Кримські гекзаметри

177

БУДИНОК М. ВОЛОШИНА В КОКТЕБЕЛІ

Тут надійно, як в Бога за пазухою,
і тихо, неначе у вусі,

Тут можна ще бути сам собі
паном…  чи…Паном?…

І глушить прибій  далекі 
криваві громи революцій,

І пахне до болю зомлілим на сонці
євшаном.

 

Тут музи, немов одаліски, блукають
у темних алеях,

І 
берег морський, як берег безвічної Лети,

І кинувши в трави нагани й
блискучі нові портупеї,

П’ють вина коштовні Мансарди іще
не убиті поети…

 

Лиш  спогад (чи здогад?) мов шабля свавільна
махновська,   

Зненацька розітне безпечність
кисейно-парчову,

І гірко заплаче над чаркою удаль
богемно-бєсовска

Закутим у клітку залізну Ємелькою
Пугачовим.

 

І скрикне над морем чайка самотня
відчаєно-гостро,

Й осипляться сріблом образи усі і
претензії…

Й подумає хтось: «Так минає на
Кримськім півострові

Слава земна… Серебряным веком
русской поэзии…»…

ВІЧНИЙ  МІРАЖ

Це море таке неприкаяне, що й
назви йому немає…

Це море таке свавільне, що зветься
собі, як захоче…

Це море таке самотнє, що його
обминають птиці,

І зорі тремтять від страху,
злякавшись його пустелі,

І покидають риби темні його
глибини, 

і збиваються в гирлі річки,

як в горлі слова молитви….

Це море таке безмежне, як страх
перед Усевишнім,

Як відчай спраглого тіла, як смута
гріховна душі…

Це море – з єдиним берегом, де
тільки єдиний камінь,

не перетертий часом на гальку
рібну і сіру, 

камінь, білий
від солі й солоний від болю, чекає щоранку жінку,

Самотню як море жінку, якій не
дізнатись ніколи, що вона  –

Не птиця, не риба, не зірка… а
просто самотня жінка,

Забута на березі моря невідомо ким
і навіщо…

Вітриська північні підступно
щоночі трощать на скалки

Смарагдове дзеркало моря, а хвилі,
лукаві шептухи,

змивають з піску прибережного
миттєве її віддзеркалення

І топлять у товщах теменних на
радість голодним крабам…

А жінка сидить на камені, безмежна
й самотня, як море,

Що ластиться псом бездомним до її
молодих ще ніг,

І 
бачить за горизонтом золоті береги Візантії,

І одинокого схимника, прикутого до
човна…

І тільки одному Небу відомо,
скільки їй ще чекати,

Сивіючи разом з каменем від солі
морської і сліз,

Щоб потім до смерті дивитися, як
скинувши пута єресі,

У власяниці покути, осяяний
промислом Божим,

Святий її оминатиме, як
первородний гріх…

СПОГАД  ПРО 
ДНІПРОВСЬКО-ТАВРІЙСЬКУ РУСЬ

Щогли дзвенять на вітрах і
порипують реї,

Хвиля висока гойдає човни
швидкоплинні.

Куди ж ви зібрались, сини
непокірні Гіпербореї,

Кинувши жон на пропаще і дочок
невинних?

 

Нащо вам землі чужі, гордливі
серця загребущі?

Нащо спитуєте щедрість безмежну
Даждь-Бога?

Стільки  ж наміряно вам – і моря, і степу, і пущі!..

А ви все шукаєте в безвість широку
дорогу…

 

Просять волхви: вертайте, блудні
сини подорожжя!

Згорять кораблі в чужині і стане
трапеза – тризною!

І грек посміється: «Місце святе не
буває порожнім,

А материзна нічийна – чужою стає
вітчизною»…

 

А потім розкаже лукаво останнім з
приборканих таврів

Про амазонок – прекрасних і диких
– нечувані стращі…

І жоден із них не впізнає в
жорстоких кентаврах

Дружин  своїх ніжних, покинутих напризволяще.

 

І тільки у серці невольничім
дзенькне утоптана в глину,

Порослу не житом добірним, а
вбогим, як доля, суржиком,

Срібна підкова коня вороного князя
Бравлина,

загублена в битві під Сурожем.

 

…А бриз опівнічний, пропахлий
шафрановим потом

Кобил кимерійських і духом
холодним тім’яну,

тихо котитиме тіні прозорі варягів
і готів

в татарські багаття, забуті в
Криму Чингіз-ханом…

 

А потім ридатиме, впавши на землю
медово-полинну:

«О, русичі-таври, де ваші вої?!
Де  – ваші апостоли?!», –

Аж доки не зблисне меч харалужний
Бравлина

У темній бійниці – уже не  чужого !– морського  форпосту…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!