* * *
зима, а снігу зась! охляв, заслаб,
розсердився Господь? мов перебéндя, –
мороз привíллям швéндяє; не квап,
жагó, вустá; тяжка любвá, як небо
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
в лахмíтті, в дрáнтю хмар; за крик вдовú,
страшнíша пóхіть; пóшепки: любóве,
не надимáйсь, не величáйсь, не рвись до гнíву, милосéрдствуй; Боже, щó вже
я на вівтар покласти маю: сніг,
якого не було, себе чи сúна,
який на небесах? не день, а ніч
ідé за нíччю знóву й знов безсúло;
мов чóрний кінь підстрéлений, лежить
земля грузькá, сопé, як міх ковáльський,
як надберéжжя, вóгка; вочевúдь,
як вовк, голóдна; гóлоде, покайся,
покайся вóдо, – шéрхни; скúпню, лазь
шибкáми, залишáючи відбúтки
на стéклах, стéгнах, щóках, щóглах; зла
наймéнше – у мовчáнні; без запúнки
слізьмú цитýють очі – дощ; стерня
штрикáє небо в бóки, Бóже ж, бóляче,
як бóляче душí, якби ж я знав
любвý: заплáкані цілую óчі ці
кринúчні, ледь дотóркуючись до
густющих вій смерéкових; смирéнно
навкóлішки стаю: простú або
понíвеч, знищ губáми; безперéсталь
товкмáчу, мáмо: кров з одвíрку на
підлóгу скрáпує помáлу: мáйже
усе липкé й червоне: небо, най-
тендíтніші платкú тремтлúві; áдже
розпýка кóсить на грабкú, до тлá –
колóсся споловíле; щастя в скúртах
підпáлене скавчúть, людина для
любóві у цей в світ прийшлá; розбúта
кохáнням нероздíленим, як брук
важéзним вершлягóм; душа важéнна
порóжнявою; спóрскує із губ
твердíнь, понýре живоття; напéвне
я закохáвся в бéзум; дýші – душ
навпóмацки шукають: лúхо – лúхом
гемблюють; послух’яно в стíйло йду
вибáчливе і довготерпелúве;
що Ти живá – зізнáтися боюсь:
розíпнену любвý знімає Йóсип
Ариматéйський із холодних вуст,
аби сховати у яскúні; дóсі
прищýлившись, навкóлішках стою,
шепотячú, як мáнтру, безперéстань:
в жадáні гýби – не встромивши губ,
я не повірю, що любвá воскрéсла…
* * *
кохáння: сліз; кохáння: ніч; кохáння – бóляче;
човнú хмарúн, а кров – із ринв, і крúки пóночі;
а пíсня – в сніг, а після слів – мовчáння з рóзпачу,
очéньпавши – ячú: я – черв: осóння, мóву вчу;
я чéсний: кров; я мéртвий: кров; я майже вúдужав,
зажýро, грій, я уві сні – до сина вúрушив;
нудьгó, ярíй: словá – вгорі: на гíллі яблуні,
панóтче, святосте, плачéм – вуста розлáмані;
солодкі зóрі, зéрна, мак, родзúнки – в кóливі,
і Сúном хóдить по воді щорáзу прóливень;
я – щéзнув, день і ніч – одне: до Бога блúжчий я,
для слів – земля, Господь – в словáх, бо тільки в звúчаях:
нутрó, серéдина – Отця, квилíння чáяче,
я для очей – примáра: щез, розтáнув: плáчте вже:
в ярáх корчúстих, – нóче, лíсе, – пóміж стáйнями,
в своє прийшóвши Цáрство, Гóсподи, згадáй мене…
* * *
хоч змóршки на мені, як зсохле листя –
вода смакує, наче молоко,
і смерть не знає, де її колиска;
Ти вíзьмеш в рай із пóміж двох кого
сьогóдні, тéсле? бо в печáлі – рáдість;
як вúлита вода на зéмлю – я
із глéчика: мене вже не зібрáти;
і тíльки дáвні спóгади болять…
камíння – ненарóдженими дíтьми:
скавчúть і плáче, вáша мосць; в Отця
прошý лишé землí м’якої; тíльки
залúшиться без вíдповіді ця
мольбá; і крáпатиме кров зі стéлі,
не дúхатиме на підлóзі – ніж,
напúтись хочу я води тієї,
що стане джерелóм водú в мені,
яке плескóче, хлюпотúть у вічне
життя; хай швéндятиме вовцюгáн
кошлáтий, вишкіряючися ніччю;
як перехóдив Бог черéз Йордáнь –
вода йордáнська розділилась пéред
Його ковчéгом; це каміння для
Синíв Ізрáїля: золотовéрхий
впирáтиметься в небо храм; Ілля
народ зібрáвши на бескúдді – Кáрмель,
казав про нéчисть, про пізнáння, про
Всевúшнього, де квíтів різнобáрв’я
порозливáлось, наче перша кров…
прорóку, що добýвся до Сарéпте, –
вдовá зі жмéньки бóрошна спеклá –
коржá піснóго; повéрнувши в мéртве,
дитяче тіло – живоття, Ілля
сказав: «просú, допóки я з тобóю,
чого бажає, Єлисéю»; «Дух,
який в тобі, подвíйно»; «Отче, Бóже,
Ізрáїлева коліснúця тут
із кíньми підострóженими», óдіж
роздéр надвóє; Аванá, Фарфáр –
найлíпші, ніж ізрáїльські всі вóди;
очúстьтеся, скупáвшись, пóпіл, згар –
обмúйте; Єзекíї – скрізь достóту
щастúть під захищáнням молитóв,
і загатúв руслó водú Ґіхóну,
на захід, вниз, її пустúвши, до
Давúдгороду; як посýха й спéка
їдять з водóйми воду, так і зло
лигáє дýші нечестúві, пéвне,
дощéнту грíшників поїсть шеóл;
в раю дерева квітнуть білі-білі,
відкрúтим був мій кóрень для бідú,
і сльóзи зоставáлися на гíллі
моєму; ще живий: в гріхах – наздúв:
який твій, Бóже, зáдум щóдо мéне?
тужáвіють, мов кáмінь, вóди, і
таїться ýрвисько безóдні; мéнше
піску в моїх долонях; наче віск
грюкýче серце, кóсті поділúлись
всерéдині; розлúтий, мов вода,
не гнíвайся над дзéркалом Мерíви,
хай добре буде Моїсею; дай
торкнýтися хоча б Тебе мізúнцем:
бо стáло жýжелицею сріблó;
бо крáдена вода – солóдка; вúцвів,
знебáрвивсь, вúлиняв, поблякнув, бо полúном нагодóваний, не гóїть
ніщó гріхи в душí, скажи, абú
посýдини напóвнили водою
і на вино її перетвори…
* * *
найлíпших снів – найбíльше; лід –
на сóнці сліз не стрúмує;
жадóбо до життя, – в імлí:
навпóлапки; наввúмашки
женýся за минýлим; за
незбýтнім; пáнська пáморозь –
наснáжує; офíро, зась!
прощéнню; сніг, отямившись,
гамсéлить збíжжя: більше, більш:
призвíлля – оперíщує;
а смерть, як смерть: і біль, як біль;
мороз лупцює рíзкою
розчервонíлі щóки, шлях
сніжнúй; сидúть молóчними
зубáми – птáство на гілкáх;
дерéва визолóчує
штудéрно – úній; навстяжú
душа і небо, бóженько;
і сонце яблуком лежить
на скáтерці волóшковій…
* * *
благáю, хóре, молитóв;
собóре, – милосéрдя;
в калюжі сніг лежить, немов
дитя в колисці – мертве;
чому прихóдять уві сні
ті, хто пізнáли вíчність?
січнéва нóче, де твій сніг?
прокúнься, нóче сíчня…
вуста до вуст – щосúл: ось так,
кривáвлять зрáння – рáни;
мов кішка лапою, вода
вмивається дощáми;
незúмна зúмо, день крізь день
мовчать в імжí дерева;
людúні важко без людей,
немов землí без неба;
на ґанку мати скарбовá
співає колисáнку:
без Бога – люди, як слова
без вуст: вустам – осáнна!
* * *
цей жовтий місяць – вúцвів;
цей сніг – запанібрáта,
ця ніч, немов чернúця
у храмі під розп’яттям,
так сніг давно не падав:
я ним зрадíлий – вмúвся,
а він іде лапáтий,
немов на сповідь – вбивця;
я – зáмість снíгу бýду
довкрýж: розтану швúдко;
дерева, наче люди,
які втомились жити;
січе свавíльно й прýдко,
що óбрій аж насупивсь:
цілую ваші рýки,
цілую ваші гýби…
яка зима красúва:
замéти бíльші й бíльші,
бо тим, які в могúлах,
під снігом теж тепліше…
* * *
лягає сніг на очерет,
на очі крúги – тúхо;
тече, немов гречаний мед,
зима по підборíддю;
поéзіє! цей сніг, як смерть,
а смерть, як Вічна Книга;
не клечання – а сніг тепéр
на втóмленому вíттю;
цей сніг, як друг, як побратúм,
із кучугýр, замéтів –
повстав Новúй Єрусалúм:
сніжнúй; шибкú замéрзлі –
ікóнами сіяють; хоч
вже пíвні пíють треті –
й Петро відрікся, й рúнви площ
порóжні скніють; де ти,
любóве, бóле? вглиб – не лізь,
перехиляю чвéртку:
ромéном, цвітом яблунь – скрізь
розплáкавсь після смерті…
* * *
з душéю – небо: опостíнь,
а хмáри, наче тáльби;
а сніг, як Бóга бíла тінь,
яка на зéмлю впáла;
з собою впóратись – не зміг:
матýсю, – грíшний, óтче…
як небесáми чúстий сніг
розплющив сині очі –
знетямився: подýв дуймóм –
світ зá очі, обтятий;
цей місяць блúмає, немов
від свíчки вóгник в хаті;
душá ямúста, як вертьóг,
ковдóбиста, запрáвжки;
як Богу – люди, людям – Бог
потрібний, Бóже прáвий…
на сóрок день – хмаркú довкрýж,
як образú на стíнах;
у небо вúпарюся, в ґрунт
ввійшóвши тáлим снігом…
* * *
зимá замéтиста стоїть:
казкова, дивовúжна,
виблúскує смарáгдом – лід,
мовчáнням – шéрхне тúша;
нестямний, пíнявий, ряснúй
лягає сніг на ляди
кринúць, як на повíки сни,
скуйóвджений, лапáтий;
несамовитий, наче сказ,
обхóплює і лúпне;
ці візерýнки на шибкáх,
мов з Гóсподом світлúни;
а небосхил, немов шинквáс,
у хмар – похмурий колір;
мов труни у землі – слова
не вимовлені в гóлос;
в хуртéчі, в скúпні – маєстáт
зимú, велúччя й трéпет;
і ополóнками водá
цілує в гýби – нéбо;
щокою тулиться до шиб
вітрúсько скрижанíлий,
мов гола дівчина, лежить
земля під шаром снігу…
* * *
дубú порúпують де-дé;
як кучугýри, біль заввúшки
в душí; лапатий сніг іде,
мов пóхорон на кладовúще…
бо ці замéти – назавждú,
слова – ще гірші за отруту,
зима, як зір сліпця; летить
цей сніг онучами натрýтно;
скажи: сказати, що тобі?
тремчу, ніяковíю – бачиш?
всерéдині страшнúй свербіж,
страшнé чуття: прекрáсно й лячно;
печаль спинилась на нічліг
в моїй душі: на день чи й більше…
звільнúвшись неба, на землі
віддúхується сніг, як в ліжку
кохáнець після пéщень, втіх
шалених, любощів, що сúли
виснажують; гамселять: сніг
і скорб, аж очі засльозúлись…
* * *
цей сніг страшний, як люди без людей,
як люди на самотинí, як люди,
які себе утрáтивши, на смерть,
мов сніг на зóрі уночі, – полюють;
цей сніг, як смерть, а снігу метр, вщерть
всерéдині і снігу, й смерті, й крúків,
за крок від крихт подáння; гладжу смерть,
як пса слухняного – безсúлий; жúти –
не знаю як; оввá! а смерть мовчить,
а сніг іде; а крик у горлі гóїть –
словá не вúказані вголос, чи
тобі я, снíгу, брат? ще скільки бóлю
впаде на плечі снíгом? нóче, біль –
це те, у чому я перебувáю
щоднúни, щохвилúни; все тобі,
печáле, жéртвую, осéрдя, нáвіть
і кров, і сніг, і крик, і смерть, і я
суцíльно, вщерть, ущент, дощéнту – нíжний,
як сніг, який іде де-нéбудь; як
крізь нíздрі удихнýти вíтру більше
морóзяного, справжнього, як я,
коли на сніг із носа кров, як… Боже,
як Боже, важко, ось я: каяття
стоїть, як сніг у горлі, скільки бóлю
у цьому снігові, я сніг яснúй,
я – сни, я майже смерть, ясó; із гóрла
стирчать слова опáсисті: «заснú!»,
а син стоїть і плаче; нéба – море,
і снігу море, і смертей, і рій
здіймається із горла криків, більше,
ніж снігу, що нападало: беріть
мене в свої долоні: їжте, ріжте,
я сніг, що не розтанув, біль, що згас,
і дивиться ув очі смерть, як в люстро,
пухнáстим снігом обіймаю вас,
цілую і розтанути боюся…
* * *
Гнатові Бойченку
всі люди п’яні, пáнно, пані,
панóтче – пóтайки, спізнúвся
я мимовóлі, бóлю; тану,
як у відлигу сніг; на диво,
ще дихаю: без снів, пробýджень,
запáморочений – на площі,
де небо дивиться в калюжі,
мов батько дóнечці ув очі;
де хмáри óпадами сунуть,
на часі схаменýтись сáме,
а небо марить поцілунком,
а губи марять небесами;
насипалось кукурудзúнням –
зірóк на рáпаву рядюѓу
дзеркáл, калюж, водóймищ; зúмно
від впертого мовчання; дрýже,
скажи, хоч слово, хоч пів слова,
що я людина, небо свідок,
я, Бóже, Бóженько, пів слова
прошепочý ледь чутно: «вірю»;
гарýй, Орáнто, крóве; скресла
із вух, очей, із носа – що це?
так боляче, цей біль як безум,
безбожний безум, бóлю, Боже,
я, бóлю, бóвдур, нетямýщий,
ці вірші – все, що маю, мáйже
я голий, босий, Бóже сущий,
скажи, де тато і де мама,
які втомилися чекати,
які не хочуть, щоб я з нúми
вже був сьогодні: ще зарáно,
бо я не все збагнув ще нині;
а людям бóляче, бо осінь
по всіх усюдах, звідусюди;
щемлúва – óсінь: óсь – я; кóси
розтріпані, ярíйте, люде;
я – рідний вам, я – з рúнви кров’ю
на рýки, грýди ллюся, сéбто;
я замість вас вмираю; крóкви
разючих губ тримають небо,
тримають біль, тримають землю,
тримаюсь все на світі, вітер,
не знає, хто він: тільки зéрня
його й насíння – розумíють,
що слíпо сúплеться на землю,
не все, я знаю, губи можуть;
ні персть, ні перст, не знають сéнсу,
чому та лéпсько й кéпсько? дóщу,
чом вíтер вщухнув, кров спинилась,
і час, і дощ, життя і губи –
усе крім смерті – всі на диво:
живі чекають й мертві люди;
бо люди – все, що є і буде,
бо люди – прах, що під ногами,
Господь і осінь звідусюди,
Земля і Небо пóміж нами…
* * *
а сніг прийшов – людей немає,
немає прáведности; кості
лежать, як ніч в калюжах; майже
я втратив сенс себе; від злóсти,
не усвідóмлюючи неба,
не перелáмуючи хліба,
жбурляю хліб – у небо; треба
ще більше злости, неба, хліба;
ще більше слів й мовчання, мамо:
я із мовчáння – не із праху;
я знаю правду, гóять рану –
безкрáї бóлещі, порáнням
рушаю в світ, де замість хліба,
де замість неба, замість злóсти –
любов обíрвана і віра
у Гóспода; як тлíнні кості
на покривáлі – снігу й крúги,
а біль купається в очúськах,
в яких немає сліз, бо крúки
висýшують ці сльóзи; чúсла
з годúнникових циферблáтів –
стоять, мов мертві біля брáми,
в яку заходять дýші; як ти,
неспíзнаний, спокýтний брáте?
отара вуст іде у храмі
із поцілунками до Сина,
а небо снігом гоїть рáни,
і сперечатися – безсúлі:
душа, земля, бо небо – в храмі,
а храм – це я, що під землею,
земля – це я, я – прах, я – в мамі,
ще ненарóджений, не мертвий:
тепéрки в Слові я, отéрпли
вуста, які не знали Слова,
які зреклись, як пíвні треті
пропíли; людський Син засóвавсь,
як талий сніг, коли рвуть греблю
ще не промовлені слова,
ще не промовлене життя,
вуста, які не знали неба,
і з ними – я…
* * *
що може Син, коли водá,
коли вуста, коли далекі
зіркú не сплять? Отець віддав
на стрáту Сина зáмість себе?
осéрдя твéрді – хмáри: так!
лежу в траві, дощами бúту,
стоїть заплáкана вода
й на мене дúвиться крізь шúбку…
надходить швидко ніч, а день
видóює маснí берéзи:
мов коровú дебéлі, де
не сніг, а лід з водою – чесні;
струс мóзку й сніг – від цих думóк,
хрипить на площі катерúнка,
хрипúть брукíвка, хýрщик змок,
що хоче з Крóв’ю говорити
на рівних, наче з Богом – Син,
на рівних, наче бóвдур – з димом,
нерíвні: крáпелька росú
й сльозá на віях у дитúни;
а Бог не спить, а Бог не вмер
і поцілýнки теж не вмерли,
а вірш здригається, як нерв
щорáз, як пáльцями дерева
занурюються небесáм
в блакитні кóси; губи кóсять:
лабýззя крúків, зóйків; взявсь
за кóсу і губáми досі
її мантáчу, небо повз –
душí, душá – повз Бога; пóвзав
як пес під ліжком, в храмі, бо
стоять всерéдині морóзи –
марýдьтесь, мáрте, мрíйте, тріть
ряснúми вíями в нічнóму
склепíнні неба – зірочкú:
чи біс в мені, чи Бог? ізнóву:
згорú по схíдцях в сяйві – Син,
на сніг дивлюся, як на чудо;
лунають різні голосú
всерéдині – Твогó не чую:
нечýвано; ночýйте: збляк
словами, що ковтає зшúток,
бо від людини – Сина як,
скажи, Всевишній, відрізнúти?
себе я зацурáвсь – не вас,
я раб гріхíв: так лячно й тéмно;
бо знають люди, що травá
над ними буде після неба;
над ними буде дощ і сад,
і сніг, і лід, й собáча сéча,
тому і Сина Бог віддав,
бо, хто увірує, – спасеться….
* * *
а ніч на камінцях –
розхлюпуються гýби,
а місяць, наче цвях,
стирчúть усім навсýпір;
а прірва – немовлям
лежить, а небо плаче,
це небо, наче я,
чому без снігу важче?
чому я після всіх,
як ніч, як день, як óкрик?
чому лунає сміх
на кладовищі? мокрий
від віршів, від життя –
мокрáвий, наче пáльці
наслúнені; я – прах,
я – прáвда, прíрво; вранці:
я сонцем ллюсь, я сніг,
я віддзеркалив сонце,
тому що промінцí –
лунають в серці досі,
тому що смерть в руцí:
найгірше відбулося –
і яблуневий цвіт
осипався і осінь
не знає каяття,
плодів своїх не знає,
все відбулося та
безлиста осінь замість:
небес, цілунків, слів,
землі – на тому боці,
де небо звідусіль:
в землі, без слів, без сонця…
14.02.21р.
КРУТИ
обпúвшись вíтру,
дерева п’яні
на землю впали –
й не можуть встати:
лежать і пісню
співають дúко,
аж сніг вдягнýвся
у чóрну рúзу,
в червоні мéшти,
бо він наймéнше,
що може: гíлля
собою вкрити;
калини ґрóна –
соборні дзвони:
скликають вірних,
а сніг шепóче:
цілуйте п’яних
у лоб, у губи –
вони, як діти
сміються й плачуть…
16.02.21р.
“Українська літературна газета”, ч. 12 (304), 18.06.2021
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.