"Ку-ку…"

263

1.

Та матір, що з’їла дитину,

Зозулею стала навік:

Веде за селом безупинно

Печалі самотньої лік.

 

Господь покарав її гірко

На довгім безтямнім віку –

Ширяє із гілки на гілку

Й роняє зрадливе: «Ку-ку…»

 

Куди б їй іще полетіти,

Не знає пташина й сама.

В земельці загроблені діти –

Її там синочка нема.

 

В’їдається кісткою в горло

Й терзає – нема каяття,

Пекельного відчаю горе –

Конаюче бідне дитя.

 

Їх троє пішло вже із хати,

І цьому лишилось з півдня.

Щоб інших дітей врятувати –

Синочка поклала в баняк.

 

Собі не могла дати ради,

І що їй сказати на те:

Прийшли посланці із сільради –

Вона годувала дітей.

 

– Дурепо, ти що наробила?..

Сльозу обронивши гірку,

Промовила жінка крізь силу:

«Ку-ку…»

 

2.

– Мамо… благаємо… 
їсти…

Звідки нам кара ця?..

Господи, чом не приніс Ти

Хоч би шматочок хлібця?!

 

Хоч би черствий окрайчик…

В тебе, Всевишній, є

Той, що казковий зайчик

Діткам передає…

 

Чом ти не чуєш крику?

В дзьобику горобця

Хоч би дрібненьку крихту

Нам передай хлібця!

 

Тяжко малим помирати,

Світиться очок біб.

Виє вовчицею мати –

Смерті благає собі.

 

Серед життєвих істин

Біль цей не промине.

– Мамо… хоч трішечки… їсти!..

– Їж-те… мене…

 

3.

Якби ж то батько Сталін знав,

Яка у нас біда,

То, певне, вузличок зерна

З Москви б нам передав.

 

Якби ж то батько Сталін чув,

Як гірко нам в житті,

Він до дитячого б плачу

На крилах прилетів.

 

Якби ж то батько Сталін міг

Все осягти сповна,

Він неодмінно б допоміг

Збороти лихо нам.

 

Підступні в нього вороги

У місті та в селі.

Багато лиха навкруги

І люди дуже злі.

 

Якби ж то Сталін… От якби…

Було б все до пуття.

Ми не вмирали б, як раби,

В розповені життя.

 

Печаль, немов кіно німе,

Де смерть, як на війні…

А батько Сталін в вус не дме

В сільраді…

На стіні…

 

4.

– Залиште хоч пригорщу… глечик –

Повнісінька ж хата ротів…

А комнезам вутлоплечий

Слухати не хотів.

 

«Господи, що вони коять?..

Де так на-пи-са-но?..»

Вимели, як мітлою,

З хати останнє зерно.

 

Не залишили й крихту,

Бубочку хоч одну.

І від дитячого крику

Комнезам відвернувсь.

 

Вдарив ногою жінку,

Що прагла губами руки…

«Влізли мені в печінку

Ти і твої байстрюки.

 

В городі їсти хоче

Голодний пролетаріат…»

Плюнув жінці ув очі

Доморощений кат.

 

Переступив через неї,

Мов би через колоду.

І потягнули лакеї

Два кулики на підводу…

 

5.

Летить та зозуля над світом,

Картаючи долю гірку,

– Пташинонько, де твої діти?..

– Ку-ку…

 

– До кого прихилиш голівку

На довгім жорстокім віку?..

Тремтяче збивається з ліку:

-Ку-ку…

 

Гніздечка згадай призабуті,

Куди закрадалась в житті.

Немов мандрівник на розпутті,

Не знає куди полетіть.

 

Роняю їдючу сльозу я

Край цвинтаря у вишняку,

Де тугу лякає зозуля:

– Ку-ку…

 

6.

Чесько Павляк не глупий,

Розквітнув на лиці:

Старанно возить трупи

На цвинтар в Сокільці.

 

Він до воріт під’їде

Й бурчить, мов бубон, злий:

«Ворушитеся, діду?..

Навідатись коли?..»

 

Він сотні душ відкліпав.

Приспав біду свою.

За душу – кусень хліба

В сільраді видають.

 

Бувало, що й живого

Тягнув він на гарбу.

Кричав сердито з того:

«Подохнеш у гробу…»

 

Це ж треба клепку мати

В той день, немов на зло,

Не взяв Чесько лопати

Й вернувся у село.

 

Якраз прийшов до тями

Худесенький хлопчак.

Крізь силу виповз із ями

Й сховався у кущах.

 

Немов зайча-підранок,

Усім смертям назло,

Знесилений над ранок

Придибав у село…

 

7.

А мати жахнулась від того

І зблідла, мов знята з хреста:

– Чого повернувся, небого?..

Навіщо з могили устав?..

 

Знов маю за тебе тужити

І слухати плач день при дні…

– Я хочу, матусенько, жити…

На цвинтарі страшно мені…

 

Туман позатягував очі,

Котилися сльози рясні:

– Я ще помирати не хочу…

Матусю, пробачте мені!

 

Сховайте від гицеля, мамо,

Щоб знову мене не забрав.

Я хочу побути із вами –

На цвинтарі мертвих гора…

 

Жував бруньочки та листочки,

Наскубав пучечок трави…

– Як мучитись хочеш, синочку, –

Жи-ви!..

 

8.

Стогнала: «Забереш, коли помру…»

Та гицель вже давно утратив розум.

Уп’явсь в небогу, мов голодний крук,

І поволік, знесилену, до воза.

 

Принишкли діти мишами в кутках,

Прибиті страхом відчаю та болю.

Шепнув Господь: «Дитинко, утікай,

Бо прийде бузувір ще й за тобою!»

 

Мов тінь, прошелестів у бур’яни –

Двигтіло серце, як земля від кроків.

А гицель гаркнув: «Гайда, вороний,

Нам на сьогодні досить замороки!»

 

Листочком прихилився до землі –

Ще голод так не допікав ніколи.

І пальчики, липкі від страху й сліз -,

Обтер украдьки о благенькі поли.

 

Так вабили нестерпно з далини

Калачики, свиріпа з лободою,

Підкрався непоміченим до них

З-поміж життя з нестерпною бідою.

 

Траву жувало вичахле дитя,

Недолею відірване від мами.

І тріпотіла іскорка життя

Наляканим зайчам між бур’янами…

 

9.

Забрали землю, хліб та душі.

Що можуть взяти ще кати?!

Неначе кораблі на суші,

Стоять обкрадені хати.

 

А бур’янам навкруг роздолля.

Зозулі стомлено кують:

Скорботам, відчаям та болям

Щоночі спати не дають.

 

Якої треба ще Гомори?

Куди безпам’ять нас веде?..

У небі чистому не зорі,

А тільки очі від людей…

 

10.

Як душі – неповсталі,

То верховодить злість.

У кожного свій Сталін

У місті і в селі.

 

Пронишкне він усюди,

Пронишпорить усе.

З лукавістю Іуди

Продасть чи донесе.

 

По нашому сумлінню

Лукаво з дня на день

Блукає Сталін тінню,

Мов назирці іде.

 

Як в душах попелища,

Байдужа цілина,

То Сталін ближче й ближче

Підкрадисто до нас…

 

11.

Його селом півдня водили.

Оглухла загнана душа,

Прип’ята гнівом до кобили,

В якої викрали лоша.

 

– Собако, де лоша подів ти? –

Сусіда гнівом клекотів.

«Простіть його! – Благали діти

У п’ять заплаканих ротів.

 

Вони благали: «Дай-те тат-ка!..»

А татко, мов підбитий птах…

Учора з’їдене лошатко

Ще гарцювало в животах.

 

Ревів сусіда: «В нього діти,

А в мене зграя собачат!

Не треба злодія жаліти!

Таке не можна пробачать!»

 

І лупцювали що є сили,

Під грозовиті словеса…

Душа крізь біль простерла крила

І відлетіла в небеса…

 

12.

Свище вітер. У хаті голо.

Замерзає в діжі вода.

Вже й картопля не лізе в горло,

За яку дід кожуха віддав.

 

За вдяганку – скупе відерце

Ще й меляси на самім дні.

Точить пустка старече серце,

Сиві очі сумні-сумні.

 

Серед відчаю, серед згуби,

Що безвихіддю промовля,

Дід картоплю смокче беззубо,

Почорнілий, немов земля.

 

Прогугнявив під ніс знічев’я:

«Неголодним засну тепер.

Славна видалася вечеря…»

Випив чаю з меляси і… вмер.

 

13.

Світила надія, мов зіронька пізня,

А смуток надщербив крило.

Злетіла у небо притишена пісня:

Жінки йшли із поля селом.

 

Хилили їх голод і втома додолу,

Та духу не вивітрив Бог.

Співали жінки про недолю та долю,

Про віру, надію, любов…

 

З дворів виглядали старенькі та діти,

Бурчання внутрі обманувши зелом.

Не знали – їм плакати, а чи радіти,

Що пісня не вмерла з селом.

 

Хоч голод стоклятий їм душі промуляв,-

Життя не спинити ріку.

Співали жінки. І кувала зозуля:

«Ку-ку…»

 

м. Козятин на Вінничині

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!