СТО НАРЕЧЕН
Стогни і стогони на сто гін.
Стаґнація плоті стоґеніальна.
Розкішниця стегон. Колотий дзвін.
Лоно і лан. Смерть життєдайна.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Стогне і стигне, поки жива.
Пестить коріння, устя і грудь.
Море – із марень. Росте мурава.
Через століття трави ростуть.
Тужить потужно туга туга –
оре та й оре терен і дерн.
Рветься у вирій священний гай,
а в тому гаї – сто наречен.
Порозбігались діти дощу.
Грає волога в стиглих очах.
Я твоє личенько запишу
на стопосвячених в кров ножах.
Стане золою зелень зела.
Вколе стернею лан золотий.
Юна і древня старовина
через століття в пісню летить.
Знову і знову зоряний рай
тягне за промінь світло з печер.
Світяться попелом – зораний плай,
правда і кривда, чари і чернь.
Вольному воля. Випаде сніг.
Дихає полем хліб на столі.
Хочеться мало й багато мені –
Жити і вмерти на цій землі.
ТУСТАНЬ
Цей літній грип з китаю зуби
точить –
Китай той безпробудний в нас
самих…
Мікроб нудьги зіткнувся – очі в
очі –
Із діяннями в людстві всіх святих.
Я знаю, що не той китай тепера…
Я пан японії, що тулить острови
У материк, але стара гетера
Знов розриває щойно шиті шви.
До атлантиди зводжу юний погляд,
Одначе й ця безсовісна мара
Лише вдає любовницю і зозла
Розводиться про рай на кінчику
пера.
Чи й ти, Вкраїно, сиплешся на
порох,
І вся краса твоя – це тло, і тля,
і тлін?..
…У золотих степах твоїх, у синіх
горах
Люблю, коли Ти зводишся з колін.
Й не пудрою трясеш, а затягаєш в
устя
Усю мою розгарячілу стать…
Й стоїть в горах моя твердиня
Тустань.
І в небесах твоїх мої пісні
летять.
СТЕП
В розщелині гарячого асфальту
Пробився кріп зелений та й росте…
Поїдемо, мій брате, в степ –
Знімати з квітів різнобарвні
скальпи.
Це так, якби я в Бога попросив
Для себе долі, що завжди зрадлива…
Це так, якби напився я роси –
Не для краси, а як земного дива.
Шумлять в степу буркун і ковила.
Димить туман, зволожуючи очі.
Куди мене ти, доле, привела –
я тут, в степу, нічого більш не
хочу.
Лиш простягнутися за обрій
полотном
Душі всесвітньої, що стала
світлом…
Нехай мене накриють полином.
Нехай мене згадають сивим вітром.
Нехай я буду піснею і сном,
Що повертаються до себе щохвилини…
Нехай я стану хлібом і вином
У степовій Елладі України!
ДЕРЕВО БАЖАНЬ
Вкутує повітря зламану калину –
Вріжеться прожите зморшками
століть.
Й осінь домалює споминів картину –
Тиша потойсвітня в голосах стоїть.
Молоді повстанці залягли у провал,
Рикошетять кулі – облягла орда.
Замовчав убитий. Шелестить
діброва.
Кров дзюрчить на квітку. Брижиться
вурда.
Вщерть відкрилось серце вивідати
меду
У вологім сонці, що росте з
глибин.
Вигинає шию сизокрилий лебідь
І ячить до мене, щоб ішов туди,
Де зелені очі б’ються до пів ночі
З синіми очима за солодкий дар,
Де літають душі в небесах урочищ,
Й пахне ладан ладу в шелестінні
барв.
Й Бог вливає часу золоту розчину
В розпашіле тіло надтонких клітин,
Й тихо котить вітер квіточку
нічийну –
Розцвісти на схилах ніжних
верховин.
Там моя воскресла рідна Україна.
Там найкращі з кращих п’ють мої
пісні.
В променях купають запахуще сіно.
Розчиняють в горлі трелі голосні.
Обновився образ. Спить мала
дитина.
Схлипнуть Божі ризи. Стежка
поросте.
Там зоря вечірня серце нам
відчинить
Й перекотиполем понесеться в степ.
Заспіває вітер в зайчиковім вусі.
Світиться криївка в крапельці
роси.
Сниться Бог предвічний зв’язковій
Марусі –
Впокоївсь під серцем незачатий
син.
Засіває янгол пахощі з Едему.
Углибає космос в золоту ясу.
Ми підем з тобою й більше не
прийдемо.
Вглибне чиста радість в
предковічний сум.
І як вже востаннє я сльозу відчиню
–
Впокоїти душу у промінні літ,
Встане божий янгол в мене за
плечима,
І здригнеться в пісні білий-білий
світ.
Пахне вітром з поля осінь
передзимна,
Пів життя збігає стрімко до води,
І летять у далеч дні мої
нестримні,
І любов триває – й пісню молодить.
Буду я співати, поки в грудях
сонце,
Й кров у жилах стогне і бренчить
сльоза.
День стає все тонший й хоче
влитись конче
У безодню неба, в золото бажань.
Тут моя держава… Замерзає обрій.
Світ такий широкий, а життя
одне…
Боже справедливий, будь до мене
добрий –
Ще продовж для мене цей космічний
день!
Роздержав тумани й світла жменю
бризни
На мою Вкраїну – на мою любов.
Дай відчути серцем ніжність
материзни,
Дай душі відчути, що у світі –
Бог.
Все, що проростало, замурує в
кригу
Холод споконвічний, паморозь
сивин.
Увійдуть у Книгу сто сибірських
тигрів –
Стану я молодший на сто сім
провин.
Увійдуть у мене сто роїв
повстанських,
Мілліони вбитих у голодомор…
Поведу на битву чисті душі райські
–
Вселиться у мене батько раси Ор.
Воїнами світла вкрию поле орне –
Стане Україна із мільйоноліть.
Вознесеться Правда – там, де
ступить орій.
Запанує Слово – там, де Бог
стоїть.
Тьохне темний вечір у густій
ліщині.
Вдарить срібна риба в небеса бажань.
Й всім, хто прагне світла, Бог
думки відчинить,
Бо Йому нічого для людей не жаль.
Яблуня розквітне під грудьми у
мами –
Зав’язались квіти в золоті плоди.
Засміється сонце. Вдарить грім
громами.
Гляне в сині очі вечір молодий.
Скаже біла пташка з чорними очима
Щось безмовно ніжне на тонкій
гіллі.
Стане зримо батько в мене за
плечима.
Всиплять трохи щастя в пісню
солов’ї.
Замете по очі хуртовина сонця
Білим світлом світу луговий
розмай.
На маленьку цятку божий день
потоншав.
Відцвітають квіти. Зажмурився гай.
Став собі на стовпчик хлопчик, як
горобчик,
Затулив від сонця очі молоді.
Дві ясні долоньки розтулитись
хочуть –
Глянути на листя в молодій воді.
Люба моя нене, зашарілись клени,
Літо проминає, бо уже пора.
Хтось такий такенький загубив
перстеник.
У дерев столітніх грубшає кора.
Скоро все покриє золота Покрова,
Опадуть горішки в золоту траву.
Облетить на землю листя яворове.
Зловить сіра пташка мушку ще живу.
Буде день клонитись в негусту
ліщину.
Бог розпише світло на сто тисяч
миль.
Й всяк знайде для себе сто одну
причину –
В ніч покласти сонце й погасити
день.
Знову сяє зірка з рожденного
сяйва.
Знов життя обняло всесвіту
спіраль.
Розпашілась в грудях мого серця
мальва –
Вдарить кров розквітла в дерево
бажань.
ДВОХСОТА ВЕСНА
Біліють ромашки. Синіють волошки.
Весела Вкраїно, чого ж ти сумна?
Сміється причинний: від точки до
точки.
Від вуха до вуха – регоче війна.
Пірнає пухнастий пан джміль в
конюшину.
Рожевим суцвіттям душа дзеленчить.
Піднялося сонце з низин на вершину
І тихо-тихенько розквітчує смерть.
І, може, я знаю, а, може, й не
знаю –
Для кого й для чого кривавиться
шлях,
І котиться обрій в країну безкраю,
І світиться місяць в убитих
віршах.
Зідхають зірниці, найперші й
останні,
І, може, й не гоже, а в душу
струмить –
Таке ж променисте, як вчора,
кохання,
Сховавши між зорі розстріляну
мить.
Щось тихо промовлять квітки між
собою.
Для кого ж ця пісня – смертельно
сумна?
Гвардієць при зброї провірить
набої:
Напилася крові двохсота весна.
НЕТРЕБА
Той степ широкий проковтне й не
скрикнеш –
Сліди найменші з гиком розмете
На всі чотири сторони молитви,
У сто раз ширший потойбічний степ.
І не могилу лишить, а розкопки –
Роззявлені на тисячу століть.
А все ж летиш у той вогонь
солодкий,
Й уламок палі ув очах стоїть.
Жертовний степ, крутий у нього
норов –
Це так здається, що життя просте…
У бездну кане найлютіший ворог,
І сон-травою спомин поросте.
І ковилою тишу заколише
Уже й не вітер, а малий віюн,
І упаде роса із карликових вишень
–
Й Боян торкнеться бугилових струн.
І бризне бриз морський, як час у
простір
У те поліття тепле де-не-де…
Й з лиману гляне крізь століття
острів,
І хлюпне літепло у слово молоде.
Й полин торкнеться пам’яті
духмяно,
І стану я губитися в думках…
І хвиля в хвилю, час такий настане
–
Неначе я ширяю в небесах.
І облітаю подумки країну,
І многоліттями в Чумацький Шлях
кричу.
Й летять уламки сліз, й нетреба
кураїна,
Й пече мені пилиночка в очу.
ЯМКИ ВІД СЛІДІВ
Проясніло небо по дощах й туманах.
Впала біла тиша на червоний глід.
Жовкне листя в кленів. Гай стає
багряний.
Закривають бджоли вже осінній мід.
Хтось захоче стати вічним, як
природа.
Смерть переживати сотні тисяч раз.
Вознестись до світла на всевишніх
водах.
Розписати сріблом днів іконостас.
Стати чистим серцем на домашні
креси.
Назбирати в кошик молодих грибів.
Вмитись над рікою – там, де плив
Телесик,
Де весло веселки вперлось в
голубінь.
Там, де вбрались душі в золото
пшеничне,
Й соняшник чарує гнізда для
зернят,
Й бризкає з-під пальців солод
споконвічний,
Й світиться, як пісня, білий
виноград.
Там життя не знає, що його чекає.
Там пливе щасливо листя по воді.
Там дими здиміли, й вкрився мохом
камінь.
Й зледеніли в полі ямки від
слідів.
м. Львів