Коли душу у вирій Господь відкликає…

190

Душі я сказав –
змирися!

І ніч хай впаде на
тебе –

Ніч Господня буде.

Т. С. Еліот

 

***

Два рази ще зійде молодик

І поверне до третього кругу,

Доки кинуто буде рушник

Цей від пругу до пругу.

 

Ще ізвечора на небесах

Мені ранок, як месу, пророчив

Молодик на морозі скресав,

Щоб здавався молодшим.

 

Я з тобою в цю зиму ввійду,

Все устигну і все надолужу,

Як ітимемо ми по льоду

За останніми, друже.

 

Буде грай там, воронячий грай,

Голоси там лунатимуть хрипко,

Так дзвенить пересохлий курай

Або схлипує зрадою скрипка.

 

І замерзлі чи вмерзлі у твердь

Хори ангельські заспівають,

Що далеко-далеко та смерть,

Коли справді вмирають.

 

Що є Миргород й річка Хорол,

І з Різдва мені меса

З-під ребра б’є, мов пугача кров,

У промерзлі чересла.

 

І вивалює звідкись вертеп,

Де на демоні демон,

З рипом репом чиновничий стеб

Володіє “Едемом”.

 

Де в кутку довгоносий грифон,

Наче Гоголь, сидить до сьогодні.

Аве Отче, та це ж Аваддон,

А під нами – безодні.

 

Так, ще двічі зійде молодик

Над апостольським прахом,

І народиться з хаосу крик,

І сокирою – в плаху.

 

***

Сьогодні вбито короля

Прикрас для новорічних свят,

Сьогодні садо-мазо-кат,

Середньовічний азіат,

Піймав його на мотиля.

 

Піймав не рибку золоту,

Яка кружля на каруселі

Під сміх і вигуки веселі

І дикі танці на льоду.

 

Якоїсь драми куль дірками

У склі авто – фінальний акт

Замкнув ляльковий фабрикант;

Усі ялинки іграшками

По ньому дзенькали у такт.

 

З газетних яток дух фекалій

Нагадував прадавні дні –

Часи кривавих вакханалій

У вражій нашій стороні.

 

Часи, розцвічені в троянди,

Сорочку білу багрянять.

Кров бризка на цукерок фанти,

Кров проступа крізь аксельбанти

І мить спиняє слово “мать…”

 

А що вони насправді мають,

Не честь рятуючи, не дім,

Що вже дорожча Колима їм,

А честь дешевша за калим!

 

Кому ж на прю ставати з часом?

Заповідати що синам?

Перед яким іконостасом

(Не по-геройськи з вихилясом)

Гріхи відмолювати нам?

 

ОЛЕСЮ Б-НІ

Гер мокрогубий і голомозий

Косить під вурдалака

І мочить державні клейноди,

Як нарбутівський собака.

 

***

Вона прийшла до тої хати –

Хоча б старим його побачить,

Бо їй казали “йшли солдати”.

Бо скільки можна тільки й ждати?

Життя одного не настачить.

 

Він так хотів її побачить,

Хоч після себе, хоч по тому,

Як стане сивим і незрячим,

Як скаже смерть йому: “Козаче,

Ти не потрібен вже нікому”.

 

Вона, як чайка при дорозі,

Стояла біля того двору,

Коли з’явилась на порозі

Мари старої тінь прозора

І чулось – янголи голосять.

 

То час межу життя означив,

То гострим лезом час гарячий

Ввійшов у мушлю поміж стулок.

 

Водою в ноги їй хлюпнуло.

Він так хотів її побачить,

Але життя раніш минуло.

 

***

Гудів бляшанкою бомонд

до комсомольських свят.

Гукали в рупори: – Рот фронт!

безбожник і кастрат.

 

І біля розтруба сурми

двоїлося жало:

щоб вітер віяв з Колими,

та щоб не замело.

 

Одних ловили на живця,

а решту – в Биківню,

в льохах Жовтневого “двірця”

“рубали на корню”.

 

Усіх “нацюг” і “буржуїв”

до ‘дного клали “рва”,

а хтось в юродивих сліпців

шукав живі слова.

 

Цукрозаводчик Ліберман

гойдавсь на люстрі там,

куди, тримаючи наган,

прийшов новітній хам.

 

Цукрозаводчик Ліберман

на нього з люстри впав,

коли Гольдфайн, ще той пацан,

Малишкові казав:

 

– Андлюска, ти у сундуцькє,

тєпєль нє утєцьос…

Пасмотлім, со в тваєй баскє

і со ти запайос…

 

ВЕРЦАДЛО

Все кублиться юрмою,

пливе, перетікає;

між троном і тюрмою

пророцтвами лякає.

 

Салюти й феєрверки,

погони й аксельбанти;

із кілерами клерки,

зірки й колаборанти;

курви ідуть та з ін.

блядьми офіціанти.

 

Їх крутить обручами

ряба малайська мавпа,

жонглюючи м’ячами;

і тьмяно світить лампа

 

якогось Аладіна,

заморського факіра,

і ходить в палладінах

у ню хохляцька віра

 

в царицю, що з хохлами

злигалася охоче.

 

Потьомкіна орлами

крокує в ногу почет.

 

***

Во царі на престоли

царі із голим задом.

Та річ не в тім, що – з голим,

а в тім, з яким верцадлом.

 

Верцадло ж це не чайник,

але на сонці сяє

(коли воно, звичайно,

когось заповажає).

 

З-за ширми ляльководи

ним верховодять хвацько,

і не виходить з моди

верцадловість хохляцька.

 

ОСІНЬ ОЛІГАРХА

В саду над плесом вистояних вод

глибінь веде у задзеркалля

життя, що розчахнулося, як рот

екзистенційного провалля,

 

і протинає плеса глибину

зелена гілка молодого дуба,

пронизує летючу бистрину

блискучим лезом льодоруба,

 

що підіймає спогади із дна,

крилом торкаючись намулу,

жене обличчя бистрина

в розкриту пащу Вельзевулу.

 

КОЛИ ГОРІВ ЕКСПРЕС

(ПІСЛЯ ВІДВІДИН ДНІПРОПЕТРОВСЬКА)

Де сходяться колії в стик

і де відриває колеса,

збагнути встигаєш: це – вік

і втома металу в експреса.

 

Із гиблих поліських лісів

зачумлений місяць уповні

від згарячу мовлених слів

нечисту виводить назовні

 

і чуєш у ритмі страшнім

фінал недолугого вірша

“…ебняк” – і по шпалах, як грім,

ебняк скорострільний – і тиша.

 

Це так, як у тім літаку,

де мертві сиділи у кріслах,

і шквальним вогнем по вікну

навпроти – як черга навскісна.

 

В польоті склянки і торби

й чекання останньої миті

гвинтів, що злітають з різьби,

і дівчинки очі розкриті.

 

Життя, що пресується в мить,

нового народження меса,

і крики, що поїзд горить,

і вихід крізь вікна експреса

 

у поле, і те ж відчуття,

як явлення Діви Святої.

Сторожа небесна життя

на чатах земної юдолі –

 

десь тут Охоронцева тінь,

мій ангел злітає з платформи

апокаліптичних видінь,

весь білий над потягом чорним.

 

СПИС У КОЛЬЧУГУ

І

Ця ріка під мостом, ця ріка,

ця ріка, як життя повновода,

як літопис ізводу,

що зберігсь випадково,

з долітописного патерика –

ця ріка,

де струмить бірюза, де і врода

чарівно легка…

Ця ріка

з-під бика кам’яного…

вода,

як вирує вода,

як рука

відхиляє цей гребінь,

і несе течія твоє тіло, як лезо у небі,

як з порогів удар байдака,

днищем. Спис у кольчугу –

і дорога стрімка, чайка звісткою

в невідь.

Бо життя – лиш стовпи водяні

із Дніпра.

Міріадами бризок огорнуто тінь,

ця легенда стара,

оповідка про вершника…

гребінь…

рука… під…

підковою пругу.

 

ІІ

Ти гортаєш газети на набережній Дніпра,

а у склянці з вином уже грає

рубіновий зайчик;

як вітрильник на хвилях гойдається зір:

скільки ніжних очей, скільки сонця на сукнях й засмаги…

Дніпро повертає

і надвечір назад забирає, до зір.

Ти гортаєш газети… ні… голубе, плачеш…

твої пляжі і коси піщані зітерлися до німоти…

тільки друзям ти можеш про це

розповісти –

про своїх балерин, тонкоталійних ланей

і прошмандовок…

Перед ким і навіщо, скажи,

розкриваєшся ти?

Адже все, що в тобі найдорожчого, все – з недомовок.

ІІІ

Ти пройшов репетицію першого дня,

коли душу у вирій Господь

відкликає:

ти пройшов, але Авеля згадував я,

чи не снився тобі неприкаяний Каїн?

 

КИЇВ У РОЗБУДОВІ

Вокзал, й від Либеді-ріки

якраз по паралелі –

великі будки-монстрюки

будівника Омелі.

 

З Безаківської – і за ріг,

і напрямки угору,

де вулиць плетиво й розбіг,

у цеглі зри Горгону.

 

Ще донедавна тут були

садки й ажурні грати,

та в небо крани потягли

будівлю монструвату.

 

Ліворуч буде дендропарк –

Елізіум… дендрарій…

акація, як Жанна д’Арк,

до відбиття ударів

 

готується… праворуч ліс

над рукотворним градом,

куди колись Ягода вліз

з підземним апаратом.

 

Готується… і парк, і ліс

націлені на крани –

пташиних співів і реприз

це безутішні фани.

 

Природа чакрами всіма,

усім єством бунтує,

угоди, що готує тьма,

лиш смерть ратифікує.

 

Навколо бізнес править бал,

б’є в біос, нищить пам’ять,

рве багряницю, як шакал,

і залишає рам’я.

 

ПОРТРЕТ НЕ НА ЗАМОВЛЕННЯ

Як тінь з глибини прастоліть,

з баюр підпорожних й намулу

сей монстр вибльовує гидь

і совість ґвалтує заснулу;

 

сей ґедзем ужалений в уд,

що був як манкурт незугарен,

з відьомського шабашу блуд

силкується в двері трупарень

 

ввіпхнути й зриває дахи,

чикрижачи греблю торнадо,

трясе трухляками, з трухи

і з шкіри вилазячи гадом.

 

Рука, що нездала різця

тримати, береться за скальпель

і тішиться знятим з мерця

пасами нарізаним скальпом;

 

як бевзь перед бовдуром він

б’є в било, щоб вийти з трясучки,

в статевому гоні заклин,

заручник в наручниках сучки;

 

на шахових дошках років

сей “майстер” місцевих тандемів,

що вирвався з лав пішаків,

розстрілює тих, що не в темі;

 

п’явками іудиних уст

бере й десятьма слимаками

кладе, як новітній Прокруст,

думки під ножі пилорами;

 

собою вдоволений сам,

у центрі тягучого дійства –

затятість, властиву бісам,

обрамлює в акт солодійства.

 

м.Київ

 

Редакція УЛГ
долучається до вітань, що надходять на адресу шановного Юрія Буряка з нагоди
його дня народження.

Хай здоровиться і
пишеться, друже Юрію!

З роси і води!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!