Костянтин Мордатенко. Земля і небо поміж нами…

1001

*   *   *

зима, а снігу зась! охляв, заслаб,

розсердився Господь? мов перебéндя, –

мороз привíллям швéндяє; не квап,

жагó, вустá; тяжка любвá, як небо

 

в лахмíтті, в дрáнтю хмар; за крик вдовú,

страшнíша пóхіть; пóшепки: любóве,

не надимáйсь, не величáйсь, не рвись до гнíву, милосéрдствуй; Боже, щó вже

 

я на вівтар покласти маю: сніг,

якого не було, себе чи сúна,

який на небесах? не день, а ніч

ідé за нíччю знóву й знов безсúло;

 

мов чóрний кінь підстрéлений, лежить

земля грузькá, сопé, як міх ковáльський,

як надберéжжя, вóгка; вочевúдь,

як вовк, голóдна; гóлоде, покайся,

 

покайся вóдо, – шéрхни; скúпню, лазь

шибкáми, залишáючи відбúтки

на стéклах, стéгнах, щóках, щóглах; зла

наймéнше – у мовчáнні; без запúнки

 

слізьмú цитýють очі – дощ; стерня

штрикáє небо в бóки, Бóже ж, бóляче,

як бóляче душí, якби ж я знав

любвý: заплáкані цілую óчі ці

 

кринúчні, ледь дотóркуючись до

густющих вій смерéкових; смирéнно

навкóлішки стаю: простú або

понíвеч, знищ губáми; безперéсталь

 

товкмáчу, мáмо: кров з одвíрку на

підлóгу скрáпує помáлу: мáйже

усе липкé й червоне: небо, най-

тендíтніші платкú тремтлúві; áдже

 

розпýка кóсить на грабкú, до тлá –

колóсся споловíле; щастя в скúртах

підпáлене скавчúть, людина для

любóві у цей в світ прийшлá; розбúта

 

кохáнням нероздíленим, як брук

важéзним вершлягóм; душа важéнна

порóжнявою; спóрскує із губ

твердíнь, понýре живоття; напéвне

 

я закохáвся в бéзум; дýші – душ

навпóмацки шукають: лúхо – лúхом

гемблюють; послух’яно в стíйло йду

вибáчливе і довготерпелúве;

 

що Ти живá – зізнáтися боюсь:

розíпнену любвý знімає Йóсип

Ариматéйський із холодних вуст,

аби сховати у яскúні; дóсі

прищýлившись, навкóлішках стою,

шепотячú, як мáнтру, безперéстань:

в жадáні гýби – не встромивши губ,

я не повірю, що любвá воскрéсла…

 

*   *   *

 

кохáння: сліз; кохáння: ніч; кохáння – бóляче;

човнú хмарúн, а кров – із ринв, і крúки пóночі;

 

а пíсня – в сніг, а після слів – мовчáння з рóзпачу,

очéньпавши – ячú: я – черв: осóння, мóву вчу;

 

я чéсний: кров; я мéртвий: кров; я майже вúдужав,

зажýро, грій, я уві сні – до сина вúрушив;

 

нудьгó, ярíй: словá – вгорі: на гíллі яблуні,

панóтче, святосте, плачéм – вуста розлáмані;

 

солодкі зóрі, зéрна, мак, родзúнки – в кóливі,

і Сúном хóдить по воді щорáзу прóливень;

 

я – щéзнув, день і ніч – одне: до Бога блúжчий я,

для слів – земля, Господь – в словáх, бо тільки в звúчаях:

 

нутрó, серéдина – Отця, квилíння чáяче,

я для очей – примáра: щез, розтáнув: плáчте вже:

 

в ярáх корчúстих, – нóче, лíсе, – пóміж стáйнями,

в своє прийшóвши Цáрство, Гóсподи, згадáй мене…

 

*   *   *

 

хоч змóршки на мені, як зсохле листя –

вода смакує, наче молоко,

і смерть не знає, де її колиска;

Ти вíзьмеш в рай із пóміж двох кого

 

сьогóдні, тéсле? бо в печáлі – рáдість;

як вúлита вода на зéмлю – я

із глéчика: мене вже не зібрáти;

і тíльки дáвні спóгади болять…

 

камíння – ненарóдженими дíтьми:

скавчúть і плáче, вáша мосць; в Отця

прошý лишé землí м’якої; тíльки

залúшиться без вíдповіді ця

 

мольбá; і крáпатиме кров зі стéлі,

не дúхатиме на підлóзі – ніж,

напúтись хочу я води тієї,

що стане джерелóм водú в мені,

 

яке плескóче, хлюпотúть у вічне

життя; хай швéндятиме вовцюгáн

кошлáтий, вишкіряючися ніччю;

як перехóдив Бог черéз Йордáнь –

вода йордáнська розділилась пéред

Його ковчéгом; це каміння для

Синíв Ізрáїля: золотовéрхий

впирáтиметься в небо храм; Ілля

 

народ зібрáвши на бескúдді – Кáрмель,

казав про нéчисть, про пізнáння, про

Всевúшнього, де квíтів різнобáрв’я

порозливáлось, наче перша кров…

 

прорóку, що добýвся до Сарéпте, –

вдовá зі жмéньки бóрошна спеклá –

коржá піснóго; повéрнувши в мéртве,

дитяче тіло – живоття, Ілля

 

сказав: «просú, допóки я з тобóю,

чого бажає, Єлисéю»; «Дух,

який в тобі, подвíйно»; «Отче, Бóже,

Ізрáїлева коліснúця тут

 

із кíньми підострóженими», óдіж

роздéр надвóє; Аванá, Фарфáр –

найлíпші, ніж ізрáїльські всі вóди;

очúстьтеся, скупáвшись, пóпіл, згар –
обмúйте; Єзекíї – скрізь достóту

щастúть під захищáнням молитóв,

і загатúв руслó водú Ґіхóну,

на захід, вниз, її пустúвши, до

 

Давúдгороду; як посýха й спéка

їдять з водóйми воду, так і зло

лигáє дýші нечестúві, пéвне,

дощéнту грíшників поїсть шеóл;

 

в раю дерева квітнуть білі-білі,

відкрúтим був мій кóрень для бідú,

і сльóзи зоставáлися на гíллі

моєму; ще живий: в гріхах – наздúв:

 

який твій, Бóже, зáдум щóдо мéне?

тужáвіють, мов кáмінь, вóди, і

таїться ýрвисько безóдні; мéнше

піску в моїх долонях; наче віск

 

грюкýче серце, кóсті поділúлись

всерéдині; розлúтий, мов вода,

не гнíвайся над дзéркалом Мерíви,

хай добре буде Моїсею; дай

 

торкнýтися хоча б Тебе мізúнцем:

бо стáло жýжелицею сріблó;

бо крáдена вода – солóдка; вúцвів,

знебáрвивсь, вúлиняв, поблякнув, бо полúном нагодóваний, не гóїть

ніщó гріхи в душí, скажи, абú

посýдини напóвнили водою

і на вино її перетвори…

 

*   *   *

 

найлíпших снів – найбíльше; лід –

на сóнці сліз не стрúмує;

жадóбо до життя, – в імлí:

навпóлапки; наввúмашки

 

женýся за минýлим; за

незбýтнім; пáнська пáморозь –

наснáжує; офíро, зась!

прощéнню; сніг, отямившись,

гамсéлить збíжжя: більше, більш:

призвíлля – оперíщує;

а смерть, як смерть: і біль, як біль;

мороз лупцює рíзкою

 

розчервонíлі щóки, шлях

сніжнúй; сидúть молóчними

зубáми – птáство на гілкáх;

дерéва визолóчує

 

штудéрно – úній; навстяжú

душа і небо, бóженько;

і сонце яблуком лежить

на скáтерці волóшковій…

 

*   *   *

 

благáю, хóре, молитóв;

собóре, – милосéрдя;

в калюжі сніг лежить, немов

дитя в колисці – мертве;

 

чому прихóдять уві сні

ті, хто пізнáли вíчність?

січнéва нóче, де твій сніг?

прокúнься, нóче сíчня…

 

вуста до вуст – щосúл: ось так,

кривáвлять зрáння – рáни;

мов кішка лапою, вода

вмивається дощáми;

 

незúмна зúмо, день крізь день

мовчать в імжí дерева;

людúні важко без людей,

немов землí без неба;

 

на ґанку мати скарбовá

співає колисáнку:

без Бога – люди, як слова

без вуст: вустам – осáнна!

 

*   *   *

 

цей жовтий місяць – вúцвів;

цей сніг – запанібрáта,

ця ніч, немов чернúця

у храмі під розп’яттям,

 

так сніг давно не падав:

я ним зрадíлий – вмúвся,

а він іде лапáтий,

немов на сповідь – вбивця;

 

я – зáмість снíгу бýду

довкрýж: розтану швúдко;

дерева, наче люди,

які втомились жити;

 

січе свавíльно й прýдко,

що óбрій аж насупивсь:

цілую ваші рýки,

цілую ваші гýби…

 

яка зима красúва:

замéти бíльші й бíльші,

бо тим, які в могúлах,

під снігом теж тепліше…

 

*   *   *

лягає сніг на очерет,

на очі крúги – тúхо;

тече, немов гречаний мед,

зима по підборíддю;

 

поéзіє! цей сніг, як смерть,

а смерть, як Вічна Книга;

не клечання – а сніг тепéр

на втóмленому вíттю;

цей сніг, як друг, як побратúм,

із кучугýр, замéтів –

повстав Новúй Єрусалúм:

сніжнúй; шибкú замéрзлі –

 

ікóнами сіяють; хоч

вже пíвні пíють треті –

й Петро відрікся, й рúнви площ

порóжні скніють; де ти,

 

любóве, бóле? вглиб – не лізь,

перехиляю чвéртку:

ромéном, цвітом яблунь – скрізь

розплáкавсь після смерті…

 

*   *   *

 

з душéю – небо: опостíнь,

а хмáри, наче тáльби;

а сніг, як Бóга бíла тінь,

яка на зéмлю впáла;

 

з собою впóратись – не зміг:

матýсю, – грíшний, óтче…

як небесáми чúстий сніг

розплющив сині очі –

 

знетямився: подýв дуймóм –

світ зá очі, обтятий;

цей місяць блúмає, немов

від свíчки вóгник в хаті;

 

душá ямúста, як вертьóг,

ковдóбиста, запрáвжки;

як Богу – люди, людям – Бог

потрібний, Бóже прáвий…

 

на сóрок день – хмаркú довкрýж,

як образú на стíнах;

у небо вúпарюся, в ґрунт

ввійшóвши тáлим снігом…

 

*   *   *

 

зимá замéтиста стоїть:

казкова, дивовúжна,

виблúскує смарáгдом – лід,

мовчáнням – шéрхне тúша;

 

нестямний, пíнявий, ряснúй

лягає сніг на ляди

кринúць, як на повíки сни,

скуйóвджений, лапáтий;

 

несамовитий, наче сказ,

обхóплює і лúпне;

ці візерýнки на шибкáх,

мов з Гóсподом світлúни;

 

а небосхил, немов шинквáс,

у хмар – похмурий колір;

мов труни у землі – слова

не вимовлені в гóлос;

 

в хуртéчі, в скúпні – маєстáт

зимú, велúччя й трéпет;

і ополóнками водá

цілує в гýби – нéбо;

 

щокою тулиться до шиб

вітрúсько скрижанíлий,

мов гола дівчина, лежить

земля під шаром снігу…

 

*   *   *

 

дубú порúпують де-дé;

як кучугýри, біль заввúшки

в душí; лапатий сніг іде,

мов пóхорон на кладовúще…

 

бо ці замéти – назавждú,

слова – ще гірші за отруту,

зима, як зір сліпця; летить

цей сніг онучами натрýтно;

 

скажи: сказати, що тобі?

тремчу, ніяковíю – бачиш?

всерéдині страшнúй свербіж,

страшнé чуття: прекрáсно й лячно;

 

печаль спинилась на нічліг

в моїй душі: на день чи й більше…

звільнúвшись неба, на землі

віддúхується сніг, як в ліжку

 

кохáнець після пéщень, втіх

шалених, любощів, що сúли

виснажують; гамселять: сніг

і скорб, аж очі засльозúлись…

 

*   *   *

 

цей  сніг страшний, як люди без людей,

як люди на самотинí, як люди,

які себе утрáтивши, на смерть,

мов сніг на зóрі уночі, – полюють;

 

цей сніг, як смерть, а снігу метр, вщерть

всерéдині і снігу, й смерті, й крúків,

за крок від крихт подáння; гладжу смерть,

як пса слухняного – безсúлий; жúти –

 

не знаю як; оввá! а смерть мовчить,

а сніг іде; а крик у горлі гóїть –

словá не вúказані вголос, чи

тобі я, снíгу, брат? ще скільки бóлю

 

впаде на плечі снíгом? нóче, біль –

це те, у чому я перебувáю

щоднúни, щохвилúни; все тобі,

печáле, жéртвую, осéрдя, нáвіть

 

і кров, і сніг, і крик, і смерть, і я

суцíльно,  вщерть, ущент, дощéнту – нíжний,

як сніг, який іде де-нéбудь; як

крізь нíздрі удихнýти вíтру більше

 

морóзяного, справжнього, як я,

коли на сніг із носа кров, як… Боже,

як Боже, важко, ось я: каяття

стоїть, як сніг у горлі, скільки бóлю

 

у цьому снігові, я сніг яснúй,

я – сни, я майже смерть, ясó; із гóрла

стирчать слова опáсисті: «заснú!»,

а син стоїть і плаче; нéба – море,

 

і снігу море, і смертей, і рій

здіймається із горла криків, більше,

ніж снігу, що нападало: беріть

мене в свої долоні: їжте, ріжте,

 

я сніг, що не розтанув, біль, що згас,

і дивиться ув очі смерть, як в люстро,

пухнáстим снігом обіймаю вас,

цілую і розтанути боюся…

 

*   *   *

 

Гнатові Бойченку

всі люди п’яні, пáнно, пані,

панóтче – пóтайки, спізнúвся

я мимовóлі, бóлю; тану,

як у відлигу сніг; на диво,

 

ще дихаю: без снів, пробýджень,

запáморочений – на площі,

де небо дивиться в калюжі,

мов батько дóнечці ув очі;

 

де хмáри óпадами сунуть,

на часі схаменýтись сáме,

а небо марить поцілунком,

а губи марять небесами;

 

насипалось кукурудзúнням –

зірóк на рáпаву рядюѓу

дзеркáл, калюж, водóймищ; зúмно

від впертого мовчання; дрýже,

 

скажи, хоч слово, хоч пів слова,

що я людина, небо свідок,

я, Бóже, Бóженько, пів слова

прошепочý ледь чутно: «вірю»;

 

гарýй, Орáнто, крóве; скресла

із вух, очей, із носа – що це?

так боляче, цей біль як безум,

безбожний безум, бóлю, Боже,

 

я, бóлю, бóвдур, нетямýщий,

ці вірші – все, що маю, мáйже

я голий, босий, Бóже сущий,

скажи, де тато і де мама,

 

які втомилися чекати,

які не хочуть, щоб я з нúми

вже був сьогодні: ще зарáно,

бо я не все збагнув ще нині;

 

а людям бóляче, бо осінь

по всіх усюдах, звідусюди;

щемлúва – óсінь: óсь – я; кóси

розтріпані, ярíйте, люде;

 

я – рідний вам, я – з рúнви кров’ю

на рýки, грýди ллюся, сéбто;

я замість вас вмираю; крóкви

разючих губ тримають небо,

 

тримають біль, тримають землю,

тримаюсь все на світі, вітер,

не знає, хто він: тільки зéрня

його й насíння – розумíють,

 

що слíпо сúплеться на землю,

не все, я знаю, губи можуть;

ні персть, ні перст, не знають сéнсу,

чому та лéпсько й кéпсько? дóщу,

 

чом вíтер вщухнув, кров спинилась,

і час, і дощ, життя і губи –

усе крім смерті – всі на диво:

живі чекають й мертві люди;

 

бо люди – все, що є і буде,

бо люди – прах, що під ногами,

Господь і осінь звідусюди,

Земля і Небо пóміж нами…

 

 

*   *   *

 

а сніг прийшов – людей немає,

немає прáведности; кості

лежать, як ніч в калюжах; майже

я втратив сенс себе; від злóсти,

 

не усвідóмлюючи неба,

не перелáмуючи хліба,

жбурляю хліб – у небо; треба

ще більше злости, неба, хліба;

 

ще більше слів й мовчання, мамо:

я із мовчáння – не із праху;

я знаю правду, гóять рану –

безкрáї бóлещі, порáнням

рушаю в світ, де замість хліба,

де замість неба, замість злóсти –

любов обíрвана і віра

у Гóспода; як тлíнні кості

 

на покривáлі –  снігу й крúги,

а біль купається в очúськах,

в яких немає сліз, бо крúки

висýшують ці сльóзи; чúсла

з годúнникових циферблáтів –

стоять, мов мертві біля брáми,

в яку заходять дýші; як ти,

неспíзнаний, спокýтний брáте?

 

отара вуст іде у храмі

із поцілунками до Сина,

а небо снігом гоїть рáни,

і сперечатися – безсúлі:

 

душа, земля, бо небо – в храмі,

а храм – це я, що під землею,

земля – це я, я – прах, я – в мамі,

ще ненарóджений, не мертвий:

 

тепéрки в Слові я, отéрпли

вуста, які не знали Слова,

які зреклись, як пíвні треті

пропíли; людський Син засóвавсь,

 

як талий сніг, коли рвуть греблю

ще не промовлені слова,

ще не промовлене життя,

вуста, які не знали неба,

і з ними – я…

 

*   *   *

 

що може Син, коли водá,

коли вуста, коли далекі

зіркú не сплять? Отець віддав

на стрáту Сина зáмість себе?

 

осéрдя твéрді – хмáри: так!

лежу в траві, дощами бúту,

стоїть заплáкана вода

й на мене дúвиться крізь шúбку…

 

надходить швидко ніч, а день

видóює маснí берéзи:

мов коровú дебéлі, де

не сніг, а лід з водою – чесні;

 

струс мóзку й сніг – від цих думóк,

хрипить на площі катерúнка,

хрипúть брукíвка, хýрщик змок,

що хоче з Крóв’ю говорити

 

на рівних, наче з Богом – Син,

на рівних, наче бóвдур – з димом,

нерíвні: крáпелька росú

й сльозá на віях у дитúни;

 

а Бог не спить, а Бог не вмер

і поцілýнки теж не вмерли,

а вірш здригається, як нерв

щорáз, як пáльцями дерева

 

занурюються небесáм

в блакитні кóси; губи кóсять:

лабýззя крúків, зóйків; взявсь

за кóсу і губáми досі

 

її мантáчу, небо повз –

душí, душá – повз Бога; пóвзав

як пес під ліжком, в храмі, бо

стоять всерéдині морóзи –

 

марýдьтесь, мáрте, мрíйте, тріть

ряснúми вíями в нічнóму

склепíнні неба – зірочкú:

чи біс в мені, чи Бог? ізнóву:

 

згорú по схíдцях в сяйві – Син,

на сніг дивлюся, як на чудо;

лунають різні голосú

всерéдині – Твогó не чую:

 

 

нечýвано; ночýйте: збляк

словами, що ковтає зшúток,

бо від людини – Сина як,

скажи, Всевишній, відрізнúти?

 

себе я зацурáвсь – не вас,

я раб гріхíв: так лячно й тéмно;

бо знають люди, що травá

над ними буде після неба;

 

над ними буде дощ і сад,

і сніг, і лід, й собáча сéча,

тому і Сина Бог віддав,

бо, хто увірує, – спасеться….

 

*   *   *

а ніч на камінцях –

розхлюпуються гýби,

а місяць, наче цвях,

стирчúть усім навсýпір;

 

а прірва – немовлям

лежить, а небо плаче,

це небо, наче я,

чому без снігу важче?

 

чому я після всіх,

як ніч, як день, як óкрик?

чому лунає сміх

на кладовищі? мокрий

 

від віршів, від життя –

мокрáвий, наче пáльці

наслúнені; я – прах,

я – прáвда, прíрво; вранці:

 

я сонцем ллюсь, я сніг,

я віддзеркалив сонце,

тому що промінцí –

лунають в серці досі,

 

тому що смерть в руцí:

найгірше відбулося –

і яблуневий цвіт

осипався і осінь

 

не знає каяття,

плодів своїх не знає,

все відбулося та

безлиста осінь замість:

 

небес, цілунків, слів,

землі – на тому боці,

де небо звідусіль:

в землі, без слів, без сонця…

 

14.02.21р.

 

 

КРУТИ

 

обпúвшись вíтру,

дерева п’яні

на землю впали –

й не можуть встати:

 

лежать і пісню

співають дúко,

аж сніг вдягнýвся

у чóрну рúзу,

 

в червоні мéшти,

бо він наймéнше,

що може: гíлля

собою вкрити;

 

калини ґрóна –

соборні дзвони:

скликають вірних,

а сніг шепóче:

 

цілуйте п’яних

у лоб, у губи –

вони, як діти

сміються й плачуть…

 

16.02.21р.

 

“Українська літературна газета”, ч. 12 (304), 18.06.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!