Належу до уважних і доброзичливих читачів „Української літературної
газети”. Безумовно, давно хотілося бути автором газети – енергійної, часом
гострої, часом поміркованої (не настільки, що це може дорівнювати байдужості).
„Темпоритм” видання мені імпонує, а товариство авторів – поважне і симпатичне.
Для мене вибір із нової книжки також важливий. Ми загрожені окупантом, але
не приречені на поразку.
Рівно 23 роки тому, 24 серпня 1991 року, після прийняття Акта про державну
незалежність України, Верховна Рада прислухалася до моєї пропозиції: внести до
сесійної зали національний прапор і надати йому державний статус.
Цю пропозицію було поставлено на голосування, вона була прийнята. Я
щасливий нагадати і про те, що державний прапор України було піднято над
куполом Верховної Ради і урочисто встановлено 4 вересня того ж року.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Це знамено, священне для кожного українця, дає нам силу: вистояти і
перемогти!
На майданах…
На майданах моїх –
Доживають чужинці-бонзи
На майданах моїх…
В нас украдено все,
Ще з епохи бронзи,
Нам зостався – подертий міх:
Дурносміх
З осоружних комедій лахи
А з трагедій – не гнів,
а плач!
„Ви куди, сіромахи-невдахи,
Ось вам кремлівський калач!
А в мисці, в мисці –
Ситна зеківська баланда;
Нас гойдали в одній колисці;
Ви – раби, а ми – гаспада!
Наша міра, ваша офіра
Наша слава, Ваша хула…
Ну, а щодо „Рускава міра”,
Ви – нам браття; як без хахла?!”
P.S. Павле Григоровичу, що то
стане,
Як Господь схаменеться; а в чому
річ?
На майданах заклякнуть
Чабани-отамани…
Загарбницький вечір?
Окупаційна ніч?
10.08.2011–5.05.2014
***
Окупація.
Агресія.
Розбій.
Смерть,
Котра живих
У жах заковує, –
Ось –
Твій знак,
Твій бренд
І символ твій
Ключових усіх словес,
Московіє!
Двоголовий
Вкрадений орел
Став твоїм,
Прикормлений надійно.
З тих, що кров’ю бризкають,
Джерел
П’єш спокійно,
Впевнено,
Постійно.
Ти розбоєм славишся,
Авжеж, –
А по-людськи жити
Кремль не вміє.
В путінському черепі
Живеш,
Сталінська покійнице,
Росіє!
4.05.2014
Запитання з відповіддю
Орда московська чи, вірніш,
кацапська,
Грасує і паскудить нашу землю.
Чого тобі іще, кривавий Кремлю,
Чого іще тобі, державо рабська?
Ти, знявши маску, стала знов собою
–
З пащекою ошкіреною; знову
Гарчиш мов звір! Це так ведеш
розмову?
Але про що з тобою, крім розбою?
Хто сміє, може річ вести з катами,
Убивцями в огидних балаклавах?
Лиш Помста! Помста в переможних
лавах
І прапор наш над вільними містами!
8.07.2014
Балада про скляну людину
Витворив майстер людину – зі скла,
І уявіть – вона ожила!
Тенькнула, дзенькнула, грюкнула:
брязь!
Злізла з балкона: „Зловите?” Зась.
Вийшла на вулицю. Місто? Село?
Незрозуміло: суцільне скло.
Скляні дерева. Скляні доми.
Скляні державці. Скляні уми.
Скляні крамниці. Скляний товар.
Скляна – склотара. І – тротуар.
Слизько і сковзко тут і отам:
“Ще розіб’юся туди к чортам”.
Тільки подумалось – дідько вже тут
Дзенькнув зубами з холоду: „Gut!”
Хвильку подумав. Вигукнув: ”Йєс”
Вхопив за руку: “Зачістка! В лєс!”
Так вони довго бігли в страху.
А люди думали: „Ху іс ху”?
Хтось здогадався: „Екс-Президент
Мав би скульптуру, та вкрав
цемент”.
9.07.2004
Лібералам-великодержавникам
Не чутно ваших слів, пророки та
месії,
Забризканому кровію Кремлю.
Ви – речники Добра? В Московії –
Росії
Пошани вам нема. Нема до вас жалю.
Історія як єсть: сімсот якихось
років…
Отож, як засягне ваш погляд вдаль
чи вглиб,
Суцільна тьма-брехня! Сумний парад
пороків…
На кожнім слові – бруд, за кожним
скриком – схлип!
Скажіть, навіщо вам театри,
галереї,
Навіщо ліпота соборів та храмин,
Коли вам до душі і лапті, і
лівреї,
І двоголовий птах, землі чужої
син?
До кігтів хижака примоцували
берло,
До смертної звізди вчепили
триколор,
Щоб унтерське чоло в захопленні
завмерло:
„Шпіцрутенів падать! Да
здравствуєт терор!”
Тераса Почаївської Лаври
Почаїв. Лавра. Мури. І тераса.
Із виглядом на захід. Там – не
кпи! –
Видніючися, зваблюють Тараса
Стовпи залізні… Мамині стовпи!
Вона хотіла, берегиня роду,
Коли благословлялося на світ,
Ставляючи – від заходу до сходу.
Підперти ними рідний небозвід
Хотіла, аби пояси залізні,
Єднаючи обаполи Дніпра
Зімкнулись в персні, кованому з
пісні
Чи з блиску непокірного пера.
…Шевченко чує; Бéскиду відроги
Здригаються, тремтять.
Звіддалеки…
Та… по часах турецької облоги
Соборні стіни змовкли на віки.
…Спускається додолу. Сутеніє.
Схрестились тіні – храму і товпи.
Душа радіє і священнодіє;
„Там не залізні – сонячні стовпи!”
…………………………………………..
Почаїв – се твій обрій, Україно,
Тобі ж московські не дають попи
Піднятися угору. Неодмінно
Прийди, народе, і твердокамінно
За кроком крок – ступи, ступи,
ступи!
Твій час, твій простір, ствердили
Майдани.
Змети з дороги тіні чорних ряс.
Глянь: небозвід підтримують титани
–
Карпати. І на обрії – Тарас.
3-5.01.2014
Про громаду
… а на громаду хоч наплюй,
вона капуста головата…
Шевченко
…отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
святою думкою…
Франко
… громада – великий чоловік
Народне
Як добре, що громада – головата,
Як добре, що в ушах зотліла вата,
Тож слухає, і чує, і гримить,
Стотисячна, тверда, євромайданна,
Неждана і жадана! Так, жадана!
У власнім домі жити не тужить
Бажає, чинить лад у власнім домі,
Так, ці слова сьогодні – ключові!
З них – дзвони ллють небесні.
Вічові!
1.01.2014
Бути жерцем?
На порозі нової Ери
Доля сонячно усміхнулась:
З великої ласки його Превелебності
Усенародно пещеного
Керманича
Отримав я
Ключа і печатку,
Патерицю, чашу, кадило
Від храму Спасителя Нації…
І найголовніше:
Право творити
Таїнство помазання
Осіб,
Достойних Діла його і Слова.
За Словом діло не стало:
Дрібні служителі Храму
Складали до моїх стіп
Сувої та фоліанти,
Книжиці й манускрипти…
А як ось нетутешній дивак
Запропонував: “Ідею,
Я приніс епохальну ідею!
Се справжнісінька
Хай там комусь віртуальна,
Але ж – вершина мистецтва!”
Я ж був твердий мов скеля,
Вибираючи з тижб, із сонмищ
З черг завдовжки, як Чумацький
Шлях,
Найдостойнішого з достойних.
Нарікали придворні, бо
Жрець аж надто вже делікатний,
Перебірливий, а при тім
Вже й Керманича має за „ніц”,
На кумів його не зважа,
Себто діє на власний розсуд!
Не метав громи наш Юпітер,
Лиш подав ледь помітний знак
Дворакам. А священний підпис
Присипали сухим піском
Поки пишно зацвів атрамент!
О, родимі сестри і браття,
Знайте Ви: нелегко жерцям
Коли плутаю ладан з димом
(Канцелярським) темної кухні,
Де підсмажують тлусті факти
Щойно виловлені в болоті
І вискубують пишне пір’я
Із гузна старої жар-птаці
і шукають – жерця для Храму
Справедливого – мов Керманич
Із душею, заслуханою
В райську музику рахівниці.
30.07.2014
Про ім’я
Неначе цвяшок, в серце вбитий,
Оцю Марину я ношу…
Шевченко
Той погляд з фотографій
принагідних,
Той голосок у слухавці…
Чому
Прикмет якихось особливих…
Рідних…
Дошукуюся? Дякувать кому?
Воістину химерній долі?
Слово
Далеке, але слово те, ім’я,
Раптово, випадково, загадково
Розвіяло самотності пітьму!
Ім’я!
Ім’я!
Троянди
адамашок…
Срібло кульбабки…
Звіяти
не смій!
Ще глибше золотий
Шевченків
цвяшок
У серце вбий чи вийми, Боже мій.
22.09.2013
Невідісланий лист
Мовчу тобою.
Зайве
– слово. Зайве!
Воно лише побільшує вантаж.
Я донесу. Я витримаю. Драйви –
То не моє.
Мій – тихий отченаш
За Тебе. За дітей твоїх.
І
мужа
Напевно, не ревнивого… Хоча…
Цвіти, цвіти мов гайдамацька
ружа,
Княгине мальв!
Заблукане
дівча
Поміж епох і чварів провінційних,
Між дивовижних воєн, де живі
Нагадують (хоча й живуть)
покійних,
Де руки, що вбивають, не в крові,
А в золоті; у вкраденім –
зап’ястя,
А торба – з крокодила, а слова –
Мертворождéні…
Це
– жіноче щастя?
Ця кривоуста посмішка – жива?
Прошу, благаю в Долі, щоб господні
–
Так! – понад нами звершились чудà,
Зімкнулась паща пропасті-безодні
І змила бруд ненависті
вода,
Вода свячена. А відлуння бою
Затнулося в глухій далечині, –
То ми порозуміємся з Тобою
Не словом, ні, і телефоном – ні!
Не романтичним смутком, не
ячанням,
В полях загубленим і в небесах,
Не зустрічанням (чи, точніш, прощанням),
А прозаїчним: “Будьмо!” Не засяг
Жорстокий час, у будь-якім випадку
Границі, за которою – Добро.
Із папороті висмикну на згадку
Зелене, перешлю Тобі перо…
Не приховаю ні сльозини в оці,
Ні самокпину – час декор змете!
Як добре, що Ти є. На тому боці, –
І молоде, і вічне, і святе…
6.-9.2012
Роль
Богданові
Козаку
Так важко входжу в роль покинутого
Ліра!
Старого дивака, забутого дітьми!
Але ж я не король… Поет!
Примхлива ліра
Вряди-годи бринить, проблискує з
пітьми.
Вона – аксесуар? Мій інструмент,
братове,
Що здійснює політ і серця, і ума.
Та розум твердо спить, а серце не
готове
Згоріти у вогні, бо й іскорки
нема!
Гей, хтось стовбичить там, на
сірім попелищі…
Напевне, то вони, апостоли Брехні.
Здавалося тоді: до істини
найближчі
А виявилось – ні! Нікчемні та
смішні.
Зриваюся, кричу! Але ж і я був з
ними
Пророцтвам запальним підтакував ще
й як!
„Я сів не в той літак”… Докорами
сумними
Не порятую їх ніколи і ніяк.
Клялися берегти свою священну
ватру
Та вкрали – не боги! – огонь наш –
вороги!
Аматори дрібні згорілого театру…
Епізодична роль – оце вам до
снаги!
……………………………………………………
Так важко входжу в роль…
Та вже не вийду з ролі.
Я знаю свій пароль і ворога
паролі…
Знов перейду вогонь – крізь сто
смертей зі ста.
Я – не самотній Лір! І справа не
проста:
Під ворогом горить земля моя
свята!
6.08.2014
Слушний час
Маленьке тихе містечко, в якім не
бував ніколи,
Повне сонця та квітів, та золотих
цитрин; кольором
Десь близько зітхає море, бо
суходолом,
Брунатно-зелено сірі, немов оливки
з вітрин
Вже знаю: куди не піду, убік
нікуди не зверну,
Бо цей романтичний дворик
доводить: кругла земля…
Але, якщо і заверну, то тільки в
стару таверну,
Змайстровану з темних дóщок
розбитого корабля.
Щоправда: кожної днини
кожнісінької години
Тут голосно, мелодійно лунає
дзвін-передзвін.
Двадцяте чи двадцять перше, що для
століття, –
Іще з доби катакомбів скликає
молитись він.
Із мармуру та граніту античних
щедрих кар’єрів
Будовано стіни, дзвіницю-вежу, яка
З Корняктовою мов сестри; а що
канон інтер’єрів
То ніби Свята Софія: оздобність
пишна й важка.
…Священик править молебень, і
„киріє елейсон”…
Як ніхто – розумію, шепчу „Боже,
спаси”…
Так мати мені шептала, коли
засинав, і цей сон
Назавжди в душі: затихніть,
диявольські голоси!
Одне, що вчинити може підступна
нечиста сила;
На вежі, де циферблати із усіх
чотирьох боків,
Переміщують стрілки, щоб кожна час
ознайомила
Кому який до вподоби – і так
вовіки-віків…
І справді! Виходжу з храму –
порозбігались стрілки
Мов кажуть: „Коли захочеш,
молитись приходь сюди,
І всі банальні суботи, нервові всі
понеділки
Неначе ношу камінну здійми з
рамен… Поклади…”
…Коли – це в небі відомо – я
знову прийду до храму,
Як пощастить, на вежу погляну іще
хоч раз.
Святий Петро, що не любить дарма
відчиняти браму,
Люб’язним буде, бо з вежі я
вичитав слушний час!
Зачарування і зачудування
Зачарування і зачудування!
Два слова, а за ними – всі дива,
Вповні одкриті, бо пора мовчання
Прийшла – ніхто вже не перебива
Слів захвату ні жестом, ні
докором,
Ні тоном, ні півтоном, ані-ні…
А друзі, що підтакували хором,
Розбіглися, мов миші по стерні…
Так! Се вона, пора сумноголосся,
Від таємниць обдерта донага.
Спізнати все, чого не довелося
За вік, як рік, Всевишній помага.
Він має (лиш для мене?) таємниці,
–
Чудовий матер’ял для здивувань:
Таке, що остовпієш, тільки глянь!
Він, він давно притримує для мене
Таке… таке… Але вже не земне,
–
І радісне, і чисте, і натхненне, –
Засяю знов, як тільки спалахне!
Апостоли збіжаться привітати
Романтика (так звичай повелів!)
Та вражень їм не зможу передати:
Земних мені, земних забракне слів!
1–2.08.2014
Поученіє
Завчи, мій внуче, правнуче, завчи,
Запам’ятай Сім заповідей Божих.
Знай, що сакраментальне „Не
мовчи”…
Так само зброя проти сил ворожих;
Мовчання, хоч у крóві омочи, –
Не стане між знамен, до сонця
схожих!
Він, ворог – ворон – триста літ
живе,
А, може, всі п’ятсот чи більше,
може.
Віщує смерть – а це нам не нове, –
Плекати тиху “братню” смирність –
може!
Він думає, що нас переживе…
Та наше немовчання – переможе!
9.07.2014
Слоган
Оркестри грають
Душу крають
Слова –
Чи люди їх затямлять?
Слоган
„Герої не вмирають!”
Перетворім
Не в плач,
А в Пам’ять.
9.05.2014