САМОТА: ILMA RAKUSA
Пальці стискають виделку,
– але в руці
відчуваєш чомусь не
напружений шал металу,
а синє лезо, що
притаманне пружній ріці,
як холод вогкого ранку,
відданий на поталу.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Колишня спека вже не
породжує суховій,
минає літо, навмання
стоншуючи бадилля,
і голос здається зайвим,
залишаючись біля
слухавки, – взагалі не
відбившись у ній.
І знову відстежуєш ознаки
душевних втрат,
припалений праскою комір
сорочки, згини
пустельного берега, ріки
божевільний гарт,
де хвилі – схожі на попіл
в обіймах липкої піни.
Повітря просочується
димом і ревом вмить –
бензин набрякає і
заводить двигун уривком,
який репетує – так горло
долаєш криком,
але душа, завмерши в
літах, – мовчить.
Дожований спішно вранці
гіркий тютюн,
блискучі рейки залізниці,
жура платформи,
чайки зринають над снами
піщаних дюн,
блимають, як лампочки,
вкручені у плафони.
Вітер свинцеві хвилі
навіщось щодуху мне,
прані простирадла
примерзають умить до дроту,
передмістя вивертає
назовні свою аорту,
і голос у горлі, як м’яз,
напружився – і завмер.
Так довго триває зжитий,
– забутий час,
терпне до нитки зіниця,
ловлячи сонце в висі,
і берег річний
позбавляється мли й прикрас –
окуляри незручно
накладено на переніссі.
Повітря щільно дише
вигорілим піском,
пустіють причали,
прибережні кав’ярні, гнізда,
але жаліти, як за
минулим, уже запізно, –
щемко пахне деревом,
рікою, нагрітим склом.
Простирадло хвиль рветься
од світла й мли,
дедалі ширшає простір – і
кров венозна
обплітає судини, як тіло
– проймають шви:
гортані лишитись німою –
пряма загроза.
Дощ із капота змиває
наявність іржавих плям –
старе дерево залишає на
спогад огрублі кола,
сонні чайки у простір
занурюються спроквола,
бовваніють то тут, то
там.
Життя відстрочує певність
того, що вік –
це нездоланна відстань
між долею і містами,
так жили рвуться до
крові, так мерхне крик
самотньої чайки над
пошерхлими берегами.
Догниває в калюжах небо,
як стерплий плід,
але ще не згас намір
жити, ще пахнуть ранню
суцвіття дощів, цілком
підкорені вигоранню, –
і вода оживає, поглинаючи
їхній спліт.
СМЕРТЬ РОБЕРТА ВАЛЬЗЕРА
Зростається кістка – і
мерхне у небі зоря,
синім лезом ручай застрягає
у спаленій глині,
і стоншує вітер пісок, де
все починає з нуля
напружена цівка, що
кориться рівно годині.
Так губи сіріють од
ранку, як попіл століть,
бо там ще є кров, яка
зможе й на шиї напнути
артерії – жили, – там
холод осінній стоїть
на схилах, як дощ, як
овечі гурти каламутні.
В залізнім замірі – слова
збережуть свою суть,
визначить око
правильність форми – і оберт
останнього колеса – де
знову слова оживуть –
у горлі, як в гирлі
життя, яке час – покоробить.
Як дати ще жити, як
покласти – останній зарік,
щоб вже розсмоктався
рубець кучерявого гаю,
де поле – це вижатий
простір, розмитий потік,
де перша зоря, ніби
полум’я слів, – догоряє.
Замерзне сльоза на щоці,
ніби голос живий
всередині тіла, де кров
уже давно не холоне,
де липне до ніздрів
тільки запах бензину, – жалій
усе, що піде за межу, що
заглухне, як дзвони.
Як мертвий метелик, якому
дав прихисток лід,
в урочій красі навесні
оживе, певно, знову,
так тихий приплив на
берег виносить умить
присмак чорної люті чи
хвилю, тяжку і солону.
Але за припливом
зненацька настане відплив,
який стече з рук в
глибочінь по розкиданій гальці,
і те, що було, що колись
ти зберіг, полюбив, –
намерзне диханням у
скуреній наспіх цигарці.
І може, відчуєш, як
гребенем цупкого хребта –
полізуть мурахи, як шкіра
напнеться і – в’язи,
і в сивім свічаді води,
як в диму, оживе пустота –
метелик, вмурований
намертво в лід, ніби в’язень.
***
Запах жованого тютюну,
міцної кави і піджака,
старого, зі сходу
Берліна, – це час, що іде навспак,
крижаніє у жилах – кров,
– неначе важка ріка,
почеплена капелюхом на
вбитий у стіну гак.
Це звичайна подорож у
минуле: туди, туди,
де – хижа повінь – рве
тіні пташиних гнізд,
де самотність людини – це
та ж самота води,
що вмерзла у тіло, –
ставши на повний зріст.
Звикаєш до сорочки – з
припаленим комірцем
вельми швидко – ніби
робиш звичайний вдих,
мерхне бузковий день –
відчуваєш од того щем,
гудок пароплава похитався
в повітрі – й стих.
Барабанять по підвіконню
пальці, і дощ гуде
десь у надвечір’ї,
стікає, – роблячи сірим тло,
ти не знаєш, куди
поткнутись – і ляжеш де:
земля однаково старша за
тебе й за будь-кого.
І можливо, уже не варто
вигадувати причин,
за якими все змінюється
раптово, збавляє гру,
де вода назавше втрачає
свій берег, плин –
і дерева, як плавці, ледь
тримаються на плаву.
THE COLONEL
We die,
As your
hours do…
Rоbert Herrick
I
Сухий звук друкарської машинки – слухай
і чекай безнастанно на
те, що ще має бути,
ржавіє цвях, на якому
почеплено капелюха,
який вицвів на сонці,
вигорів, – а спокути
не отримаєш, як од життя
– зримої переваги,
ти – хукав на змерзлі
руки, мовчав, молився,
а шкіра, що колись давно
зазнала – засмаги,
обіпнула пальці, борлак,
ніс, хрящ перенісся.
II
Вранці – намилюєш пахви,
стираєш – усміх,
тверді вузли рук –
здаються ще тяжчі, дужче
вирує вбога вода,
стривожена в кволім русі,
і вітер вохру тихо на
стінах будинків лущить.
Вдягнув – пальто,
капелюха, і з уст – ні звуку,
бо це потребує тіло, бо
визріла сила м’язів,
як спека, шипить і
болить, неначе – розлука
густою слиною в
пересохлому роті – в’язне.
III
Навколо панує порядок,
зухвалий – безлад
лишився на споді душі,
дише вода – у крані,
в пістрявих фарбах тиша
до губ примерзла, –
а літа залишалися –
невидимі й невблаганні.
Полиск трав, днів,
каналів, нічних посудин,
ось тілом стрясає –
спазм, алкоголь, здурілий
запах пізньої осені, біль
– од потятих судин
проймає наскрізь – тіло,
що вщент – згоріло.
IV
Де сховано вже душу – в
пізньому передруці –
і жирна завіса тиші –
ховає край горизонту,
офарблює облущені стіни –
вохра – й куці
прапори ж – миготять,
насичуючи – аорту
ранкових пір, де висить
прання на шворці,
здичавілі трави – тягнуть
у шал заглибищ,
пульсують – жили, і
мерзне сльоза – у оці,
як на дні – водоймища –
тінь золотої риби,
V
яка, напнувши плавці, вже
розсікає товщу
крижаної безодні, яка вже
вириває – пасма
осіннього сонця, бо має –
хвилину, довшу
за ніч, що між – пагорбів
– змерхла, згасла.
Порухи плавців –
зробилися – імпульсивні,
ніби бігання по клавішах
вправних пальців,
язик – звик до
заціпеніння, дубіння, слини,
фальшивих слів або ж
знецінених асигнацій.
VI
Артерія пнеться – це опір
життю, жахнюща
невідомість чи увага,
приділена, – і навіщо?
Язик задублий – дере кави
прогіркла гуща,
і вже геть не бентежить,
що стала – вища
ціна на стосунки без
взаємності, але – поки,
невдовзі ж бо виявиться і
ще щось – кревне,
час у полі – швидко
стоншується, мов дотик,
як дерево, яке на узбіччі
зросло – даремно.
VII
Цистерна, бак, лиман,
резервуар, водойма,
хурчання куряви, мотора,
комах, – огрубле
бадилля, ніби рана, що
лишилася незагойна
серед тиші, де вдих – як
зламаний тумблер.
Швидко набуте –
втрачається, і під кутом
зору – бачиться інше, вже
без значної міри,
никне тремтливе повітря,
пахне мазутом,
і не по довгому часі –
дощ – піжить-пірить.
VIII
Cплетіння рук, пальців,
оголених тіл, коліна
тримають – капелюха,
жіночі сідниці, – годен
схмеліти, як од винного
духу, – пісок і глина
змішуються з водою –
проклятих колодовбин.
Заплющиш очі – і лиман,
зажеврений блиском
пізнього сонця, свербіж
од куряви в очах і носі,
двигун долає кілометри –
під шалом, тиском
життя, що було вже
прожите колись наосліп.
IX
Млистий берег – мерх у
кущах скрижанілих,
у незмірних ривках або у
вічній скаженій хоті,
солоні білі лимани – в
гарячих полях міліли
й уривалися – ніби музика
– на найвищій ноті.
Думки щодуху вганяли у
непритомний захват,
повний хижості, що праг,
як потужний прояв,
невпорядкованого
значення, масштабу птаха,
обважнілої тиші, думки,
репліки, миру, бою.
X
Цей роман вже старий, не
потребує змісту,
згоріла сорочка – ознака
літа, але простіше
автомобілем минути
місцевість пагористу,
яка в зболілій душі
закарбує, навік залишить
те, що недописав ти
колись – на машинці
друкарській, бо вода
розірвала метал, убулу
її вже побачиш – рівно за
тиждень, вицвів
простір – серед лушпиння,
трісок, намулу.
XI
Так вогка мла гасить у
кюветах – присмерк,
ніби щітка, що – вранці –
совгає по підлозі,
пісок шурхоче під шинами,
нагадує присок,
якого мла солона –
згасити уже не в змозі.
Риб кістяки по повені – й
блиск лиманний,
блискуча поверхня
покоробленого капота,
огортає поволі туман –
вигорілий, оманний –
укручений ключ запалення,
– журбу рота,
XII
крижану віхолу сухоцвітів
– і – налипання
до скла – спілих жарин
бадилля, – вишкіл
дороги, що лежала між
пагорбами остання,
як жінка, з якою ти спав
минулої ночі в ліжку,
а потім звівся, натяг
білизну на тіло, – вибрів
до передпокою, де довго
курив, – незмигно
дивився на синій двір,
осягаючи жах і вибір,
що входили в кров, яка
тяжко у жилах стигла.