Крізь дим осеневих згорань…

150

ВІДБИТКИ

Скидають
ночі своє одіння,

І
дивно ясно стає в їх світі,

На
наших лицях – відбитки тіней

Доріг
і вирвищ, дерев і квітів.

 

Квітують
мальви під почтом сині

Без
остороги… Чия ж потреба –

На
наших лицях відбити тіні

Земної
кари і ласки неба?

 

Глибокі
тіні… Ніхто не знає,

Що
в тих глибинах, як воно зветься

Те,
що приходить й не проминає,

Що
проминуло й живе у серці?

 

ХМІЛЬ…

Чимало
серцю залишилось втіхи

Від
білості снігів і цвіту восени,

Від
давності пісень і збореного лиха,

І
вбитої в собі отруйної війни.

 

Відкиньмо
час борінь і даймо спокій тиші,

Де
править обіг рух гончарного стерна,

І
де в сухих вітрах п’янка волога дише…

Здіймімо
келих дня і випиймо до дна.

 

О,
цей живлющий хміль питва немолодого,

 Це різьблення роздоль на траверсах судьби.

 Виходиш в світ один… І слухає дорога

 Осінніх струмів гру на тонкощах різьби.

 

СПАСІННЯ

У
кожній долі є своє зів’яле листя,

 Незмірний час чекань і марність нарікань,

 Пустирище розлук і пустка днів імлиста,

 Одужань молода, незмулена ріка.

 

Сухі
твої листи лежать осіннім жмутком,

 Розведено мости… Вигулькують дими…

І
пахнуть лепеха чи очерети – смутком,

Звідкіль
те все взялось? Куди поділись ми?

 

Ох,
це не осінь вже… Зима біля порога…

У
кожній долі є свої сніги й льоди.

Я
так тебе люблю, що без льодів – незмога.

 Обпаленій душі… спасіння – холоди.

 

ВІДХІДНА

Ти
не слухай, не слухай, не слухай

Завивання
понурих вітрів.

 Проминеться і ця завірюха,

 Чи то пак – заваруха… вгорі.

 

Як
на свято дитинства веселе

Із
метеликом сонця в руці –

На
розгойданих водах простеле

 Шлях провидь корабель мудреців.

 

Розлетяться
воронячі зграї

Завивально-понурих
негод…

І
просвітлений вітер заграє

Відхідної
всім ликам темнот.

 

НАОДИНЦІ…

Пошли
нам печалі, щоб глибшала кров

У
цвіті й снігу молодім,

Престолу
судьби – сповідання журби,

І
радості крихту при тім.

 

Дай
мук для очищень і неба – очам,

І
кожному – справді своє…

Покари
за все, що удари несе,

І
дяки за те, що не б’є.

 

Вділи
того пекла, де чар неземний

Чекає
ошуканих душ.

Що
хочеш візьми в біле царствіє тьми –

Любові
земної не руш…

 

БЕЗ МЕЖ…

Закрите,
забите, забуте вікно,

Ні
ночі, ні ранку, ні дня.

Ліхтар.
Перехрестя. І знову, і знов

Двох
тіней сліпа метушня.

 

Від
раю до краю кружляння криві

По
колу спокус і вагань,

Підйоми
і спуски, і хльоскоти віт

Крізь
дим осеневих згорань.

 

Підйоми
і спуски – до хмар і на дно,

В
податливість злив і пожеж.

І
знову – ліхтар, перехрестя, вікно…

Підйоми
і спуски… без меж.

 

ПРОВИДДЯ

Стану
над урвищем. Руки здійму…

Втомлено
гляну в холодну безодню,

І
усміхнусь невідомо кому,

Вчувши
молитву в собі великодню.

 

Той,
хто її у мені шепотів,

Враз
розколов і утому й метання,

Більше,
як я, він і знав, і хотів…

Може,
було це провиддя останнє.

 

Срібно
сяйнула вечірня ріка,

В жовтих
лілеях приборкані хвилі.

Хусточка
мамина… Рідна рука…

Човен.
Весло. Берег. Яблуні білі…

 

ПРИСЛУХАЙСЯ…

Ми
губимось в лещатній боротьбі,

Задихані,
затиснуті в небоже…

Прислухайся
до тиші у собі –

Вона
багато оповісти може.

 

У
неї голос музики небес,

Земних
молінь в затоках водних течій,

З
її обіймів аніхто не щез,

Хай
би і зроду мав талан до втечі.

 

Лиш
їй одній – владарці віщих місць

Відомий
наш початок і пристанок.

Прислухайся
до тихих передвість,

Ще
доки їх оповідає ранок.

 

СУРМА…

Наші
дні і літа пролітають,

Залишаючи
різні сліди.

Все
частіш я до них заглядаю,

Все
частіше вертаюсь туди.

 

Там
розколює сонце горіхи,

Сивина,
як срібло струменить,

Там
далеко до горя і лиха,

Там
сурма ще про втіху сурмить.

 

І
та музика дальня не гасне,

І
так хочеться вірити знов,

Що
запалить нас вижиле щастя,

Як
свічу поминання – Любов.

м. Чернівці

 

«Українська літературна газета» вітає
пані Тамару Севернюк з ювілеєм. З роси і води, шановна пані Тамаро!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!