Принцеса і війна
Ця історія починалася вчора,
Коли юна принцеса ще боролася
За принца, зарплату і погляд начальника,
Бо вчора було ще мирне життя.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вночі їй стіною ввижалося море,
Але вранці вона вже не спала,
Аж за кілька годин до будильника,
Від вибухів, страху і серцебиття.
Їй би плакати, адже навколо горе,
Але мить та зомліла і в’їлася
в пам’ять аж до кінця.
Бо принцеса тримала плаття, помаду й підбори,
Треба ж в офіс, до принца, начальника і майбуття.
Вона йшла і дорогою потроху вмирала:
Два-три тижні, три місяці, а тоді – до весни.
Від принцеси за цей час вже мало зосталося:
Її офіс зруйновано ревом війни;
Її принца нема, а в начальника – сина;
З них ніхто вже тепер не спішить в укриття…
Ця війна – це велике й жорстоке сьогодні,
Тож борімось за завтрашнє мирне життя.
Урок синтаксису
Поки ти грався в стосунки, я
Гралася в психологію.
Поки ти грався в щастя, я пила вино.
Коли я кинула пити, почалася
Суцільна філологія
Бо, як виявилося, без вина мені все одно.
Спершу, знаєш, усе нагадувало
Просте речення.
Підмет, присудок – елементарна тема.
Але потім мені осточортіло
Це самозречення:
На горизонті з’явилися другорядні члени.
Я могла б це все пропрацювати,
Пам’ятаємо:
Я знаюся на психології.
Але нащо, коли часом приємно
Беззастережно
Зайнятися філологією.
Про дорослішання
Відкриваю очі: цегляні кутки і потріскана літня земля,
Дівчинка в чорних дірявих джинсах і з попелом на рукавах…
Це було ще не так давно, але розтином часу дриля,
Бувше тоді залишається навіть у мудрих дорослих роках.
Це історія про зростання, помилки і квіти на будяках,
Куди там змагатися з політично-патріотичними опусами?
Але там, в підлітково-забутих сивих смерках,
В нас зростає цинізм, нарцисизм або злі гладіолуси.
Вона щось гомонить: маячня, самоїдство і каяття,
Усе ще попереду, але що там побачиш крізь цеглу й ту сонячну днину?
Кілька років за партою, потім у кріслі, потім земне подружнє життя,
Щоб заповнити сенсами глибину власної порожнини.
Радіоактивна любов
Момент схвилювання і неможливості –
як найкраща стадія гормонального дурману,
Бо ти, як ліжко з урану:
можна торкнутися, та спати на ньому – зась!
Можна начхати, звісно, на постулати, хімію і принципи.
Вибрати віскі, а не заварювать чай.
Але бути готовим до пенетрації соціальним дискурсом,
Щоб завжди пам’ятати про наслідки,
що переслідують кайф.
Психотропи вбивають нейронні зв’язки,
а любов – соціальні,
Може, був правий Хакслі чи той, хто писав Інтеграл?
Втім, чи хотітиму я любові, що буде звичайна, мов камінь?
Бо каміння багато, але чомусь добувають уран.
Гостросоціальне
Щезає ілюзія щодо святості без хреста,
Що вказав би на тих, хто не ходить, тварюка, в білім.
Втім, коли вже відростиш власні копита й хвоста,
Світ здається прозорим, жорстоким і солодко-милим.
Мої тіні загрались в кумедний невтомний біг,
Поки інші замотують грішне в спокутний кокон,
А тим часом від фото дитячих ручок чи ніг,
У блаженнім екстазі кінчають кістковим мозком.
Ізми
Стрибнути у річку з велосипедом?
Безглуздя та й годі,
Сюрреалізм.
Вдавати, що світ не робить те саме?
Ми схвалюєм це і зовем:
Оптимізм.
Кохатись на сцені під звуки орга́ну?
Мерзенна вистава, який
Популізм!
Смоктати словами, ковтати відразу?
Яка молодчинка, оце
Кар’єризм!
Казати, що думаєш, без зайвих романсів?
Ти з ввічлива дівчинка, звідкіля цей
Цинізм?
Для поезій – метафори, для розмов – реверанси,
І дай бог, щоб не всі там знайшли
Символізм.
Вічне кохання
Я заплющила очі – ти тулишся до грудей,
Ти торкаєшся їх губами й голками навколо них.
«Така гарна… Перевернися» – ніби все в нас, як у людей,
Швидше, легше, фінальна стадія, й ти переводиш подих.
Тепер гаряче, трохи мокро, щось шепочеш і пригортаєшся;
Нас тут двоє, акваріум з рибками і цілий вулик думок.
«Я люблю тебе» – я мовчу, щастя ж мовчки любить, ви знаєте?
Ніби жмурюся й посміхаюсь, щоб серце зробило стрибок.
Ти постійно й пасивно чекаєш,
Ну а раптом порушу тишу?!
Але так уже вийшло, що трахаєш
Мертве тіло живої душі.
Варіація на тему Персефони
Донька своєї матері, дитина з роси й трави,
Мабуть, саме такою мене побачать писарі в їхніх сонетах.
Бідна Персефона, квіточка в темних тенетах…
Утім, світло і тінь – паралелі, а не полюси.
Що найперше напише художник:
Вінець на чолі чи кайдани на білих руках?
Що ж, для смертних побачити страх,
Як вінець я з дитинства носила, а кайдани взяла вже сама.
Коли в тінях блукає богиня, це зветься бідою.
Коли тіні блукають в богині – караул! Пора рятувать!
Ваші німби й молитви щораз мене тиснуть додолу;
Його влада і сила надають мені змогу літать.
Тож взяла я кайдани, нашийник і сіла на троні;
Якщо я серед тіней, то чому б їм не віддатись?
Вибач, мамо, вінець олімпійців носити не зможу.
Перед владою тіней з народження маю я слабкість.
І хоч шепіт у скронях ні вдень, ні вночі не стиха,
Пам’ятаю, що, може, й з трави, але не без гріха.
Іронія
Кажуть, люблю я іронію…
Так, чистісінька правда,
Суть моїх філософій:
В жарті лиш частка жарту.
Часом вдаюсь до сарказму,
Потім – гіперболізую:
– Так, ні дня без оргазму!
– Так, ти найкращий, любий!
Жартами стали емоції,
Хоч серце пощади благає:
– Ти мене любиш? – Ну, звісно,
Нестямно тебе я кохаю.
Жартую направо й наліво,
Щоб бути веселою й милою:
– Що ви, я ж вас поважаю!
О, саме так я й хотіла!
В жартах істина краща;
Сумно стає тоді тільки,
Коли зі сміхом: Я ваша!
А ви навіть не знаєте, наскільки.
Пауза
Влаштуймо пазу в стосунках,
Щоб не набридла нам ця гра,
Щоб не втонула у лаштунках,
Офелія, якій пора
Причепуритись, причаститись,
Покаятись, і знову – в бій.
Їй Клеопатра буде снитись
Замість нудотних скорбних слів.
Їй Мефістофель у багрянці
Простягне волю від ролей –
А я нарешті вивчу танці,
В яких щодня бачу людей.
Ти – не Аїд, а я у світлі
Зникаю, як це робить тінь,
Бо кожен день, як під софітами,
Втомилася робить уклін.
Тук-тук
Я серед квітів, а сонце сховалось за хмарою,
Я серед світла, але трохи в тумані розфокусу,
Я ще бездітна, але звідкись народжую,
Трохи відвертості, трохи метафор і мрійних глобусів.
Так уже сталось, що я висловлююсь часом різко:
Тобто життя вам здається блискучим атласом?
Це, певно, рідкість, бо мої власні мізки
Щоденно транслюють порно і трохи пафосу.
Я дивуюся, як ми ускладнюєм кожну хвилину;
Припускаю, метафори створено, щоб хоч так не мовчати.
Обживаємо клітку, збиваєм подушку і тішимось спліном,
А, стуливши повіки, найбільше мрієм літати.
Я сягнула у тому небаченої майстерності,
Щоб при денному світлі душею не роздягатись:
Дати волю думкам, розважати себе проекціями,
І з наступними гістьми подумати, перш ніж відкривати.
Тук-тук
Іронічно-біографічне
Він був старше, а я
Не така вже й хороша,
Отже пісня спочатку складалася,
Ну, так собі.
Він здавався галантним,
І цинічно триндів про гроші,
Але був недосяжним,
Знав сотні розумних слів.
– Ти така незвичайна! Дуже мудра і особлива…
Усе плотське – думне, я стомився, до всього звик…
Хоча, знаєш, з тобою сталося диво!
Крига скресла, і поруч я знов чоловік!
Отакої, приїхали, навіщо аж так примітивно?
Панахиду наївності справила вже давно,
З того часу я якось стара для Лоліти,
І навчилась не вірити в це лайно.
Там, де сад
Я милуюся квітами сливи
Посеред дивного саду,
Все навколо таке красиве!
Хто сказав, що я тобі зраджую?
На мрійливі трави смарагдові
Вся у білих пелюстках ляжу я,
В мого сонця обійми, мов татові,
Хто сказав, що я тобі зраджую?
Мої щоки цілують метелики,
Пісні бджіл колискову нагадують,
І волосся на шкірі – антенками…
Хто сказав, що я тобі зраджую?
Мене тут ніхто не торкається,
Запевняю, в саду сама тім я,
Тому поки думки не читаються,
Ніхто й не скаже, що я тобі зраджую.
Механізми закоханості
Я закохана, зачарована,
Палко, з пристрасним пієтетом,
Немов чаша по вінця заповнена
Вашим натиском авторитету.
Ваші руки дарують блаженство
Серед тьмяного соціокосмосу,
Я вбираю вашу енергію
Шляхом нейронного осмосу.
Що завгодно я спродукую
За можливість вами пишатися,
Я обожнюю вас, господарю,
Ваші репліки – мої цитати.
Але знаєте, в чому проблема вся,
І на чому тримається творчість.
Я ж насправді зовсім не знаю вас
І кохаю омріяний образ.
***
Брехали натхненно, направо й наліво,
І ти, і я.
Тільки ти звеш це зрадою,
А я красиво –
Поліаморія.
Що болить
Що болить тобі, дівчинко?
Вже сягнуло за обрій чимало літ,
Весен, зим, та й осінні дні промайнули.
Так, була ти ще юна,
Але вже досі гризти цей дріт,
Той жорсткий сухоцвіт, що впивався у бік,
Вже в минулому.
Ти була не слабка, не дурна,
Й зовсім невинна;
Просто берег ріки, м’яті думки,
Й дим цигарок.
Ти дивилася в небо – боліло –
І рахувала хвилини,
А наступного дня: мамо,
Можливо мені знадобиться аборт.