ІНТРОДУКЦІЯ
І цього року буду у рідному селі на Проводах – це день
недільний по Великодневі, коли на кладовище приходять пом’янути померлих. Це
день, коли живі зустрічаються із живими при світлі пам’яті про тих, хто цей
світ покинув. Поминальний день навесні –
традиція дохристиянська, пов’язана із шанобливим ставленням до померлих
предків, культ яких у давнину був священним. У цей день душі померлих говорили
із живими. Живі їм приносили ритуальну їжу – хліб і крашанки. Крашанка – символ також дохристиянський. На сільському
кладовищі – дбайливо прибрані і заквітчані «нові» могили. «Старі» – то порослі
травою, недоглянуті горбки з похилими сірими дерев’яними хрестами. До них уже
ніхто не приходить – там лежать люди давнішого часу, їх, здається, уже ніхто не
пам’ятає. Вони колись жили, любили, раділи і плакали, орали землю і жали жито,
а тепер – ні імен їхніх, ні пам’яті про них, бо вже й нащадки їхні, мабуть,
померли або подалися у світ широкий, щоб ніколи вже не повернутися до цих
могил. Були люди – і наче й не було їх ніколи.
У цей день спілкуюся із живими. Але неодмінно обходжу могили
тих, кого знав живим – вже багато з них сюди переселились і дивляться на мене
із надмогильних світлин. І я дивлюся їм в очі – і згадую. Сумно це і тяжко.
Заходжу на «стару» частину кладовища, яка щороку поступово скорочується, бо її
витісняють «нові» могили. Колись і ці «нові» будуть витіснені ще «новішими»…
Така філософія життя, така алегорія протистояння життя і смерті. Оминаю зарослі
травою, приплюснуті до землі горбки. Аж ось на одній з них бачу крашанку та
кілька цукерків у барвистих обгортках. Ця крашанка на молодій травневій траві
раптом сколихує мою душу – хтось таки
пам’ятає, кого тут поховано! Пам’ятає! І стає для мене та крашанка, яка в міфологічних
уявленнях ще язичницької пори означала початок усього живого, символом пам’яті
– живої, немеркнучої… Хоч розумію, що це мій емоційний спалах, що людей
забуватимуть, як і раніше забували. Хтозна, чи на цьому кладовищі у моєму
рідному селі через півстоліття хто-небудь покладе на мій горбочок теплої землі
крашанку…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
1.
На руїнах старого Карфагену,
У нутрощах повалених віків
Шкаралущу яйця відкопали,
Мов заховану таємницю.
Чи то кров’ю,
Чи соком рослинним
Шкаралуща була розписана
Не відомими досі знаками.
Але знаки оті говорили
Про початок усього живого,
Оті знаки давали силу
Проростанню магії вічності.
2.
Плутарх античний
Не вживав яєць,
Бо думав, що, його ковтнувши,
Зруйнує силу,
Що життя дає –
І він вже не напише
Ні про походи Македонського,
Ні про пригоди Цезаря.
О дивні орфіки,
Що вірували в Фанеса –
Крилатого божка,
Що, наче сонце сяяв,
О дивні орфіки,
Які яєць не їли –
Боятись треба не яєць було,
А часу…
3.
Можливо, анти,
А можливо, скіфи
В кургани клали
Крашанки червоні…
Віки промчали,
Наче дикі коні –
Лиш пил,
Лиш прах,
Лиш поминальний дзвін.
Та часом зблисне
З-під кори кургану
Пелюстка крашанки –
І заніміє світ,
Себе побачивши
У кольорі крові…
4.
Чутливі та видющі пальці
Яйце із глини
Віддано ліпили,
А потім «в сосонку»
Орнаментом кружляли,
Чи знак коня,
Чи птиці чітко клали.
І це яйце
Під вогнищем ховали
У теплу землю,
В золотий пісок,
Але не знали ті,
Хто Трою зруйнував,
Що глиняне яйце
У всесвіт запускали.
5.
Сонце було птицею,
Яка несла золоті яйця –
Там, де яйця вона клала,
Все оживало.
Люд навесні виходив
У поле, у гай, до лісу
І поклонявся Сонцю,
І поклонявся Живі.
І кожен у білих долонях
Мав яйце живоносне –
Овальне і ясне, як Сонце,
Жовте і тепле, як Сонце,
Зелене, як очі Живи.
6.
Ішов чоловік добрий,
Ніс за пазухою яйце-райце,
Нахилився за квіткою –
Яйце випало
І розбилось,
А звідти – воли та корови,
А звідти – коні й лошата,
А звідти – кози і вівці,
А наостанок – вінок
З усіх кольорів життя.
Те, що про Ноя розказують
Та про його господарство,
Яке від потопу вціліло, –
Байка нова. Але ще раніше
Був чоловік добрий,
Який ніс за пазухою
Яйце-райце…
7.
Пальмова віть
Говорила про вічність,
Рясний виноград –
Про кров Христову,
Теплий опріснок –
Про тіло Його,
Агнець блаженний –
Про порятунок,
Лоза виноградна –
Про світло церковне,
Риба ув озері –
Знов про Христа,
Півень червоний –
Про воскресіння…
Нема серед символів тих
Крашанок світлих.
8.
Приходила Марія
До Пілата,
Просила сина любого
Віддати,
Але Пілат їй відмовляв похмуро.
Приходила Марія
До Пілата,
Приносила у фартуху йому
Яєць дванадцять –
Все своє багатство,
Щоб данину сплатить.
Але Пілат не взяв.
Із розпачу
В Марії опустились руки –
І яйця покотились по бруківці,
Побились яйця,
І з кожного проллялась кров…
9.
Вчаться дівчата
Яйця розписувать –
І червоніє кожна,
Взявши яйце до рук…
Жінка до них підходить
І терпеливо розказує,
Як же наносити треба
Ті письмена на яйця.
Вчаться дівчата поволі
І вже не червоніють,
Вчаться письму загадковому,
Бережно знаки малюють,
І кожна потайки думає
Про світлу весну
І любов.
10.
Червоні комуністичні числа
Співпадали часто
Із вшануванням яєць червоних.
Хто на суботник,
Хто на парад,
А вдома ждали
Червоні яйця.
Хтось шкаралущу
В смітник ховав,
Аби не було підозріння…
А мати моя
Шкаралущу оту
Закопувала на городі,
Щоб жито вродило,
Вродила картопля,
Щоб діти маленькі
Скоріш підростали…
11.
На давній стелі,
Що, либонь, зі Спарти,
Зображено невтішну жінку,
Яка у горі тужить
За чоловіком, може, чи за сином:
У здійнятих руках
Вона яйце тримає,
Немов сказати хоче –
Якщо початок був
(Ab ovo),
То й має буть кінець,
Завершення земне…
Так і завмерла
В камені та жінка
І нам журбу свою
Передала.
12.
Десь в Ольвії
Чи, може, в Херсонесі
Небіжчика ховали –
І на чорне дно
Довічної могили
Пташині яйця клали.
Їх клали також
В ритуальний посуд –
То для душі померлого
Згодиться
На тому світі…
Через віки
Смаглявий археолог
Десь в Ольвії
Чи може, в Херсонесі
Торкнеться тіней
Греків всюдисущих.
c. Никонівка
Бердичівського району
– Житомир