Із рукопису нової книги віршів «Хуга»
концерт в соборі собор в мінорі ксьондзи у білім їх майже
два
ні, перша скрипка у довгій сукні красива наче нічна литва
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
а друга скрипка мов ключ скрипічний струна на горлі над
вухом пейс
мінор бетховен туристи вічність ліхтар бруківка приблудний
пес
за мандри пізні ковток глінтвейну європа сука бетховен ля
квиток не гріє литва не світить і рідна мова не затуля
і тільки вірші рятують вірші строфу колишню губами тру
концерт в соборі литва бетховен литво і срібло за срібну гру
літають вуха шукають гілку знаходять ноти і кажани
концерт в соборі всі емігранти на інструментах і до весни
і ти зі мною ми вдвох чорт знає для чого чуємо ці пісні
і що казати концерт скінчиться а твої пальці кохана ні
***
говорю повторю повторю говорю повторю
в небі ангел небесний цілує небесну зорю
його пальців відбитки лишаючи сині сліди
опадають згасаючи на вересневі сади
повторю повториться як перепелиця з-під ніг
крик осінньої птиці і холод останньої з книг
виноградників чорних бараняче чорне руно
в чорне море стікає якому давно все-одно
був би мудрим – мовчав би в льоновій сорочці ходив
доглядав би маяк чи лякав би в полях одудІв
чи ставав би на прю
ну їй богу
ставав би на прю
але хто ж говорю повторю говорю повторю
***
солоний горішок на
у січні печаль одна:
холодні твої руки
і україні хана
гойдаєш пошерхлі вуста
перстенями гладиш кота
над києвом сніг пролітає
на київ та інші міста
комп’ютер старий зависа
малює мороз чудеса
на вікнах
за
вікнами тихо
хтось ходить риплять небеса
***
я тебе притисну до грудей
ту котору
як останній в світі іудей
тору
важко залишаючи тебе
за рікою
як колись давно в десятім б
ту з якою
за рікою часу і тепла
що – золою
ти іще не знаєш ким була
нам з тобою
котиться осінній материк
в лід і небо
ось і все. до смерті я вже звик.
як до тебе.
***
мені уже стільки років – нІкуди пхати
і алергія сильніша за ностальгію
кинемо все на світі купимо в кіпрі хату
і я тебе якщо зможу зігрію
а головне покотяться всі ці – ковбаскою – ім’яреки
все їхнє випендрювання репетування рештки і мощі
попросиш купити не там де турки а там де греки
і ми візьмемо там де греки хоч це й дорожче
ти навчишся ходити з амфорою по воду
до джерела із якого пили – подумати лячно
йдучи стежкою будеш співати пісень пропалого в співах народу
і відбиватиме такт оливкова чи лаврова гіллячка
будемо запрошувати сусідів якщо вони будуть не проти
смажитимемо їм і собі картоплю на салі
і наші можливі діти будуть собі кіпріоти
і в школі будуть читати кавафіса в ориґіналі
викличу таксі і по квитки поїду
зграї собачі
бігтимуть вслід висолопивши язики калинові
ну а вітчизна може поплаче але пробачить
після усього що бачила –
пробачить обов’язково
***
ми траулер чорний купили ми будемо рибу ловити:
креветок медуз потопельників і пеліканів
ми їх на базар понесемо їх куплять біблійні левіти
а ми попливемо угору – качками лускою – на канів
під нами соми невеликі каміння снаряди з іпритом
над нами супутник банячить зв’язку а можливо навали
штурвал наш скрипить дерев’яний і сонечко тоне в дніпрі там
де риба снаряди з іпритом левіти які купували
нарешті ліворуч висока могила поета старого
що вчив нас любити убогих: хрущів катерин і могили
він бронзовий вічний практично на траулер дивиться строго
якого такого припхались на кручі ревучі і схили
паромом червоним гойдався водою затоплений вечір
з далекого берега чути частенько співали бувало
і риби з води визирали гойдаючи морди овечі
і в небі все що виринало
те
майже усе й потопало
***
сіра асфальтова птиця на скибці
хліба крилом послизається вслід
дівчинка гроші збирає на скрипці
скрипка збирається в срібний відліт
пахне картоплею фрі і томатом
протягом пахне що пахне метром
кавою зробленою автоматом
матом сказатим пузатим ментом
натовп плете свої ноги тягучі
мочить у бруд і болото своє
квіти з голандії тітка із бучі
хлопцеві круче усіх продає
скрипка висмоктує душу дівочу
пальці як зламаний фаберже
бруд і нудота і жити не хочу
тут і тепер і не завтра а вже
вмерти від серця бинтів або вати
вдаритися головою у скло…
…Господи Господи менше читати
томаса стернз еліота було
***
коли настане зима і терни
вовки і мова чужа
дві жаб’ячі лапки сухі
характерник
складе обабіч ножа
траву почорнілу зніме з бантини
мовчки в руках розітре
мови немає мовчить скотина
шмаття на плечах старе
ті хто проходять з рушницями лісом
з мордами мови нема
з ким говорити? хліба замісить
терни дорога німа
з ким говорити – мови немає
він останній із тих
хто ці слова українські гойдає
так як зникає сніг
так як ведмідь задихнеться барлогом
так як минає зима –
тихо говорить з потрісканим Богом
Бог знає мови нема
***
Пам’яти Ігоря Римарука
у цьому ґенделику його нема
всі хто з ним пили є а його немає
кельнерка що наливає і автомат
гральний і музика яка грає
алкоголі. відсутність.
цигарки і
бороди
дим.
і слова
повільні як виїзд міста.
він тут жив він приходив жити сюди
схожий водночас на хасида і ісламіста
схожий на цивілізаційний зсув
до переважно божої кари
у цьому ґенделику його нема
він був
вірші читав блискучі як окуляри
горілку сам або з ким попало пив
він тут жив він тут не хотів жити
він вийшов звідси
під одну з
лівобережних злив
і Бог його більше на світі не захотів лишити
все що було йому потім – для того аби спалить
зайве і відмолити зайве і зайве скласти до купи
…зривається мокре листя і розгинається віть
і краплі падають на плечі невеликої групи…
***
на мальованім коні
в закривавленім сукні
очі і вуста скляні
щоки білі як вночі
місяць світить в небі чи
череп в полі ідучи
кінь засипле з-під копит
глиною
і з
жовтих жит –
жайвір між небесних плит
дзенькне срібним дзьобом у
дощ чи зірку неживу
і покотиться в траву
пісня голова з плеча
кінь стремено і дівча
і історія країни
де я жив колись хоча
***
летять пелікани
повільно як ми живемо
як руки виламують кукурудзяний початок
як пишуться вірші як час витікає з печаток
і як у землі ще ворушиться римське письмо
летять пелікани
стирчать комиші
і дунай
у море солоне уже не тече а стікає
і пляжик сільський де п’ять-шість гагаузьких данай
чекає
пилюкою серпень закінчується і кружеля
і дачники мову російську товчуть у валізи
а я на балконі читаю собі василя
й на дачників зиркаю:
мова могуча.
не лізе.
ворота гримочуть скрегочуть
замки й ланцюги
багажники ляскають крилами плещуть когути
і тиша спадає на ці і на ті береги
летять пелікани
нарешті це можна почути
***
пожити у полі побути латинським поетом
на волі побути де простір залито волами
з очима великими наче імперські монети
із профілем марка аврелія або орлами
пожити пожити і золотом кварців і мітів
змивати із ніг колючки і сліди резервацій
волів круторогих сліди і колишніх нарацій
питань і совітів совітів совітів совітів
пожити у полі – курінь з поколінь кукурудзи
важкі кавуни стерегти щоб очаківські sic! троглодити
не мали можливості їх у очаків котити
а мали можливості центуріони і музи
викочувати на пошарпані вітром трієри
рубати мечем і текти на плащі пурпурові
аяй аяяй хитрі митарі з плоті і крові
на митниці аяяяй кавуни до н.ери
а я як латинський поет тільки горду правицю
услід цьому всьому змахну в небеса із баштану
і сяду писати вустами гойдаючи птицю
і довго писатиму поки не перестану
***
Вікторові Рибачуку
ти давай давай художник
наливай собі щосили
випивай – татарські очі
безпритульна борода –
ти приніс мені картину
на картині – наша мила
ню
точніше зовсім
гола
як даная чи звізда
ми візьмемо електричний
свердлик що як промінь сяє
ми просвердлимо в бетоні
для почеплення її
щодо неї: Бог парує
і так само розлучає
свердлик у стіні співає
як в дурдомі солов’ї
ти диви старий приблудо
фарби вийшли кольорові
та й багетик хоч дешевий
а з любов’ю як собі
ти все нудиш білим світом
то в масонах то в кліщові
ми колись були від неї
вдвох в одній на двох журбі
а тепер мій щирий друже
ми – музейні експонати
нам дорожча гола правда
аніж з голими грудьми
добре що приніс нарешті
щось насправді дурнувате
щось насправді тільки й варте
того як прожили ми
почепили – заспіваєм
ой летіли дикі гуси
так
що ніна
матвієнко
й синій дим від сиґарет
потім виповземо з хати
дзенькне як залізні буси
той трамвай що возить п’яних
що повісили портрет
***
ліхтар стамбул готель
і вечір як халва
і плечі як халва
і мова загадкова
перстені пальці два
і пальцям вслід овва…
кальян кишмиш мартель
а так – бувай здорова
красунчик муедзин
мені кричить атас
він звідти бачить нас
він знає твого брата
він братові весь час
кричить алла тарас
хтозна що за один
і що то за сестра та
історія проста
описана не раз
відмірювати час –
кров з носа або з рота
тече крізь ніч навруз
повзе крізь ніч намаз…
… невже це все до ста
старому ідіоту?
***
пішли купувати ялинку онуче федюче
дивитись як вітер ялинку без грошей бере
підемо твій дід як собака приблудний живучий
нам добре удвох що з нас візьмеш: мале і старе
через іншомовну пургу і легеньку південну завію
крізь дворик що пахне ванілями і коньяком
підемо ходити і колядувати я вмію
я був непоганим поетом і колядником
підемо навчу говорити сніжинки ловити
ганяти примерзлих до снігу і крихт голубів
дівчатам ногатим дивитись услід ми як діти
ми можемо все
крім зими батьківщини
і слів
підемо а втомишся – будеш сидіти на плечах
тримати ялинку крутити сніжинку і сміх
і пальцем торкатися – жилка на шиї стареча –
і жити так довго як я в цьому світі не зміг
***
схоже пора схоже
тихо дощів межи…
йолопів цих Боже
ти бережи
кинутих і пропитих
між цигарок і книг
ти бережи їх вбитих
так як живих
хай ще побудуть може
хай попишуть херню
ти не хапай їх Боже
наче каштани з вогню
ти не клади їх рядами
в києві львові скажім
їхні сумні мадами
хай ще побудуть їм
хай ще безсмертя п’яне
ходить з останніх сил
ігоре толю іване
раз василь два василь
***
коли душа відпрагне цих небес
а тих – її ніхто і не спитає
ця пісенька немов приблудний пес
приб’ється десь між бугом і дунаєм
де ворон з альбатросом пополам
клюють хамсу і ворогове око
де камінь і пісок і стежки злам
і пил що в полі поле п’є жорстоко
без місця без часу і віри теж
кружляє пил стоять сухі осоти
опудала стоять посеред меж
як чорні тіні зайшлої босоти
живи і виноград солодкий стеж
між бугом і дунаєм і між люде…
а пісенька – якщо її візьмеш –
постереже погавкає побуде…
***
життя минуло вже і як
собі
про це сказати
ти от біжиш собі проте життя минуло вже
ти щось колись писав що є ще станція козятин
але вже й станції нема – кінець життя лише
і в нім в кінці – хмарки ярки і золоті кульбаби
здається рай здається край але живий диви
портвейн дівчата молоді принади і приваби
і дзвін такої тятиви
що і не
тятиви
сказав би не повірив хто і сам би не повірив
якби не все для чого жив – в кінці життя було
хмарок морок кульбаб дівок і всяких інших звірів
і пальця воском золотим припертим об чоло
отож – бери хапай лови очима як руками
у чистім полі вершником душа воно гірке
і вірші з вуст немов смола стікають вивірками
в кінці життя – таке життя!
таке таки таке
***
люстро-лЮстерко скажи
до якої точно дати
буде цей федюк мордатий
вранці в тебе зазирати?
гострий ножичку скажи
до якої це межі
буде вранці той що в люстрі
білі різати коржі?
гострі леза для голінь
тупо зроблені «жилеттом»
ви скажіть чи довго він
буде в ванній як пінгвін?
книжечок ріденький хор
що навіює мінор
скільки він разів пилюку
з вас не здує nevermore?
двері вихідні важкі
з дуба скрипу і металу
електрички приміські
і дівчата деякі
чесним хором розкажіть
до якої цей мордатий
дати буде вам брехати
що він все це хоче знати?
м. Київ