Бойко Катерина Василівна народилася 08.12.1990. З відзнакою закінчила історичний факультет ЗНУ. З 2013 по 2019 рік працювала вчителем історіїї, зараз займає посаду фахівця із соціальної роботи.
Твори друкувалися на сторінках різних альманахів та колективних збірок: «Літературний орієнтир», «Хортицькі дзвони», «Скіфія», «Трояндовий попіл», «Простір крізь час», «Житомир ТЕН», «Обпалені крила. Поезія сучасної України», «Хапай мушлю», «Ліхтарик», «Інтереальність», «VivArt»; газетах та журналах: «Гарний настрій», «Склянка часу», «Дзвін», «Славянин», «Золота пектораль», «Жінка», «Запорізька Січ», «Українська літературна газета», «Німчич», «Харків Літ», часописі «Лабораторія».
Нагороди та відзнаки: І місце в обласному конкурсі «Перлина Запоріжжя» (2012), дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу «Хортицькі дзвони»(2016), дипломант Всеукраїнського фестивалю «Антракт» (2018), І місце Всеукраїнського фестивалю «Відродження поезії» (2018), лауреатка Міжнародного фестивалю «Зірка Різдва», гран-прі Міжрегіонального літературно-музичного конкурсу «Кальміус»(2018), І-ше місце Міжнародної Слов’янської поетичної премії (2018); ІІ місце Всеукраїнського літературного конкурсу «Вперед»(2019) за історичне оповідання, гран-прі обласної премії імені Тетяни Шамрай (2019), лауреатка обласного літературного конкурсу «Неповторність»(2017,2019), лауреатка обласної літературно-мистецької премії імені Петра Ребра (2019), фіналістка Міжнародного поетичного конкурсу «Гайвороння» (2019), лауреатка Всеукраїнського літературного конкурсу імені Григора Тютюнника (2019), лауреатка Всеукраїнського молодіжного літературного конкурсу «VivArt» (2019), переможниця Всеукраїнського літературного конкурсу «Витоки» в номінації «Проза» і спеціальна премія в номінації «Поезія» (2019), переможниця Регіонального конкурсу «Житомир ТЕН» (2019), переможниця Всеукраїнського поетичного конкурсу ім. Степана Пушика «Перо золотого птаха» (2020).
***
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
латаття тіней розмите
до прозорості і глибини,
як медуза, що тільки
до ніг прибилася,
загусло в багатоярусності
сірого склепіння міста.
кажуть –
то душа поетова
вийшла з берегів осені
на перемовини з Богом,
де кожен куритиме
про своє.
а над ребрами дахів,
наче змії, здіймаються
пасма диму,
водоростями дротів
вплітаючись
в прозаїчність
трамвайної мантри.
витікання світла
в темну добу її відсутності
він щільно закупорює вікна
(ніч не проповзе
день не загусне)
аби пелюстки її світла
не повитікали
крізь незрячі отвори
витрушує гармидер
із закіптюженого казана
голови
накриваючи його
важкою кришкою
з білих лопухів подушки
ретельно визбирує
чорні як Еребові сни
полотна волосин
з-під пальців
петля за петлею
вислизають кружала
прозорого павутиння
аби вполювати ще більше
жмутків м’кого як кашемір світла
ім’я
відкоркував твоє ім’я
і пригубивши дотла
наштрикнувся на дно
оркестрової ями
як тебе називати
Домом?
Сповіддю?
чи
Трояндою Вітрів?
***
повітря таке
наче тятива з льону і шовку
пахне наближенням холоднечі
і відчуженням першим
коли всі стають
трохи прозорими
трохи кварцовими
лусне
дерева як єретики запалахкотять
всіма відтінками сонця розлитого
дим до цятки вибілить
входи і виходи
храми й ратуші
площі і мости найплечистіші
покаяння зректися наважиться
хіба що юродивий
або його син
наймолочніший
***
навіть море
по п’яти вгорнулося
в густу чадру з протягів –
наче ця бахрома прибережна
перше передосіннє зізнання
в тихій, безгріховній любові
(або у її відсутності).
зріти на нього –
як у ледь прочинене вікно
очима скляними – риб’ячими.
кінець серпня –
неабиякий привід
згорнути в тубус
всі річки й океани,
стежки й магістралі
в один вузол,
замурувати портали шпарин,
що й шашіль найдрібніша не прослизне.
***
зазирни у прозоре вікно
мого німування.
яка глибоченна в нім осінь
скрапує холодною росою
з перезрілих коралів горобини.
які павутинові
в нім фіранки (вартові темряви)
кволо дотанцьовують
терпку на спомин печаль.
воно й не болить–
трохи ніяково
в затісній шкірі,
яка взяла й розсипалася
на уламки дрібних голок,
яка взяла й зробилася
перламутровою лускою.
тепер це не вікно –
акваріум міднодонний.
***
літа екватор
пуповиною тягнеться
в лігвище осені
скніє в утробі спекотній
наче яблуко
наполовину вкушене
петрів батіг
пнеться у блакитне
мереживо космосу
підганяє у п’яти час
ніким не надолужений
хлопчик місяцеликий
проганяє бумеранги хвиль
від берега всюдисущого
(вважай безпритульного)
у мушельки вух обвітрених
заманює співи чайок
що так заворожено жлуктять
нагріте повітря крилами
пісок переціджений витікає
крізь сито пальців його зникомо
коли місто виходить зі своїх океанів
цей вітер із півночі – крилатий, як куля сангвінік,
радше – розхитаний хибною істиною єретик.
вириває неба луску з корінням
й кидає у пазухи ринв свинцевим блюзом води.
тонуть дракари картоново у рифах, зітканих із міських коралів.
корма паперова вгрузає у привокзальну гущу – безкомпромісний ступор…
місто б’ється пеньками крил, як бджола, що раптом втратила жало.
щось вигукує захаращений риб’ ячими хвостами голос рупорний.
глибоко зазираю в пошерхлі тунелі очей північного вітру,
все чекаю південних…східних…, бодай вже безпарусних новин.
хтось вмикає вогні. нанизує на щупальця вудки розкришені титри…
пливи, моя пташко блакитношкіра, врозріз із течією пли-ви
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/