Клич Майдану. Літопис самовидця

460

Поема-хроніка (уривок)
 
…Відгарцює трибуна – з рання до ночі,
відлунають пісні і слова пророчі.
Всю ніч ватри і варта зорять на Майдані.
Лиш розвидниться – люд звідусюд.
Дороги близькі і  дальні…
Щонеділечки люд – на народне віче!
Аж двигтить і тремтить
сссстопудове сссторіччя!
*
…Шеренги чорні в кільце беруть…
Майдан – як камінь, збитий, як ртуть.
Живий, пульсуючий – тільки очі
горять під кулями… Кров клекоче…
–   А ви проти куль із чим –  з прапорцями?
–   Ми вас заступим – своїми серцями!
…І відлітають серця у вирій,
як птахи білі, як птахи сірі…
У чорний сніг, у розжарену магму
тіла лягають…  Де їхні мами?..
Супроти куль, димових гранат –
шини гумові, бруківки град,
„коктейлі Молотова” – і все!
Що ж тебе, хлопче, від куль спасе?!
З щитом дерев’яним – на автомати!
Сина шукає і падає мати –
його наречена закриє їй очі…
–  Не хочу такої влади! Не хочу!
„Гей, плине кача по Тисині,
Плине кача по Тисині.
Мамко ж моя, не лай мені,
Мамко ж моя, не лай мені.”
*
У Михайлівськім б’ють напропаще дзвони…
У Славутичі орця здійнялись води.
Харон ледь встигає вантажить човни,
а їх все несуть – де беруться вони?!
Хлопчики юні край Михайлівських врат,
під снігом нетанучим лежать вряд…
Майданом розкидані – там і тут…
В готель „Україна” героїв несуть!
Уже не врятує їх Богомолець.
Хоч Бога моли, – вже нічим не вмолиш!
„Вмираю!” – дівча строчить в смартфон,
кличе її до човна Харон…
Швидка відбирає юнку у Лети –
перед героєм – заціп, пістолети!
Та стріляти на враження – рука
не здригнеться!
Кілер цілиться – в око і в серце.
Хлопці, як квіти, летять до раю –
Україна в букети їх назбирає…
Мруть патріоти і гордість краю!
–  Слава героям!
–  Герої не вмирають!
Молитви зі сцени пронизують груди…
Очі до неба підносять люди –
хрест, як видіння яке чи диво…
Розп’яття на голови небо спустило!
–  Свят, свят, свят! Господи, сохрани!
У сніг, як проскурки,  летять сини…
Здається, – і з Бога кров тече, як „Мадера”!
–  І з Бога б вийшов добрий Бандера!
–  Вимикай ТV і сюди приходь –
на Майдан злетів із небес Господь!
Труни над натовпом – привиди наче…
Всю нічку до раночку „Плине кача…”
„Гей, залаєш ми в злу годину,
Залаєш ми в злу годину.
Сам не знаю, де погину,
Сам не знаю, де погину.”
*
Та в зимову ніч у наметі жарко –
кров гаряча в лід підсипає жару…
А на ранок дзвін сповістить Майдан –
про весілля, тут, посеред прочан.
Де біда стояла, віднині свято –
не здолати нас, бо нас багато!
Хто б подумав – отут, серед бруду й рам’я,
спалахне раптом світле і чисте кохання!
Він –  з Донбасу, вона – з чарівних Карпат.
Їм би вчитись, а тут – кохатися, ґвалт!
Заповзає підступно в самісіньке серце
ця гадючка несита,„akva vita з перцем”.
І туман в очах, і крізь лиха й напасті
підпирає під груди око-вите щастя!..
Вже й намет на двох, плащ-мішок на двох.
Вже намет – як Храм, а Душа – як Бог!
Де стоять святі над гріхом повік,
де сльоза стіка, як гарячий віск…
й шепіт, ш-ш-ш-ш… я твоя навік…
Ми по долю йшли стільки верст –
на свій Еверест!
І вінчає їх молодик з небес –
на чоло, неначе корона, сів,
сніговий вінок, як фату, струсив…
*
…Чорнозем снігу на майдані…
Чорнозем болю у душі.
Слова не мовленні останні
загусли кров’ю – на ножі…
Ще мить тому вони вітали
своє майбутнє – під укіс пішли літа…
А над Майданом
все „Плине кача” морем сліз…
„Гей, погину я в чужім краю,
Погину я в чужім краю.
Хто ж ми буде брати яму?
Хто ж ми буде брати яму?”
*
На переправі повен човен
перехиляється – Харон
весла осколком хвилю човга,
тріщить на Стіксом чортів трон…
Склеп-іння – склеп. Скле-піння – піна.
Склеп – схрон покинутого тіла…
А чи існують склепи слів,
яких промовити не вспів?..
„Гей, виберуть ми чужі люди,
Виберуть ми чужі люди,
Ци не жаль ти, мамко, буде?
Ци не жаль ти, мамко, буде?”
*
На віче сходяться сотники всоте.
Над ними курличе „Небесна сотня”…
–  Учора ж руку гарячу стискав –
сьогодні сльозу ховаю в рукав…
Прийдіть сто сотень богів на пораду –
як оживити мертвого брата,
вдихнути життя в душу його?!
З одвітом – лиш чорна ніч і вогонь…
Стрибком пантери – на барикаду
злітає брат, кида камінь в ката…
І зносить його автоматна черга,
і кров хлющить, як вода свячена…
До серця горне батько синів –
–  О, краще б я замість вас згорів!
У них – наречена одна на двох:
Смерть у фаті – сатанинський бог!
„Гей, як би ж мені, синку, не жаль?
Як би ж мені, синку, не жаль?
Ти ж на моїм серцю лежав,
Ти ж на моїм серцю лежав.”
*
А кат не спить – у нього полюція…
В крові захлинається ре-во-люція!
Повітрям  плутається якась путана,
вертольоти ледь зрушують золота тони…
А Європа строчить якусь угоду…
Де взявсь Парасюк – сотник з народу:
–  Якщо до ранку не звільните ката,
штурмом будемо виводок брати!                        …
У темній ночі тиран розчинився,
та  „Плине кача…” і досі Стіксом…
„Гей, плине кача по Тисині,
Плине кача по Тисині.”
…А сини – як сни осінні,
йдуть в тумани, у яри…
Біло-білим явори…
Плине кача в води сині…
 
Київ, 2004, 2014 р.
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!