Була я одержима, як ніколи,
Кружляючи по замкненому колу.
Крутилася життя земного вісь.
Й усе було підвладне тому руху,
А песимісти занепали духом.
І хтось уже кричав мені: «Спинись!»
V
І хтось уже кричав мені: «Спинись!»
Дивись, яке життя недосконале.
Ну що ти в цьому світі наздогнала?
Куди ти, божевільна, схаменись?!
Всі мрійники давно вже мрій зреклись.
Віддай і ти їх долі на поталу.
У пошуках земного ідеалу
Занадто довго мандри затяглись.
Спустись на грішну землю і поглянь.
Довкола стільки туги і страждань.
Яка ж бо ти уперта і зухвала.
Гориш, як ватра, й танеш, ніби сніг.
Ніхто себе ще обігнать не зміг».
Та я на це нітрохи не зважала.
VІ
Та я на це нітрохи не зважала
Й беззастережно прагла віднайти
Лазурну гавань давньої мети.
Те прагнення мене не полишало.
Я по пустелі смутку кочувала,
Й пливла по морю туги й гіркоти,
І падала у прірву самоти,
Й над згарищем даремних мрій ширяла.
Та все минало. Й барви світанкові
Були такі мінливі й загадкові.
Мене якась наснага надихала,
Й бентежила далека розмаїть.
Благословляла блискотлива мить.
І підіймалось сонячне кружало.
VІІ
І підіймалось сонячне кружало –
Вогненна куля, пломінь осяйний.
І світ ставав привітний і ясний,
Надія щиро ранок віншувала.
Не вірилось, що я колись страждала
І борсалась у вирві крижаній.
Здавалося, мене лише вві сні
Життя гріхом солодким спокушало.
Страждання й гріх – тож-бо єдине ціле.
На жаль, не зразу я це зрозуміла.
Як кажуть, вік живи і вік учись.
Та поки я оті ази вивчала,
Нова доба невпинно підступала.
Мій шлях за синім обрієм губивсь.
VІІ
Мій шлях за синім обрієм губивсь,
Немов відлуння у високих горах.
А серце калатало, як на сполох.
І жар надії в грудях спопеливсь.
За мене хтось у сутінках моливсь,
За душу, що в стальних страждала шорах.
Й минуле перетворювалось в порох.
А віз життя, як і раніш, котивсь.
Крізь зашкарублість й порожнечу днів
Майбутнє усміхалося мені.
І щось було у тому ностальгічне,
У тій позачасовості буття.
Гріхів спокута й щире каяття –
Що то за сила, дивна і магічна!
ІХ
Що то за сила дивна і магічна,
Яка дарує щастя благодать
Й виводить через темну непроглядь
На шлях твердий, прямий, непересічний?
Я їй служу й служитиму довічно,
Без неї я не можу існувати.
Я кожну мить повинна відчувать
В собі її наснагу фантастичну.
Вона – моє єство, палке й безкрає,
Далекий неповторний відзвук раю.
Звучить ясна мелодія космічна
І надихає неупинний рух.
А життєсяйний, вогнеликий дух
Кипить в мені, як магма вулканічна.
Х
Кипить в мені, як магма вулканічна,
Палаючий непереборний шал –
Кінець кінців й начало всіх начал
І віра невідступна, фанатична.
Та раптом сміх гучний і гомеричний
Вривається в життя, неначе шквал.
Й несе мене у світ кривих дзеркал,
Занурює в рутину прозаїчну.
Глузує з мене заздрісна орда,
Й життя тече крізь пальці, як вода.
І меле млин минуле на муку,
І губить пам’ять те життєве мливо…
Та вічний рух, крилатий і знадливий.
Зрива мене, приземлену таку.
ХІ
Зрива мене, приземлену таку,
Хтось сильною і владною рукою.
Здіймає над безмежним супокоєм,
Немов пелюстку з кетягу бузку.
Я залишаю площу гомінку
Й підношуся над сірою юрмою,
Що стежить з хижим прищуром за мною –
Юрмі мій злет легкий не до смаку.
Вона ніяк не хоче зрозуміти,
Що я не можу так, як інші жити.
Звідкіль їй знать, що інша є країна,
В якій не відцвітає щастя квіт.
Туди мене через осмуту літ
Підхоплює й несе блакитна днина.
ХІІ
Підхоплює й несе блакитна днина
Мене до світу інших існувань,
Де ані зла, ані поневірянь
Не зазнає окрилена людина.
Де не блука вона, як сиротина.
По вулицях нездійснених бажань,
Й не відчува підступних пожадань,
Не гнеться від образ, немов стеблина.
Нема там зради, ані підлих змов –
Там тільки згода, віра і любов.
Усе лихе у тому світі гине,
Й життя завжди буває молодим.
Чи зможу я потрапити туди?
Скажи мені, о Господи єдиний!
ХІІІ
Скажи мені,о Господи єдиний,
Чому я так тяжію до Землі,
Що потерпає у брехні і злі
Й здригається від болю щохвилини?
Чому її, святу і безневинну,
Щораз січуть гріхів людських шаблі
Й оповивають туга і жалі,
А тіло перетворюють в руїну?
Допоки цю чинитимуть наругу,
Мій пошук щастя – лиш сліпа потуга.
Щоразу білі коні на скаку
Скидатимуть мене з своєї спини,
Допоки не спокутую провини.
Це вже не вперше на моїм віку.
ХІV
Це вже не вперше на моїм віку:
Втрачать, страждать, знаходити, радіти,
Зриватись вниз, здійматися
й летіти,
Убрід іти й перепливать ріку,
Та будувати замки на піску,
І мріяти про вічносяйне літо.
У пошуках нев’янучого квіту
Блукати у зимовому садку.
І не зважати, що довкола зимно,
Сприймати все довірливо й наївно.
Ген у заметах смуток причаївсь,
Завмер підступно і стоїть на чатах.
Та я його не хочу помічати.
Здається, це уже було колись.
ХV
Здається, це уже було колись…
Подібну мить я вже переживала.
Уже впилося в мене смутку жало,
А білі коні стрімголов неслись.
І хтось уже кричав мені: «Спинись!» –
Та я на це нітрохи не зважала.
І підіймалось сонячне кружало.
Мій шлях за синім обрієм губивсь.
Що то за сила дивна і магічна
Кипить в мені, як магма вулканічна?
Зрива мене, приземлену таку,
Підхоплює й несе блакитна днина.
Скажи мені, о Господи єдиний!
Це вже не вперше на моїм віку.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.