1.
Та матір, що з’їла дитину,
Зозулею стала навік:
Веде за селом безупинно
Печалі самотньої лік.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Господь покарав її гірко
На довгім безтямнім віку –
Ширяє із гілки на гілку
Й роняє зрадливе: «Ку-ку…»
Куди б їй іще полетіти,
Не знає пташина й сама.
В земельці загроблені діти –
Її там синочка нема.
В’їдається кісткою в горло
Й терзає – нема каяття,
Пекельного відчаю горе –
Конаюче бідне дитя.
Їх троє пішло вже із хати,
І цьому лишилось з півдня.
Щоб інших дітей врятувати –
Синочка поклала в баняк.
Собі не могла дати ради,
І що їй сказати на те:
Прийшли посланці із сільради –
Вона годувала дітей.
– Дурепо, ти що наробила?..
Сльозу обронивши гірку,
Промовила жінка крізь силу:
«Ку-ку…»
2.
– Мамо… благаємо…
їсти…
Звідки нам кара ця?..
Господи, чом не приніс Ти
Хоч би шматочок хлібця?!
Хоч би черствий окрайчик…
В тебе, Всевишній, є
Той, що казковий зайчик
Діткам передає…
Чом ти не чуєш крику?
В дзьобику горобця
Хоч би дрібненьку крихту
Нам передай хлібця!
Тяжко малим помирати,
Світиться очок біб.
Виє вовчицею мати –
Смерті благає собі.
Серед життєвих істин
Біль цей не промине.
– Мамо… хоч трішечки… їсти!..
– Їж-те… мене…
3.
Якби ж то батько Сталін знав,
Яка у нас біда,
То, певне, вузличок зерна
З Москви б нам передав.
Якби ж то батько Сталін чув,
Як гірко нам в житті,
Він до дитячого б плачу
На крилах прилетів.
Якби ж то батько Сталін міг
Все осягти сповна,
Він неодмінно б допоміг
Збороти лихо нам.
Підступні в нього вороги
У місті та в селі.
Багато лиха навкруги
І люди дуже злі.
Якби ж то Сталін… От якби…
Було б все до пуття.
Ми не вмирали б, як раби,
В розповені життя.
Печаль, немов кіно німе,
Де смерть, як на війні…
А батько Сталін в вус не дме
В сільраді…
На стіні…
4.
– Залиште хоч пригорщу… глечик –
Повнісінька ж хата ротів…
А комнезам вутлоплечий
Слухати не хотів.
«Господи, що вони коять?..
Де так на-пи-са-но?..»
Вимели, як мітлою,
З хати останнє зерно.
Не залишили й крихту,
Бубочку хоч одну.
І від дитячого крику
Комнезам відвернувсь.
Вдарив ногою жінку,
Що прагла губами руки…
«Влізли мені в печінку
Ти і твої байстрюки.
В городі їсти хоче
Голодний пролетаріат…»
Плюнув жінці ув очі
Доморощений кат.
Переступив через неї,
Мов би через колоду.
І потягнули лакеї
Два кулики на підводу…
5.
Летить та зозуля над світом,
Картаючи долю гірку,
– Пташинонько, де твої діти?..
– Ку-ку…
– До кого прихилиш голівку
На довгім жорстокім віку?..
Тремтяче збивається з ліку:
-Ку-ку…
Гніздечка згадай призабуті,
Куди закрадалась в житті.
Немов мандрівник на розпутті,
Не знає куди полетіть.
Роняю їдючу сльозу я
Край цвинтаря у вишняку,
Де тугу лякає зозуля:
– Ку-ку…
6.
Чесько Павляк не глупий,
Розквітнув на лиці:
Старанно возить трупи
На цвинтар в Сокільці.
Він до воріт під’їде
Й бурчить, мов бубон, злий:
«Ворушитеся, діду?..
Навідатись коли?..»
Він сотні душ відкліпав.
Приспав біду свою.
За душу – кусень хліба
В сільраді видають.
Бувало, що й живого
Тягнув він на гарбу.
Кричав сердито з того:
«Подохнеш у гробу…»
Це ж треба клепку мати
В той день, немов на зло,
Не взяв Чесько лопати
Й вернувся у село.
Якраз прийшов до тями
Худесенький хлопчак.
Крізь силу виповз із ями
Й сховався у кущах.
Немов зайча-підранок,
Усім смертям назло,
Знесилений над ранок
Придибав у село…
7.
А мати жахнулась від того
І зблідла, мов знята з хреста:
– Чого повернувся, небого?..
Навіщо з могили устав?..
Знов маю за тебе тужити
І слухати плач день при дні…
– Я хочу, матусенько, жити…
На цвинтарі страшно мені…
Туман позатягував очі,
Котилися сльози рясні:
– Я ще помирати не хочу…
Матусю, пробачте мені!
Сховайте від гицеля, мамо,
Щоб знову мене не забрав.
Я хочу побути із вами –
На цвинтарі мертвих гора…
Жував бруньочки та листочки,
Наскубав пучечок трави…
– Як мучитись хочеш, синочку, –
Жи-ви!..
8.
Стогнала: «Забереш, коли помру…»
Та гицель вже давно утратив розум.
Уп’явсь в небогу, мов голодний крук,
І поволік, знесилену, до воза.
Принишкли діти мишами в кутках,
Прибиті страхом відчаю та болю.
Шепнув Господь: «Дитинко, утікай,
Бо прийде бузувір ще й за тобою!»
Мов тінь, прошелестів у бур’яни –
Двигтіло серце, як земля від кроків.
А гицель гаркнув: «Гайда, вороний,
Нам на сьогодні досить замороки!»
Листочком прихилився до землі –
Ще голод так не допікав ніколи.
І пальчики, липкі від страху й сліз -,
Обтер украдьки о благенькі поли.
Так вабили нестерпно з далини
Калачики, свиріпа з лободою,
Підкрався непоміченим до них
З-поміж життя з нестерпною бідою.
Траву жувало вичахле дитя,
Недолею відірване від мами.
І тріпотіла іскорка життя
Наляканим зайчам між бур’янами…
9.
Забрали землю, хліб та душі.
Що можуть взяти ще кати?!
Неначе кораблі на суші,
Стоять обкрадені хати.
А бур’янам навкруг роздолля.
Зозулі стомлено кують:
Скорботам, відчаям та болям
Щоночі спати не дають.
Якої треба ще Гомори?
Куди безпам’ять нас веде?..
У небі чистому не зорі,
А тільки очі від людей…
10.
Як душі – неповсталі,
То верховодить злість.
У кожного свій Сталін
У місті і в селі.
Пронишкне він усюди,
Пронишпорить усе.
З лукавістю Іуди
Продасть чи донесе.
По нашому сумлінню
Лукаво з дня на день
Блукає Сталін тінню,
Мов назирці іде.
Як в душах попелища,
Байдужа цілина,
То Сталін ближче й ближче
Підкрадисто до нас…
11.
Його селом півдня водили.
Оглухла загнана душа,
Прип’ята гнівом до кобили,
В якої викрали лоша.
– Собако, де лоша подів ти? –
Сусіда гнівом клекотів.
«Простіть його! – Благали діти
У п’ять заплаканих ротів.
Вони благали: «Дай-те тат-ка!..»
А татко, мов підбитий птах…
Учора з’їдене лошатко
Ще гарцювало в животах.
Ревів сусіда: «В нього діти,
А в мене зграя собачат!
Не треба злодія жаліти!
Таке не можна пробачать!»
І лупцювали що є сили,
Під грозовиті словеса…
Душа крізь біль простерла крила
І відлетіла в небеса…
12.
Свище вітер. У хаті голо.
Замерзає в діжі вода.
Вже й картопля не лізе в горло,
За яку дід кожуха віддав.
За вдяганку – скупе відерце
Ще й меляси на самім дні.
Точить пустка старече серце,
Сиві очі сумні-сумні.
Серед відчаю, серед згуби,
Що безвихіддю промовля,
Дід картоплю смокче беззубо,
Почорнілий, немов земля.
Прогугнявив під ніс знічев’я:
«Неголодним засну тепер.
Славна видалася вечеря…»
Випив чаю з меляси і… вмер.
13.
Світила надія, мов зіронька пізня,
А смуток надщербив крило.
Злетіла у небо притишена пісня:
Жінки йшли із поля селом.
Хилили їх голод і втома додолу,
Та духу не вивітрив Бог.
Співали жінки про недолю та долю,
Про віру, надію, любов…
З дворів виглядали старенькі та діти,
Бурчання внутрі обманувши зелом.
Не знали – їм плакати, а чи радіти,
Що пісня не вмерла з селом.
Хоч голод стоклятий їм душі промуляв,-
Життя не спинити ріку.
Співали жінки. І кувала зозуля:
«Ку-ку…»
м. Козятин на Вінничині