ВІДБИТКИ
Скидають
ночі своє одіння,
І
дивно ясно стає в їх світі,
На
наших лицях – відбитки тіней
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Доріг
і вирвищ, дерев і квітів.
Квітують
мальви під почтом сині
Без
остороги… Чия ж потреба –
На
наших лицях відбити тіні
Земної
кари і ласки неба?
Глибокі
тіні… Ніхто не знає,
Що
в тих глибинах, як воно зветься
Те,
що приходить й не проминає,
Що
проминуло й живе у серці?
ХМІЛЬ…
Чимало
серцю залишилось втіхи
Від
білості снігів і цвіту восени,
Від
давності пісень і збореного лиха,
І
вбитої в собі отруйної війни.
Відкиньмо
час борінь і даймо спокій тиші,
Де
править обіг рух гончарного стерна,
І
де в сухих вітрах п’янка волога дише…
Здіймімо
келих дня і випиймо до дна.
О,
цей живлющий хміль питва немолодого,
Це різьблення роздоль на траверсах судьби.
Виходиш в світ один… І слухає дорога
Осінніх струмів гру на тонкощах різьби.
СПАСІННЯ
У
кожній долі є своє зів’яле листя,
Незмірний час чекань і марність нарікань,
Пустирище розлук і пустка днів імлиста,
Одужань молода, незмулена ріка.
Сухі
твої листи лежать осіннім жмутком,
Розведено мости… Вигулькують дими…
І
пахнуть лепеха чи очерети – смутком,
Звідкіль
те все взялось? Куди поділись ми?
Ох,
це не осінь вже… Зима біля порога…
У
кожній долі є свої сніги й льоди.
Я
так тебе люблю, що без льодів – незмога.
Обпаленій душі… спасіння – холоди.
ВІДХІДНА
Ти
не слухай, не слухай, не слухай
Завивання
понурих вітрів.
Проминеться і ця завірюха,
Чи то пак – заваруха… вгорі.
Як
на свято дитинства веселе
Із
метеликом сонця в руці –
На
розгойданих водах простеле
Шлях провидь корабель мудреців.
Розлетяться
воронячі зграї
Завивально-понурих
негод…
І
просвітлений вітер заграє
Відхідної
всім ликам темнот.
НАОДИНЦІ…
Пошли
нам печалі, щоб глибшала кров
У
цвіті й снігу молодім,
Престолу
судьби – сповідання журби,
І
радості крихту при тім.
Дай
мук для очищень і неба – очам,
І
кожному – справді своє…
Покари
за все, що удари несе,
І
дяки за те, що не б’є.
Вділи
того пекла, де чар неземний
Чекає
ошуканих душ.
Що
хочеш візьми в біле царствіє тьми –
Любові
земної не руш…
БЕЗ МЕЖ…
Закрите,
забите, забуте вікно,
Ні
ночі, ні ранку, ні дня.
Ліхтар.
Перехрестя. І знову, і знов
Двох
тіней сліпа метушня.
Від
раю до краю кружляння криві
По
колу спокус і вагань,
Підйоми
і спуски, і хльоскоти віт
Крізь
дим осеневих згорань.
Підйоми
і спуски – до хмар і на дно,
В
податливість злив і пожеж.
І
знову – ліхтар, перехрестя, вікно…
Підйоми
і спуски… без меж.
ПРОВИДДЯ
Стану
над урвищем. Руки здійму…
Втомлено
гляну в холодну безодню,
І
усміхнусь невідомо кому,
Вчувши
молитву в собі великодню.
Той,
хто її у мені шепотів,
Враз
розколов і утому й метання,
Більше,
як я, він і знав, і хотів…
Може,
було це провиддя останнє.
Срібно
сяйнула вечірня ріка,
В жовтих
лілеях приборкані хвилі.
Хусточка
мамина… Рідна рука…
Човен.
Весло. Берег. Яблуні білі…
ПРИСЛУХАЙСЯ…
Ми
губимось в лещатній боротьбі,
Задихані,
затиснуті в небоже…
Прислухайся
до тиші у собі –
Вона
багато оповісти може.
У
неї голос музики небес,
Земних
молінь в затоках водних течій,
З
її обіймів аніхто не щез,
Хай
би і зроду мав талан до втечі.
Лиш
їй одній – владарці віщих місць
Відомий
наш початок і пристанок.
Прислухайся
до тихих передвість,
Ще
доки їх оповідає ранок.
СУРМА…
Наші
дні і літа пролітають,
Залишаючи
різні сліди.
Все
частіш я до них заглядаю,
Все
частіше вертаюсь туди.
Там
розколює сонце горіхи,
Сивина,
як срібло струменить,
Там
далеко до горя і лиха,
Там
сурма ще про втіху сурмить.
І
та музика дальня не гасне,
І
так хочеться вірити знов,
Що
запалить нас вижиле щастя,
Як
свічу поминання – Любов.
м. Чернівці
«Українська літературна газета» вітає
пані Тамару Севернюк з ювілеєм. З роси і води, шановна пані Тамаро!