Микола СЛЮСАРЕВСЬКИЙ
НОЧІВЛЯ ЗОЛОТОШУКАЧІВ
натомлені люди
валилися з ніг
і птахом на груди
сідала їм
Ніч
випила синє чорнило своє
і сонце сховала за чорними віями
і стислося серце і щось у нім є
таке що сказати вустами не вміємо
навкруг порожнеча куди не піди
розтята
розверста
розгорнута
Галактика Смутку в Сузір’ї Біди
горить наді мною краплинками золота
ТУРИСТИЧНА БАЛАДА
Тим, що не дочекалися
На музику чекали
чувихи з чуваками
на березі ріки.
Багаття дим гіркий…
Чувихи суп варили
в бляшанці з-під консерв
і комарів сварили,
кляли кінець кінцем.
А чуваки збирали
позаторішній хмиз
і зорі, що згоряли,
спружинивши униз.
Але це тільки зовні.
Насправді всі чекали
з космічної безодні
могутнього хоралу.
Чекали спрагло, довго
чувихи й чуваки,
чекали, наче долю,
на березі ріки.
В Ромео і Джульєтти
диміли сигарети.
Одну добу і другу
просиділи без руху.
І охопив їх відчай,
що музики нема,
що кожен з них не вічний,
не маг і не завмаг:
«Себе даремно мучили,
фальшивила мета…»
І, не діждавшись музики,
вернулись у міста.
А музика настала,
немов потік гірський!
Нікого не застала
на березі ріки.
МАРЕННЯ
(імпровізація)
Таке як сутінь, як стіна,
як власна жила чи струна.
Нірвана.
Блискучий скальпель – ягідка калина.
– Ні-і-і-на!
Яка ще Ніна?
І рвана рана –
протягнуто метал по тілі.
Ґвалт! Крик!
Протято серце на весіллі
нам біля верб старих.
І соняшникам на похмілля
з плечей упала голова.
Плаття у наречених білі.
– Солдати! Кроком руш!
Раз! Два!
Струна бринить – це колія.
Кого я кличу?
Біль у воловім вічу
годинник стрілкою проколює.
Із лутки виростає колос,
трамвайний вітер шелестить,
і лікоть, зрізаний на конус…
Геометрично! Не болить.
Трамвайний вітер… далі… далі…
Плаття у наречених білі…
Нехай кричать автомобілі!..
Людина у великій залі
на атлантичній кризі спить.
ТЕЛЕКАДР
(із тюльпаном на парапеті)
Стоять сивочолі в плащах чорнокрилих
заплакана пані, знервований пан.
Яка їх єднає образа чи кривда?
А може, роз’єднує, глянь-бо, тюльпан?
Тюльпанові лячно. Червоний вогонь
притрушено снігом, неначебто прахом.
І входить, як в отвір прострелених скронь,
симфонія вітру. Приспущено прапор.
НЕБЕСНА КАРА
(кавказький мотив)
Як арсенал, начинений громами,
в гірській ущелині розташувався день.
Обабіч хмари, сиві як імами,
гострили вістря блискавки тверде.
І блискавка несхибно поціляла
не тих, що вірять в Сина і Отця,
а тих, які, змінявши меч на рала,
впустили страх в зіщулені серця.
ПРО ВОРОН
(начерки до епосу)
Триста літ він не міняв сорочки…
Микола Вінграновський
1.
Це так, звірята, птиці, усіляка живність –
брати найменші наші.
Але живуть ворони довше
за діда щонайстаршого. А внук
стріляє у ворон з рогатки,
у тих ворон, які гніздились
на цих деревах поспіль 300 років,
коли ще й у помині не було
ні внука, ані діда. Лиш була
мікроскопічна порошинка гена,
яку ворона жодна не склює,
бо не добачить. То на кого ж кряче?
2.
Живуть ворони триста літ
чи трохи менше – це не має
суттєвої різниці. До різниць
їх не ведуть-бо! Скільки б літ
вони на цьому світі не жили,
їм завше сонце світить.
Була весна. Сади випростувалися
зі сну. Удалині ріка скресала
вся в синьому. Як юна герцогиня
на алебастрово-блискучому балу…
Ішов старий Іван Мазепа,
провівши щойно шведського посла,
і вόрона прогнав з паркана:
– Геть! Не каркай!..
Ішов старий Мазепа. Хмарно думав.
Була весна… Сади випростувалися…
Я думаю про те, що в нашім краї
за ці віки з тих пір перемінилось –
про зраду, відчай, про червоні пíвні,
про лемешами перевернутий чорнозем,
напоєний не тільки потом – кров’ю.
І ворона знічев’я проганяю.
А він сидить похмуро на паркані,
над ним тяжіє гілка у цвіту.
Можливо, це той самий ворон!
ПРИВОКЗАЛЬНІ АКОРДИ
Попрохайте гітариста,
щоб зіграв він, щоб зіграв
щось нещадне і поривчасте
і високе, мов гора.
Мов гора, де на вершині
одинокий альпініст,
а внизу лежать донині
залишки античних міст.
Попрохайте, попрохайте –
хай зіграє вам іще
щось про села і про хати,
і рушник через плече.
Довге-довге, наче насип
залізничний у сльоту…
Про заморські ананаси
й вітчизняну глупоту.
Попрохайте гітариста –
він зіграє вам про те,
як безжурно і барвисто
мак на цвинтарі цвіте.
МОНОЛОГ СТАНÍСЛАВА
МРОЗОВИЦЬКОГО,
ВІН ЖЕ – МОРОЗЕНКО
(із циклу «Українські антифризи»)
Україна вмира… Похилились хати,
зачервивіли яблука, груші і сливи,
тяжко дихає люд – мов голодні хорти,
і річки пересохли, забракло їм сили.
Де ж поділась вона? Розповів би вам пень,
що у графськім парку до останньої моди
був сосною; шумів, як умів… Нітелень –
мовчимо, бо забракло нам рідної мови.
Нам забракло її, щоб синам розказать,
як з цієї землі вийшла сила-силенна!
(Може, вийшла вона й не вернулась назад,
біля брам царгородських згубивши знамена?)
Україна вмира… Що ж, можливо, й пора,
бо здебільшого дощ не буває без тучі.
Та навіщо при цьому кричати «ура!»
і пошвидше плескати в долоні липучі?
На майданах торги… Оперетковий тин
ще стоїть, хоч скінчилась бурлескна вистава…
Ну який вам хосен хизуватися тим,
що на польський манір защебече Полтава?
Ваша мати, вмираючи, сповіді жде.
Може й правда в гріху, та вмира ж ваша мати!
Як же дітям не сором, щоб ложе тверде
постелили їй чорні, чужинські шамани?
І хіба то сини, котрі, вкравши, проп’ють
хліб кривавий, що мати в старців наміняла?
Та, зачувши таке, від ганьби спалахнуть –
яко порох! – всі, в кого душа не лайняна.
Через те ж бо і я, родовитий шляхтич,
не зважав на дідизну – маєтки і статки,
взяв пістоль, гаківницю й подався на Січ,
щоб за скривджену честь – хай чия б вона – стати.
Не шкодую. Навкруг майорять бунчуки,
випружинює лезо – по ньому стікати
вражій крові густій. По обидва боки,
мов об скелю, хлюпочеться військо строкате.
Розчиняюся я у запеклім гурті,
де чеснота найвища – в бій кинутись першим.
Не про того тут слава, хто більше ґрунтів
запосів, а про того, хто смерть перевершив!
Книжна мудрість і та тут всього лише тлінь.
Не латина сьогодні вирішує вибір.
Той потягне в майбутнє ланцюг поколінь,
хто з єдиним веслом проти течії вигріб.
А якщо це не так? Раптом я оступивсь
на вершині крутій необдуманих рішень,
промінявши весь розум на люльку і спис
і смертельно піднявши історії рівень?
Що ж виходить тоді? На полях бойовищ
неминучий потоп захлисне нашу матір!
Україна помре… Між її кладовищ
лик убивці відтворить обтесаний мармур.
Ну а в чім відтворилась би мати стара?
В оперетковім тині? В бурлескній виставі?
Ні! Не хочу!!! Якщо вже померти пора,
хай на силі збереться й побачить востаннє,
що не всі ще сини розбрелись по торгах
і сумлінням своїм ще не всі торгували!
Водить вусом рудим салогуб, як тарган,
та не тільки ж і люду, що між тарганами.
ПІЗНАЮЧИ І ПРОКЛИНАЮЧИ
Поети світ пізнавали,
поети світ проклинали.
За всіх народів і часів,
поміж людьми понуро ходячи,
були до блага неохочі,
були немов до хліба сіль.
Під сумнів ставились не раз
і їхнє ремесло, і слава.
Але людина (а не раб!)
на переораний Парнас
послів своїх таємно слала.
Бо виявлялося, що хліб,
коли без солі, не до хіті,
і що поети на землі,
як сіль до хліба, необхідні.
Поети світ проклинали.
Поети світ пізнавали,
при тім присолюючи наче…
Не просто шліфували рими.
Пізнаючи і проклинаючи,
вони його творили.
НІЧ ІЗ ДЕТЕКТИВНИМ АНТУРАЖЕМ
Мені приснилося: як пес, я вию з болю.
Сиджу в тюрмі, пограбувавши банк,
і дуже хочу, хочу на свободу.
Туди, де всі танцюють. Хочу в бар!
Не танцювати хочу, а шарпнути
дівулю так, щоб зойкнула вона,
відчувши, як посиплеться шар пудри
з обличчя, що збіліє, мов стіна.
Я землетрусу хочу, а не танцю!
Мене дратує будь-яка межа.
Я хочу, щоб мені, неандертальцю,
у руки вклали довгого ножа…
… Встаю. Помацав – ще суха дитина,
дружина спить зубами до стіни.
Читати слід поменше детективів,
щоб снились не такі, а кращі сни.
№10 (198) 19 травня 2017
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал