Коли ти відкриваєш ніч…

2255

 
 
Олександр ГОРДОН
 
Рожевий дим тієї батьківщини,
Де вірші, наче яблука доспілі,
Зросли на диво-спогадах ідилій
І тихих вечорів шуканнях щирих.
 
Романівка і Рильський, вир і вирій…
Зі всім у змові юність оніміла.
І тисячі зізнань Украйні милій
Незгасні небеса у Всесвіт ширять.
 
У серці мить поезії маліє,
А диво-подив дихає у вічність…
О віща юносте, о віща мріє,
Не розчинилась ти у снах і віршах!
 
Романівка і Рильський, вир і вирій…
Осіння далечінь сумної Сквири.
 
***
Романівка і Рильський, Рим і рими…
І серце – лиш весна, і вічність – наче мить.
Душею молодий, ледь-ледь незримий,
Поет зі світом тихо-мрійно гомонить.
 
Палання почуттів, тривання тиші.
Осінні зорі, золото перемовлянь,
Душа аж до небес намрійно пише,
Про серце сонячне – лише поглянь.
 
Я так чекав цих віршів, як любові,
Немов незгасних незвичайних ліхтарів…
Засяяло в моїх молитвах слово,
І сам я, наче місяць той, всю ніч світив.
 
І світло снів, і свято віршування
В мені намріяли земне кохання.
 
П’ятдесята Голосіївська осінь
Співає сонце в мануарі,
І туляться до серця груші,
А яблуні із ними в парі
Забуті спогади ворушать.
 
Манірний вітерець самує…
Ми ж тут на мить усі присіли.
Садок плодами нас частує,
Повітрям літнім переспілим.
 
Тут всі свої – одна родина
Вечеряє побіля хати.
То наче давня Україна
Прийшла усіх нас привітати.
 
***
Гілляста груша, тиша снів
В майбутніх віршах промайнули.
І сум гарячих почуттів.
І затишок осінніх вулиць.
 
Шепочуть зорі в мрійну ніч.
Любові сяйво, днів довіра.
Вертає Рильський зі сторіч –
І знову молодіє Сквира!
 
***
Осіння голосінь. Господній Голосіїв.
І в небі суща синь. Самотній крик у вирій.
Хоч сивіє щодня золотоверхий Київ,
Та шиє з сонця дні, завжди на виріст.
 
А я самую тут – в середохресті істин
(Ірпінь здивовано вдивляється в красу)
І спраглими очима в серці міста
Читаю Рильського. І проганяю сум.
 
***
Сполошилася тиша твоїм золотим почуттям.
Світ сховався за зайві обличчя безсмертя.
Серце вмиється вічністю, справжністю і пражиттям
Твоїх предків й нащадків щасливо-нестерпних.
 
Я не відаю, що там – за вічним покровом небес,
І за космосом душ, що прийшли із блакиті.
Я – лиш той, що помер… Я лиш той,
що воскрес,
Я лиш той, кого виспівав вітер…
 
***
Коли ти відкриваєш ніч
І легко входиш за чужі лаштунки…
Здається, що оця самотня юнка
Сумує з висоти сторіч.
 
Вона зросла аж до небес
І спеку тиші одягла на плечі,
А кожен цей промінний теплий вечір
На тебе падає, мов хрест.
 
Кому повідаєш тепер
Дозрілого кохання таємничість?
Ніч – недосяжна… За безсмертям – вічність…
І місяця глибокий серп.
 
***
Світе тихий, смутку ранній!
Серце з подихом весни!
Прочитай моє кохання,
Душу словом осягни!
 
Я пішов у безвість ночі,
А прийшов у вічність дня
Прочитати сни пророчі
І прочути міць зерна!
 
***

Захочеш – і будеш…

Олег Ольжич

 
«Захочеш – і будеш»… Як Рильський Максим,
Як Зеров, і Клен, і Драй-Хмара…
Естетика духу. Атени і Рим.
Антоничем творена мапа…
 
«Захочеш – і будеш»… Держава – як чин…
Героїки буднів окраса.
І тільки з тобі лиш відомих причин
Ти воїн її – неокласик.
 
***
У небі тиша залягла.
Вечірній мліє Голосіїв.
І зорі наче дмуть щосили
На смуток слова і крила.
 
Куди летіть? До краю ночі,
Де  тепло віршам на землі?..
А десь в переддосвітній млі
Ще дихають любов’ю очі.
 
***
Тут небеса широкі  та високі.
Берези, мов незайманки у снах,
Вбирають почуттів гарячі соки.
Тут серце відчуває сонця страх.
 
Історії докинути б цей докір –
Про сум поезії в німих очах
І мить забутої за сотні років
Природи щастя у земних краях.
 
Церковні бані, шум дубів і весен,
Веселий сміх  струмків, річок і весел –
 
Усе-усе у мовчазній неволі
Прадавніх дум і золотих пісень.
І тільки зорі, безсоромно голі,
Ще славлять ніч і викрадають день.
 
***
Стою перед княжим Черніговом,
Збігаю деснянськими руслами.
Питаю Бояна та Ігоря
Історії київсько-руської.
 
Озброєний словом і вірою,
Стою перед білою церквою.
Мій Боже, що в Тебе лиш вірую,
Подай же нам слово Шевченкове.
 
Подай нам шляхетності Рильського…
Поети – то нації дзеркало.
Навчай нас історії римської,
Навчай нас духовності Зерова.
 
Стою, наче воїн, пред мольбищем
Під Києвом, Львовом чи Сквирою…
І лиш промовляю за Ольжичем:
«В державу і націю – Вірую!»
 
***
Історія перегортає імена.
А вічність перепише долю та життєпис.
Усі, кого ти знав чи, може, і не знав,
Ще перейдуть в легенди, у казки та епос.
 
Яка ж тоді печаль настане світова!
А ти собі запам’ятай, мій любий сину,
Що дух – матерія, безсмертна і жива:
Великі духом захищають Україну!
 
Я знаю віру та любов, і зрив, і чин.
Я знаю правду гетьманів і сни Мазепи.
За мною всі: Батурин, Ніжин, Чигирин.
Я дихаю повітрям почуттів і неба.
 
Мені давно не сниться чужина.
Лиш рідні Львів і Київ – вічна Батьківщина.
Ще прийде мир як перемога і весна:
Великі духом захищають Україну.
 
І Зерова канон, і мудрий пал Франка.
І Рильського мета, і Ольжича робітня.
Тверда редута, оборонна міць тривка
Для захисту від ворога, бо вічна битва.
 
Ні серцем, ні  сумлінням зроду не впаду…
А по собі залишать пам’ять слова й чину
Безсмертні воїни, що в небо перейдуть:
Великі духом захищають Україну.
 
***
Найчесніші почуття – родинні.
В прихистку осінньої землі
Весь наш сум і мовчазна дитинність
Сонцем щастя день цей перейшли.
 
У віках вигойдується пам’ять,
Таємниці серця спокуша.
Щирими гарячими вустами
Творить річ замріяна душа.
 
Дорога моя, земна родино!
У садку давно цвіте весна.
Тиша голосіївська щоднини
В лісовім провулку засина.
 
Скільки віршів золотих і літер
Можна тут хоч зараз віднайти!
І шепоче крізь століття вітер
Кронами з німої висоти.
 
***
   Чути: кру! кру! кру!
                                      В чужині умру…
                                                  Богдан Лепкий
В Бережанах бережанься
Мій осінній тихий сум…
В сотнях міст і сотнях станцій
Бережи свою красу.
 
Вийдеш, мила…На пероні
Станеш радістю журби.
Я залишу вірш, як спомин, –
Подарунок мій тобі.
 
В Бережанах бережанься,
Залишайся при мені,
Бережи той дух повстанський,
Що скресає уві сні.
 
Пісня в серці вже клекоче,
Чути вічне: «кру, кру, кру!»…
Сивий смуток проти ночі
Прошепоче: «Не умру!»
 
***
Ти приходиш в цей світ осягнути століття.
Перелітний дим почуттів добігає до сліз.
І невидима тиша і видимий вітер…
Дух в незнане безмежжя, безчасся, безсмертя доріс.
 
Світ принишк… Батьківщину на мапі не стерто.
А містами гуляють пришельці з минулих віків.
Львів і Київ – живі, золоті та безсмертні…
І гетьмани до бою скликають усіх козаків.
 
Є багато ще воїв у схронах доби.
І неситий поверне ще Крим, і Донбас,
і луганські степи!
 
 

№8 (196) 21 квітня 2017

 
 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!