Кримські елегії

146

САМОТА: ILMA RAKUSA

Пальці стискають виделку,
– але в руці

відчуваєш чомусь не
напружений шал металу,

а синє лезо, що
притаманне пружній ріці,

як холод вогкого ранку,
відданий на поталу.

Колишня спека вже не
породжує суховій,

минає літо, навмання
стоншуючи бадилля,

і голос здається зайвим,
залишаючись біля

слухавки, – взагалі не
відбившись у ній.

 

І знову відстежуєш ознаки
душевних втрат,

припалений праскою комір
сорочки, згини

пустельного берега, ріки
божевільний гарт,

де хвилі – схожі на попіл
в обіймах липкої піни.

Повітря просочується
димом і ревом вмить –

бензин набрякає і
заводить двигун уривком,

який репетує – так горло
долаєш криком,

але душа, завмерши в
літах, – мовчить.

 

Дожований спішно вранці
гіркий тютюн,

блискучі рейки залізниці,
жура платформи,

чайки зринають над снами
піщаних дюн,

блимають, як лампочки,
вкручені у плафони.

Вітер свинцеві хвилі
навіщось щодуху мне,

прані простирадла
примерзають умить до дроту,

передмістя вивертає
назовні свою аорту,

і голос у горлі, як м’яз,
напружився – і завмер.

 

Так довго триває зжитий,
– забутий час,

терпне до нитки зіниця,
ловлячи сонце в висі,

і берег річний
позбавляється мли й прикрас –

окуляри незручно
накладено на переніссі.

Повітря щільно дише
вигорілим піском,

пустіють причали,
прибережні кав’ярні, гнізда,

але жаліти, як за
минулим, уже запізно, –

щемко пахне деревом,
рікою, нагрітим склом.

 

Простирадло хвиль рветься
од світла й мли,

дедалі ширшає простір – і
кров венозна

обплітає судини, як тіло
– проймають шви:

гортані лишитись німою –
пряма загроза.

Дощ із капота змиває
наявність іржавих плям –

старе дерево залишає на
спогад огрублі кола,

сонні чайки у простір
занурюються спроквола,

бовваніють то тут, то
там.

 

Життя відстрочує певність
того, що вік –

це нездоланна відстань
між долею і містами,

так жили рвуться до
крові, так мерхне крик

самотньої чайки над
пошерхлими берегами.

Догниває в калюжах небо,
як стерплий плід,

але ще не згас намір
жити, ще пахнуть ранню

суцвіття дощів, цілком
підкорені вигоранню, –

і вода оживає, поглинаючи
їхній спліт. 

 

СМЕРТЬ РОБЕРТА ВАЛЬЗЕРА

Зростається кістка – і
мерхне у небі зоря,

синім лезом ручай застрягає
у спаленій глині,

і стоншує вітер пісок, де
все починає з нуля

напружена цівка, що
кориться рівно годині.

Так губи сіріють од
ранку, як попіл століть,

бо там ще є кров, яка
зможе й на шиї напнути

артерії – жили, – там
холод осінній стоїть

на схилах, як дощ, як
овечі гурти каламутні.

 

В залізнім замірі – слова
збережуть свою суть,

визначить око
правильність форми – і оберт

останнього колеса – де
знову слова оживуть –

у горлі, як в гирлі
життя, яке час – покоробить.

Як дати ще жити, як
покласти – останній зарік,

щоб вже розсмоктався
рубець кучерявого гаю,

де поле – це вижатий
простір, розмитий потік,

де перша зоря, ніби
полум’я слів, – догоряє.

 

Замерзне сльоза на щоці,
ніби голос живий

всередині тіла, де кров
уже давно не холоне,

де липне до ніздрів
тільки запах бензину, – жалій

усе, що піде за межу, що
заглухне, як дзвони.

Як мертвий метелик, якому
дав прихисток лід,

в урочій красі навесні
оживе, певно, знову,

так тихий приплив на
берег виносить умить

присмак чорної люті чи
хвилю, тяжку і солону.

 

Але за припливом
зненацька настане відплив,

який стече з рук в
глибочінь по розкиданій гальці,

і те, що було, що колись
ти зберіг, полюбив, –

намерзне диханням у
скуреній наспіх цигарці.

І може, відчуєш, як
гребенем цупкого хребта –

полізуть мурахи, як шкіра
напнеться і – в’язи,

і в сивім свічаді води,
як в диму, оживе пустота –

метелик, вмурований
намертво в лід, ніби в’язень.

 

***

Запах жованого тютюну,
міцної кави і піджака,

старого, зі сходу
Берліна, – це час, що іде навспак,

крижаніє у жилах – кров,
– неначе важка ріка,

почеплена капелюхом на
вбитий у стіну гак. 

 

Це звичайна подорож у
минуле: туди, туди,

де – хижа повінь – рве
тіні пташиних гнізд,

де самотність людини – це
та ж самота води,

що вмерзла у тіло, –
ставши на повний зріст.

 

Звикаєш до сорочки – з
припаленим комірцем

вельми швидко – ніби
робиш звичайний вдих,

мерхне бузковий день –
відчуваєш од того щем,

гудок пароплава похитався
в повітрі – й стих.

 

Барабанять по підвіконню
пальці, і дощ гуде

десь у надвечір’ї,
стікає, – роблячи сірим тло,

ти не знаєш, куди
поткнутись – і ляжеш де:

земля однаково старша за
тебе й за будь-кого.

 

І можливо, уже не варто
вигадувати причин,

за якими все змінюється
раптово, збавляє гру,

де вода назавше втрачає
свій берег, плин –

і дерева, як плавці, ледь
тримаються на плаву.

 

 

THE COLONEL

We die,

As your
hours do…

Rоbert Herrick

 

I

Сухий звук друкарської машинки – слухай

і чекай безнастанно на
те, що ще має бути,

ржавіє цвях, на якому
почеплено капелюха,

який вицвів на сонці,
вигорів, – а спокути

не отримаєш, як од життя
– зримої переваги,

ти – хукав на змерзлі
руки, мовчав, молився,

а шкіра, що колись давно
зазнала – засмаги,

обіпнула пальці, борлак,
ніс, хрящ перенісся.

 

II

Вранці – намилюєш пахви,
стираєш – усміх, 

тверді вузли рук –
здаються ще тяжчі, дужче

вирує вбога вода,
стривожена в кволім русі,

і вітер вохру тихо на
стінах будинків лущить.

Вдягнув – пальто,
капелюха, і з уст – ні звуку,

бо це потребує тіло, бо
визріла сила м’язів,

як спека, шипить і
болить, неначе – розлука

густою слиною в
пересохлому роті – в’язне.

 

III

Навколо панує порядок,
зухвалий – безлад

лишився на споді душі,
дише вода – у крані,

в пістрявих фарбах тиша
до губ примерзла, –

а літа залишалися –
невидимі й невблаганні.

Полиск трав, днів,
каналів, нічних посудин,

ось тілом стрясає –
спазм, алкоголь, здурілий

запах пізньої осені, біль
– од потятих судин

проймає наскрізь – тіло,
що вщент – згоріло.

 

IV

Де сховано вже душу – в
пізньому передруці –

і жирна завіса тиші –
ховає край горизонту,

офарблює облущені стіни –
вохра – й куці

прапори ж – миготять,
насичуючи – аорту

ранкових пір, де висить
прання на шворці,

здичавілі трави – тягнуть
у шал заглибищ,

пульсують – жили, і
мерзне сльоза – у оці,

як на дні – водоймища –
тінь золотої риби,

 

V

яка, напнувши плавці, вже
розсікає товщу

крижаної безодні, яка вже
вириває – пасма

осіннього сонця, бо має –
хвилину, довшу  

за ніч, що між – пагорбів
– змерхла, згасла.

Порухи плавців –
зробилися – імпульсивні,

ніби бігання по клавішах
вправних пальців,

язик – звик до
заціпеніння, дубіння, слини,

фальшивих слів або ж
знецінених асигнацій.

 

VI

Артерія пнеться – це опір
життю, жахнюща

невідомість чи увага,
приділена, – і навіщо?

Язик задублий – дере кави
прогіркла гуща,

і вже геть не бентежить,
що стала – вища

ціна на стосунки без
взаємності, але – поки,

невдовзі ж бо виявиться і
ще щось – кревне,

час у полі – швидко
стоншується, мов дотик,

як дерево, яке на узбіччі
зросло – даремно.

 

VII

Цистерна, бак, лиман,
резервуар, водойма,

хурчання куряви, мотора,
комах, – огрубле

бадилля, ніби рана, що
лишилася незагойна

серед тиші, де вдих – як
зламаний тумблер.

Швидко набуте –
втрачається, і під кутом

зору – бачиться інше, вже
без значної міри,

никне тремтливе повітря,
пахне мазутом, 

і не по довгому часі –
дощ – піжить-пірить. 

 

VIII

Cплетіння рук, пальців,
оголених тіл, коліна

тримають – капелюха,
жіночі сідниці, – годен

схмеліти, як од винного
духу, – пісок і глина

змішуються з водою –
проклятих колодовбин.

Заплющиш очі – і лиман,
зажеврений блиском

пізнього сонця, свербіж
од куряви в очах і носі,

двигун долає кілометри –
під шалом, тиском

життя, що було вже
прожите колись наосліп.

 

IX

Млистий берег – мерх у
кущах скрижанілих,

у незмірних ривках або у
вічній скаженій хоті,

солоні білі лимани – в
гарячих полях міліли

й уривалися – ніби музика
– на найвищій ноті.

Думки щодуху вганяли у
непритомний захват,

повний хижості, що праг,
як потужний прояв,

невпорядкованого
значення, масштабу птаха,

обважнілої тиші, думки,
репліки, миру, бою. 

 

X

Цей роман вже старий, не
потребує змісту,

згоріла сорочка – ознака
літа, але простіше

автомобілем минути
місцевість пагористу,

яка в зболілій душі
закарбує, навік залишить

те, що недописав ти
колись – на машинці

друкарській, бо вода
розірвала метал, убулу

її вже побачиш – рівно за
тиждень, вицвів

простір – серед лушпиння,
трісок, намулу.

 

XI

Так вогка мла гасить у
кюветах – присмерк,

ніби щітка, що – вранці –
совгає по підлозі,

пісок шурхоче під шинами,
нагадує присок,

якого мла солона –
згасити уже не в змозі.

Риб кістяки по повені – й
блиск лиманний,

блискуча поверхня
покоробленого капота,

огортає поволі туман –
вигорілий, оманний –

укручений ключ запалення,
– журбу рота,

 

XII

крижану віхолу сухоцвітів
– і – налипання

до скла – спілих жарин
бадилля, – вишкіл

дороги, що лежала між
пагорбами остання,

як жінка, з якою ти спав
минулої ночі в ліжку,

а потім звівся, натяг
білизну на тіло, – вибрів

до передпокою, де довго
курив, – незмигно

дивився на синій двір,
осягаючи жах і вибір,

що входили в кров, яка
тяжко у жилах стигла.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!