Ланцюг

201

ТАТАРНІВКА НАВПРОТИ КОДНІ
Між ними –
Вчора і сьогодні –
Дорога долі,
Вічний зов…
Татарнівка
Навпроти
Кодні –
Родинного коріння
Кров…

Десятки пар взуття
Вже змуляв
На трасі цій.
Слова дзвенять:
«Щоб тебе Кодня не минула!».
Минаю Кодню
Я
Щодня.

Туди й назад
Турбота хлібна
Мені прослала
Рушники.
Татарнівку
Минаю
Зліва,
А Кодню –
Справа,
Й навпаки.
Не відцентрова
Таки сила –
А доцентрова
У судьбі.
 
В Татарнівці –
Дідів могили,
У Кодні –
Ще й пра-пра-дідів.
На цім шляху,
Поки не щезну,
Молитимусь я,
Боже мій, –
За предків
Царствіє небесне,
За гайдамацький
Упокій…
 
***
Моє крило і Ваше, мила,
У різні боки вітер зносить,
Ми розлетілись, розгубились,
Угору –
Досить!
Ми небесам не догодили.
Нас розвела хурдельна осінь.
Складаймо наші крила, мила!
Тримайтесь! Ось я.

ЖОМ
Злягла на землю
Вся багрянь і жовть,
Пірнути хочеться
В огнисте листя…
Це справжня осінь,
Бо вже пахне жом
Кисло-солодким запахом
Дитинства…
…Мороз шпаркий
Вибілює грудки
І тьохкає каблук
На першій кризі.
Попечено
Усі вже буряки,
А з ними й пальці,
Голодом облизані…

Ніщо
Не розчаровує мене,
Лиш хочеться,
Щоб вічно було літо.
В шість рочків
Душу тішить лиш одне:
Як добре
В теплій хаті
Взимку жити!

А у хліві
Жує корова жом
І видихає пару
Аж під стріху,
А значить,
Всі ми будем з молоком
Й ніколи не зайде у хату
Лихо…

…Стою у листі
Й сторінки життя
Гортаються
І пахне, пахне гірко
Цей жом, як жаль,
Як світ без вороття,
Як в небесах
Давно погасла зірка…
 
ГОРНЯТА
Злютовані – не роз’єднати –
Для страв, для молока й води
Горнята милі, як близнята,
Стоять на припічках завжди.

…На покуть, помолившись Господу,
Бере бабуся рогачі, –
Й закон сполученого посуду
Урівноважує харчі.

Дві амфори сільські, дві чаші,
Мов лебеді, спливають з рук,
І запахущі борщ і каша
В печі парують на жару.
 
І там, де спогад мій пасеться,
Де в чорнозем вростає пліт,
Горнята горнуться до серця,
Мов двійко сонць з прадавніх літ…

 ЯЗИК НА КЛЯМЦІ
Комар – всього комар, а дошкуляє,
Стомився я від реплік літзануд:
 – Чому поет цей теми не міняє?
Одне й те ж саме – отча хата, труд…

Оса – всього лише оса, а жалить.
Відмахуюсь

Від жовтих злістю
мух:
– У кожнім слові в нього
сльози з жалем,
Зневірою прокис поетів дух…

Так, я не став у віршах оптимістом,
Так, я люблю печаль свою сільську…
Свербить язик їм гостро відповісти,
Та не дає… вогонь на язику.

…Жорстокими були малими всі ми,
І змусив мене раз із старших хтось
Прикласти язика до клямки в сінях
В шпаркий тридцятиградусний мороз.

Метал закип’ятив у роті слину,
І заболів язик мій так,
немов
Я відривав від себе гільйотину,
Яка вже скуштувала мою кров…

А потім – уже в школі й після школи
Я прикипав до клямки ще не раз,
Лише не язиком, а серцем голим,
Гарячим і вологим від образ.

Так, у моїй мові розпач, сльози,
Аорту
Біль одвертих рим
дере,
Бо мій язик приклеєний морозом
До цього дому, до його дверей.

І хай залізо те холоднокровне
(Старої хати древній оберіг)
Металоломом проковтнула домна,
Воно не йде із дум гірких моїх.

Життєвий шлях у долі так вже склався,
Були на ньому й смоли, і льоди,
Язик і моє серце – на тій клямці
Надовго,
А можливо, й назавжди…

З-ПІД ПАЛІТУРКИ
У бердичівському магазині «Книги»,
який був окрасою міста і його
духовним репрезентатором,
продають усе, окрім
української книжки.
Нещодавно в його стінах
розмістився навіть
мисливський торговий центр.

Вже під корінь
старі і нові хазяї
Обрізають духовні обніжки.
І не влада, і не бультер’єри її –
Вже й мисливці полюють на книжку.

І у нашім краю розгулялись вони –
Пре з вітрин камуфляжна травичка.
Там,  де шкіряться хижо вовки й кабани, –
Мали бути і Драч, і Павличко.

Вже давно в Україні триває відстріл –
Браконьєрський, тупий, без ліцензій –
Тих,  хто тягне не зайця й куріпку на стіл,
А дарує духовність для серця.

Хто нагріб вже під себе,
мов листя, грошей,
Гонориться – ще й як! –
що не бідний.
Тим, хто цілить не в звіра уже,
а в людей,
Продаються мисливські угіддя.

О, не будьмо подібними до тих вовків,
Не годуймо голодну байдужість!
Хижі очі вельмож, чорні очі стволів
Знову й знову стріляють у душу.

Своє слово гірке
не с
томлюся просить:
– Не лякайсь ні берданки, ні «тулки».
Як не можеш себе вже саме захистить –
Хоч відстрілюйся з-під палітурки!

ПОВІЇ
Робота у них по контракту.
Їх славу зумовлює гріх.
Акторками п’єс одноактних
Стоять обіч битих доріг.

Серйозні вони й легковажні,
І сльози, і сміх з-під повік.
Відверті й густі макіяжі
Прилипли до шкіри навік.

Всі знають – вони чиїсь діти
І вийшли сюди на загин,
Та виправдать і зрозуміти
Ніхто не знаходить причин.

Ми їх від душі зневажаєм,
Та руки з кабін подаєм,
Й хто знає – чи їх ми купляєм,
Чи в мить ту себе продаєм…

БЛИМА ІЗ БОЛОТА БЛЕКОТА…
«Продається хата в с.Журбинці. 1500 грн.»
«Продається нова собача буда. 1500 грн.»
З газетних оголошень

Де дрімучі бурякові хащі,
Де туманні більма блекоти, –
За ціною євробуд собачих
Продаються в Журбинцях хати.

Ціни символічні тут складає
Той, хто вже й ладен спалить старе
Та ніхто дворів тих не купляє,
А точніше – й даром не бере.

В кожній
Із давно схололих хат тих
Пам’ять предків скімлить на кону,
І кому яку мораль читати,
Як читать її нема кому?!

Від дахів мохастих,
Від одвірків Сором
Очі мовчки одверта,
Й цвіловогко, і до болю гірко
Блима із болота блекота…

ТУГОДУМ Я…
Тугодум я, в думах моїх туга –
Щось не те у світі, щось не так…
Кониченька вже не водять лугом,
І підпільно квітне в полі мак.

Те, що було в роду пошанівком, –
Загорнув у забуття туман.
Сватань вже нема на гончарівках
І в тернівках вже весіль нема.

Доньки миють ноги німцям жирним,
А сини пливуть повз Сомалі,
А народ мій чорноземножильний
Поселив пустелю у селі…

Тугодум я, малодух плаксивий, –
Туга в думах, дух дойма сльоза.
Господи! Верни вкраїнцям силу
Собі в очі правдоньку сказать!

Вправ їм вивих і розправ їм плечі,
Встав їм клепки поміж мозолів,
Щоб і мріять не могли про втечу
У світи з найкращої землі…

***
Щовесни мене
Будили грози,
Серце краяв
Тріск торосних криг,
Й попри зими всі,
Попри морози –
Скільки у душі було
Відлиг!

Як мене
Відводили від бродів
Звабні і мінливі манівці!
Й почувався я
В своїй свободі
Птахом в небі,
Рибою в ріці.

Все було у дні ті
В цьому світі
На своєму місці,
ну а я
Був природнім,
Як роса і вітер,
Як висока нота
Солов’я.

Жив я без проблем,
Як Божий небіж,
Бився пульс
Надійно у руці,
Й малювала світ
Веселка в небі –
Сім осердь веселих
В олівці.

Причащався я
Святим причастям
Й не пролив намарно
Ні ковтка. Все розтало…
Й молодість, і щастя…
Наче білий слід
Від літачка…

ЦЕ – ДИТИНСТВО
Світ
Посипало небо сніжком,
Мама
Цукром посипала скибку,
На печі,
Попрощавшись зі сном,
Грію подихом
Зарослі шибки…

Пахне в хаті –
Киплять гілочки
Чи то сливи,
Чи груші,
Чи вишні…
Взуті ноги
В тверді кирзячки:
Чим старіші вони,
Тим ковзькіші.

Частоколи сріблясті
Зі стріх
Проектують проміння
На шибки,
Любо їсти морозивний сніг.
І синичкам
Вділяти зі скибки.

Врівень з комином
В’юга мете,
Ноги
В школу ідуть без дороги…
Це –
Дитинство моє золоте,
Це –
Мій сонячний спогад про нього…

селище Гришківці на Житомирщині

Редакція «Української літературної газети» рада вітати
Михайла Пасічника з присудженням Всеукраїнської премії Олександра Олеся за
книжку інтимної лірики «Меди молодих медитацій» і врученням йому 29 березня в Українському
фонді культури Диплома і грошової винагороди.

Так тримати, побратиме!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!