Катерина ГЕТАЛО. «Я блукатиму тут наодинці посеред руїн…»

701

Свіжий вітер слова

Нещодавно в рамках Всеукраїнського літературного фестивалю-конкурсу “Поетичний рушник” мені пощастило познайомитися із творчістю Катерини Гетало – молодої поетеси із Херсонщини, нині студентки Київського Національного університету ім. Т. Шевченка. Я з величезним задоволенням читав кожен наступний вірш. Замислювався над кожним рядком, над кожним пасажем думки. У свої двадцять Катерина продемонструвала оригінальне поетичне мислення, сміливість та розкутість у підходах до творчого процесу, вміння підшукати нестандартну риму. Відкидаючи зажовані шаблони зведення поетичних будівель, вона шукає власні прийоми вираження того, що хоче повідати людям. І це справді свіжий вітер в українському поетичному просторі.

Не знаю, як складатиметься її творча доля в подальшому. На жаль, чимало молодих талантів примудряються розчинити свій дар у клопотах буденності. Але дуже хочеться вірити, що цю іскринку не згасять буремності щоденних проблем.

Геннадій Горовий, голова журі Всеукраїнського літературного фестивалю-конкурсу “Поетичний рушник

 

 

Україні

У нас із тобою свої вісімнадцять плюс.

У нас із тобою своє чорно-біле кіно.

Моя двадцятивосьмирічна Джеральдін Ґ’юз,

Моя двадцятивосьмирічна Мерлін Монро.

Я бачу, ти плачеш: вже вкотре не твій герой –

Під тебе кладуть лиш дешеві скупі мандати.

А врешті, як бачиш, такий зараз час – «не той».

«Не той» для кохання, «не той», щоб його шукати.

Напитись би й трохи забутись – так  ти ж не п’єш.

Я міг би тебе украсти – так ти ж не хочеш.

Вже мало-помалу врізається твоїх меж –

Щороку/щотижня/щодня/щогодини/щоночі.

Така молода, а коліна уже в синцях.

Кого на цей раз нарекла своїм недообранцем?

За тебе ж мільйони молились в ім’я Отця,

І Сина, і Духа, й твого, чорт візьми, коханця.

Скажи мені, хто твій ворог і хто твій друг.

Дай знати, як довго ще зможеш це все стерпіти?

Я якось тебе полікую від цих недуг.

Я якось тобі поможу у цім всім вціліти.

Бо ж в нас із тобою свої вісімнадцять плюс.

Бо ж в нас із тобою своє чорно-біле кіно.

Моя двадцятивосьмирічна Джеральдін Ґ’юз,

Моя двадцятивосьмирічна Мерлін Монро.

 

 

Солдату

Мій неприкаяний, мій спантеличений, ранений мій…

З часом знаходиш усталені звичаї – краденими.

З часом втрачається сенс навіть в рідному,

у найсвятішому.

Хай хто гартує нас так надто віддано, ми – гіршаєм.

Я забираю собі твої муки, іди, живи кажу!

Можеш зв’язати мотузкою руки, тікай, не викажу…

Я так багато в цім світі побачила фальші – осліпнути.

Хай хто готує нас так наполегливо, він – розіпнутий.

Сонце заходить і сходить, а ми вмираємо.

Після яких таких злочинів вранці маримо раєм ми?

Вбивці і кати, як хатні коти, до ніг лащаться.

Якщо зустрінеш його по дорозі, спитай: нащо це?

Листівки коханим і кров у венах – одного кольору.

Коли стане страшно – натягуй бронь, а не куртку з коміром.

Хай хто хотів нас зробити сильнішими – розчарований.

Якщо побачиш його по дорозі – дай йому номер мій.

Я розкажу, як нас всіх побито, як нас зламано.

Люди вшановують інших квітами, а ми – каменем.

Давай я проб’ю тобі наскрізь душу, а потім подмухаю.

Хай хто хотів мені цим щось сказати,

Я більше не слухаю.

 

 

Орану і його 1556-ому присвячую

Мені снилось неначе я птах з дуже гострим дзьобом,

А ген-ген у степах розмарину чиїсь тіла.

Мені снилась вона чи то, радше, її подоба:

Вона йшла й тінь від неї торкалась мого крила.

Вона йшла. І розвіював вітер її мандаринові коси.

І смарагдові очі вбирали у себе пітьму.

Якби можна було, я пустився б до неї босим.

Якби Ти відповів, я спитав би Тебе: чому?

Вона йшла. І подоли її пеньюару торкались асфальту.

Якщо Ти – її бог, то який в цьому всьому зміст?

Мені снились її темні рани відтінку базальту

І знайомий відтінок її мандаринових кіс.

Мені снилось неначе я птах у плащі, але нащо?

Як в тій казці, де КітУЧоботях рятує стан –

Так і я рятував її в тих розмаринових хащах,

Та чомусь не торкаючись крилами її ран.

І прокинувся я на світанку над свіжим гробом.

І тавром відчував на собі непокритий борг:

Я мав вигляд неначе птах з дуже гострим дзьобом

І молився Тобі, адже Ти – її, трясця, бог.

Задзвонили у дзвони, священник зайшов до будинку.

Запитав у мирян, хто ж сьогодні черговий мрець.

І на ношах виносили мертву збліднілу жінку.

І спадали із них мандаринові коси. Кінець.

 

* * *

 

Кожного дня, коли вона засинала, їй снилося море.

Позаяк у неї часто ламалися нігті, душа і підбори –

Її ненавиділи сомельє, священники і кредитори.

Вона часто потрапляла в погані руки й дорожні затори.

А в цілому трималася вперто.

Я б віддав їй збірку Іздрика, свого бога й останні гроші.

Позаяк її рідко бачили сусіди, батьки, копи і перехожі –

Її любили кур’єри, наркодилери і листоноші.

Вона рідко плакала, але моментами було схоже,

Що їй дуже хотілося б вмерти.

І щоразу казали б, що вона жила і кохала принаймні двічі,

Носила занадто дешевий одяг, пила ром і померла в січні.

Я ніколи не знав її тіла, але чітко пам’ятаю обличчя –

Не таке, яке личить щасливій жінці і не таке, яке взагалі комусь личить,

Але щось у ньому таки було.

Це як читати Байрона і втрачати від нього розум,

А потім померти від авітамінозу, наркозу чи передозу.

Себто, який сенс любити сонце, якщо згідно з прогнозом

Завтра або післязавтра все одно обіцяють грози

І прощальний обід за столом.

І кожного разу коли вона говорила зі мною, я думав, що вона Дика

Я питав себе: це вона така мовчазна чи, зрештою, без’язика?

Хто владика її душі і чи є там взагалі владика

І попри усе це часто подумки просив її: «дихай.

Незабаром полегшає, дуже скоро».

А вона міняла рахунки, манікюрниць, віру і імена.

Увесь її світ був неначе її власна, її остання війна.

Я не знав, коли вона прокидалася, але часто бачив, як вона засина’,

І мені завжди було цікаво, чи торкалася вона дна,

Коли їй снилося море.

 

* * *

 

і порівнюю тебе з містом, з одним із

несказанно новим для моїх антикварних валіз

непристойно порожнім і непристойно тісним

доберусь – повідомлю, а ти собі поки спи

 

я блукатиму тут наодинці посеред руїн

не турбуйся гостинністю – я віднайду собі дім

і наповнить холодний кімнати мої туман

і лежатиму в нім ледь жива до приходу тепла

 

як у тебе тут прибрано, як в тебе мертво тут

я тобі віддаю аж до скону свою німоту

зрозумій, всі ці люди вертають від тебе на осінь назад

а я в тебе тут перекантовую листопад

 

* * *

 

Пол переможено дивиться крізь вікно,

Пол наливає вино, не п’є.

Скоро до нього загляне кохана Вів’єн –

Треба накрити постіль новим сукном.

Ві’ забігає вчасно, Ві’ сіда.

Ві’ молода, якщо можна – іще  дитя.

Пол її любить щиро, усе життя.

Правда не тільки Пол, і у тім біда.

Ві’ мислить прямо: зараз або коли?

«Мені так болить, – зрештою каже Ві’, –

Усі почуття до тебе іще живі,

Просто якось раптово з’явився він…»

 

Пол зупиняє

її промову

одним кивком.

«Вітер за склом, –

каже Пол, –

поміняв маршрут.

Ві’, вибери свій

неухильний кут.

Ти так подібна

до вітру

своїм єством».

 

Ві’ не сміється: чим тут зарадить сміх?

«Знаю, це гріх», – каже Ві’, видиха, встає.

Пол розглядає налите вино, не п’є.

З неба зривається перший жовтневий сніг.

Ві’ винувато торкає рукою губ.

«Ти однолюб, – промовля і сідає знов, –

Може, колись цю провину відмиє кров,

Але позавтра ми з Джо укладемо шлюб».

Пол не сміється: Полу цей факт щемить.

«Можна ще мить залишуся?, – питає Ві’, –

Всі мої смертні муки тепер твої:

Сором, провина, зрада й ця клята хіть».

 

Пол її слухав,

втомлений

від розмов.

Зрештою,

Пол каже тост.

«За любов».

Подає вино.

Сніг винувато

врізається у вікно.

 

Ві’ випиває і падає на сукно.

 

 

* * *

 

Ірма сказала б що я здуріла. Ірма знає у цьому сенс.

Її безпорадність – моя текіла. Моя безпорадність – її полденс.

Курить Ірма лише нетшерман. На більше у Ірми нема лаве.

Ірма сказала б що я нікчемна і не відкрила б ніщо нове.

Про тебе Ірмі казать не варто. Вона ненавидить моїх «екс».

Ірма сказала б, що це все жарти. Ірма списала б усе на секс.

А я б з тобою і в рай і пекло. Як дуже треба – то хоч би й в січні.

Ірма сказала б, що це далеко. Ірма сказала б, що всі не вічні.

«А знаєш, Ірмо, та я до нього навряд чи вміла отак любити».

«Та ладно, кицю, побійся бога», – сказала б Ірма, – «давай курити».

У Ірми дуже п’янка фігура. Дівчата Ірму за це б убили.

Ірма на них каже просто «шкури» і далі топчить мою текілу.

Жаліти Ірму нема потреби. Прощатись Ірма уміє вчасно:

«Сьогодні дуже туманне небо. Іди додому» – достоту ясно.

У Ірми, знаєш, свої причуди. У неї, віриш, свої замашки.

Я часто хочу її збагнути. Але направду це дуже важко.

Я Ірмі в очі дивлюся пильно. А там немовби постійна ширма.

Усі ми іноді надто сильні. Усі ми іноді трохи Ірма.

 

 

“Українська літературна газета”, ч. 17 (309), 27.08.2021

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

Прокоментуєте?