Камінь спотикання

266

 
 
Ігор ПАВЛЮК
 
ОДА СМЕРТІ
Хвилями накочує печаль –
Тепла і дряпуча, наче кішка,
Як луна у лоні, тінь м’яча,
Юна смерть, що закохалась трішки –
Може, в мене?
В липу молоду?
Сонце гріє тіло скоротічне.
Свічка гріє душу,
Зірка – дух.
Все тут смертне…
Може й, смерть невічна.
 
Гнуті і надломлені кругом
Тут мої ровесники рояться,
Пінять кров і дудлять з чаєм ром.
Смерть із ними любить цілуваться.
 
Апокаліптично.
Вітер норд.
Хвилями блаженство напливає.
 
Смерть все більше любить наш народ…
 
Хто не умира –
Не воскресає…
 
***
Безсоння.
Блукаю стежинами болю мойого до дня.
Родити душа почала,
Коли тілу було вісімнадцять.
Багато пісень і поем, повістей
народила вона.
Та більше іще ненароджені вірші їй сняться.
 
Як дітки крилаті,
Гасають вони по хмарках
І плавають в ріках,
І миються Сонцем та снігом.
Душа моя в масці тілесній,
Що стала важка…
Здаються все більше
Вони одне одному ігом.
 
Старіюче тіло і зболена юна душа –
Мов з красною дівкою
Ветхий дідусь одружився…
У древню карету
Запріг він молочне лоша…
Така несумісність…
Та, врешті,
Як тут оця «жись вся»…
 
Росте у безсонні душа, наче тіло у сні.
Сіяє і мерзне душа, що закутана в тіло.
Я також воюю на цій громадянській війні.
Я також воскресну.
Колись.
Ритуально.
Невміло…
***
Я прозорий такий, що, здається,
мене тут немає…
Піна слави людської, мов піна пивна, розтає.
А могили весною подібненькі
до короваїв.
Щось в тому є…
 
Вітерець горлохват тут – провісник майбутньої бурі.
Підозріленький спокій, що в душах народжує гниль.
Ми наснились такі кам’яній
соромливій бабурі
Й воплотились – як грішні збуваються сни.
 
Ми до правди іще не готові, хоча й мазохісти.
Чорнослив.
Темнослівно.
Озонові діри душі.
Ми заслинено любим в кущах одне одного їсти,
Дудлить крівцю брат брата,
Як труєний спирт алкаші.
 
Ми маленькі такі,
Що, здається, нас раптом не буде…
Тобто будемо скопом у іншому
вимірі всі:
Хто в Аллаха, в Ісуса, а хтось
у диявола, в Будди…
У глибоких, високих, мов даль голуба, небесі.
 
І круті й крутії не уникнуть
Всевишнього Суду…
Піна слави земної на тих он регістрах смішна.
У бабів кам’яних вічним болем
наповнені груди…
Шлях Молочний тече…
Я маленький.
Я – Всесвіт,
Де йде віковічна війна.
 
КАМІНЬ СПОТИКАННЯ
Хрест.
Космічно у пасхальнім серці.
Блискавка й веселка – в цей же час.
І свята водиця у відерці.
І у пасці бабиній свіча.
 
Я лежу.
Я камінь спотикання,
Поруч із наріжним камінцем.
І болять мені у час повстання
Ті, хто в мене вдарились лицем.
 
Ті, хто спотикнулися ногами,
Ті, хто не об’їхали конем.
Я росту.
Я спотикальний камінь.
Я болю.
Не копайте мене.
 
Може, я упав з душі чиєїсь,
Може, я алмаз а чи сапфір…
Не важливо.
 
Ми стаєм землею.
Незалежно – камінь ти чи звір.
 
Ну хіба ж ти заростеш тут мохом?..
Змінюю печалі течію.
 
І болить мені оця епоха,
Що спіткнулась об судьбу мою.
 
***
Глибока дорога.
Високий храм.
Лінивий Дніпро поблизу.
І бавиться гільзами дітвора
В обіймах війни і кризи,
Де з кров’ю рошенівський шоколад
Тупий вентилятор бризка,
У середньовіччя жене, назад
Народ –
До труни-колиски.
На смерті обличчі тремтить сльоза
Кровно-прозорим світлом.
По колу спіралі ми йдем назад
В кінець…
Ну тобто початок світу.
 
Ідемо, як ослик сліпий іде,
Старий і нещасний тілом,
Що смерті бажає,
Любить людей,
Хоча його люди били.
 
Полюють, плюють на людей людці,
Не знаючи, хто ми, звідки.
 
Глибока дорога.
Мета є і ціль,
Судді і свідки.
 
А я літописець.
Я жертва, я…
Поет.
Ні суддя,
Ні свідок…
 
Я став санітаром у цих боях
За вічний початок світу.
 
РОЗДУМИ ПІД ДОЩЕМ
Сиджу.
Дивлюсь на добрий літній дощ.
Рахую із любов’ю кожну краплю.
Спинився час.
А ти, моя бідо,
Нагадуєш он ту понуру чаплю.
 
Вона літати вміє.
Не летить.
І не пливе.
І не танцює плавно.
Цей дощ їй точно може догодить.
Він з неба йде
І засина у плавнях.
 
Біда в моїй душі гніздо сплела.
Знесла яйце,
Поклала жабу білу.
І коренем торкнувшись до крила,
На суд своєї совісті побігла.
 
Бо совість є у всього, що живе
І має душу –
Дивну,
Як лампадка.
Он денний Місяць –
Золотий човен –
Після дощу цілується із кладкою.
 
Свічуся теж.
Цілую власний хрест.
Пишу пісні для тих – ненарождених…
Адже ненарождений не помре…
Як не вмирає дощ
Чи лід студений.
 
Я теж з води.
Душа у ній горить
І пісню риби слухає ночами.
 
Я також дощ.
Я прагну догори:
 
До хмарки,
Зірки,
До Творця,
До мами…
 
ПРАВЕДНОГНІВНЕ
Не претендую я на святого
І на бандита.
Хоча дорога моя до Бога –
Мов кров розлита.
 
Мені припише гріхи смертельні
Гнила «еліта».
Та не зостанусь, як у пустелі,
До кінця світу.
 
Бо є зі мною далекі зорі,
Хрести і трави,
І рідні предки, такі прозорі,
Як очі мавок.
 
Вони не зрадять.
Доносів чорту
Не строчать зграйно.
 
…Пора «елітним» набити морду –
Й піти в Почайну…
 
***
Попустила печаль.
В цьому світі усе попускає.
Божевільна кривава туманність
Минає також.
Я свій страх убиваю
Між пеклом і раєм.
Поміж пеклом і раєм
Душевна дрож.
 
Наче піна із рота,
Калина в селі відбуяла.
Смерть без маски стоїть,
Наче квітка могильна в пітьмі.
І крізь мене тече
Легендарна туманна Каяла.
Дзеркала мені брешуть.
Та тіні не брешуть мені.
 
Тільки відчай ранковий
І правда вечірня болючі…
Але язви душевні
Молитва і праця зітруть.
 
В битві ночі і світла
Хай збудеться все неминуче.
 
Хай воскресну спочатку,
А потім помру…
 
ІТАЛІЯ
«Земля молодого теляти»*
Зустріла мене дощем.
Від радості плакав і я у Вероні,
Де Данте…
Джульєтта  шекспірівська
Будить задавнений щем.
Дороги до Бога й до себе
Зав’язані бантом.
 
Тут у храми ходив
І на пиво із м’ясом гарячим.
Екзотичної піци
Друзяки мені піднесли.
Ніхто не бере тут
За усміх грайливенький здачу.
Дороги асфальтні –
Що глянеш –
Згадаєш полин.
 
Печаллю гарячою
Тягне з тунелів у горах.
І озеро Гарда
Полоще каміння душі.
На березі писки –
Мов квашених зір помідори.
У нас би сказали –
Що то алкаші…
 
Тут вілли поетів розкішні,
Як в Есесесері…
Нехіло поети
(Ну хоч би Катулл)
Тут жили.
А я з України,
Неначе із іншої ери,
Приїхав сюди,
Мов лелеки мене принесли…
 
У храмах із плоті
Тут біситься дух д’Аннунціо…
Пейзажі подібні до
Наших південних степів.
 
Тут видно прозоро:
Любов і свобода –
Дві функції,
В які сам Всевишній
Спартанське повстання увів.
 
Раби повмирали…
Тепер україночки їдуть
В Італію красну
Сеньйорів старих колисать…
Немовби то хочуть із ними
Йти в царство Аїда.
А що, в Україні
Нема вже кого покохать?..
 
Зітхнемо – і в даль…
Тут Байрон і Шеллі чудили.
Дух Петрарки гуманний
У гості до мене прийшов.
 
…Але з’яви усі ці ми з ангелом
Вперто хрестили.
 
Тільки радість теляча
В мою заіскрилася кров.
 
—————————————————
*Згідно із найпоширенішою точкою зору, термін Італія, від лат. Italia, було запозичено через грецьку мову від оскського слова Víteliú, що означає «земля молодого теляти».
 
***
Сьогодні молився.
На воду дививсь, на вогонь…
Дзвеніла любов мені.
Я прислухався до себе.
Знаходив там Бога
Опісля болючих безсонь.
Радів, як дитина,
Літав…
Часом
Гепався з неба –
 
На річку,
Якій снився вітер,
А вітру – зоря,
На трави, які відіспались
На свіжій могилі.
Весною сади віддиміли,
Тепер же горять.
А птахи, що їх покидають,
Печальні і милі.
 
В планктоні галактик
Ми іскорки Божих вогнів,
Що маєм до них приєднатися
В ніжній любові.
З моєї дзвіниці я бачу,
Куди світ забрів…
Та я не суддя тут.
Я свідок,
Що кається в слові.
 
Пекельна оця клоунада
Колись промине.
І я допишу, дочитаю
І книжку, і жінку…
З’єднаюся з тими,
Хто любить
Такого мене,
Як землю вода,
Чи голодний –
Прозору шкуринку.
 
А нині махновська гармошка
Пиляє тоску
І рідко спілкується розум
З душею людською.
Ховається зло несусвітнє,
Як шило в мішку.
У ангельській масці
Антихрист іде за тобою.
 
У гніві й печалі минає
Моє битіє.
Минаю я сам,
Очищаючись болем до біло…
 
Сьогодні молюся.
 
І суєтне все відстає.
 
А блудне щеня
Під руку мою прибігло…
 
***
Скоро вірші писатиму на снігах,
А наразі – на листі м‘яти
І на гривні, й на доларі, на руках,
На пташинім сліді хрестатім.
 
Адже пташка зібралась в чужі краї,
Щоб не змерзнути в гніздах білих,
Де були свої пекла, свої раї,
Пахла космосом вишня спіла.
 
Де жила-була смерть,
Наче донорська кров…
Де ламались дерева й долі.
Де в барокобараки по колу пішов
Той, хто хоче любові й волі.
 
Біси в ангельських масках
Танцюють твіст.
Між «Осанна!» й «Розпни!» –
Триденка.
Із юрби виглядає бісівський хвіст.
Душить душу відчай обценьками.
 
І мурашки по шкірі,
Й зоря по душі,
Синя тріщина в льоді.
 
Скоро вірші писатиму без іржі
І такі –
Що не в моді…
 
***
Душа ридала.
Сміялось тіло.
Щось вона знала.
Тому й боліла.
 
Лампадка квітки
Горіла свічно.
Як Бога свідок
І чоловічно.
 
Зілля безсмертя
І трута-зілля
Буяли вперто –
Як смерть з весіллям.
 
Одна дорога
Душі поета –
Летіть до Бога,
Як вся планета.
 
Все інше – темінь,
Прірва солона.
Не знаю, де ми,
Вийшовши з Лона.
 
Душа шукає.
Сміється тіло.
Щось вона знає.
Тому й зболіла.
 
РОЗДУМИ НА ЕКВАТОРІ МОГО ВІКУ
Серед дванадцяти друзів твоїх
Один – іуда.
 
Як правило, той іуда,
Хто зве іудами інших…
Він може бути першим, останнім…
Гетьман, приблуда…
У мерседесі, конем чи піший…
 
І неважливо –
Скільки добра ти зробив для нього –
Дарував йому бронзу,
Вавки помазав йодом, –
Він тобі в спину ножик устромить
В ім’я чорта чи Бога,
Пасквіль напише,
Що ти «ворог народу».
 
А якщо друг твій іудний –
Кохана жінка…
Адам зі Змієм хрумкає ябко
Й нервово курить.
В Біса є норма…
Не має ж краю
Жінчина фінка.
Межі не мають
Підлості Курви.
 
З тим треба жити,
Рости до неба.
Десь потерпіти…
Прощати…
Битись.
Біла ворона і чорний лебідь
Будуть в душі гніздитись.
 
А там, де троє друзів зібралось,
Там і Христос між нами…
Хрест свій візьму,
Підійму забрало,
Скину з душі камінь.
 
І торгашів із душі храмини
Вижену…
Заспіваю.
 
Час повертатись
До батьківщини
Предків моїх –
Раю…
 
ЗА ОВІДІЄМ
Сосновий цвіт зорі.
Сніжинка перша в небі.
Вона не долетить до сивої землі.
Бо доля у предтеч така…
Така, як треба…
Молитва на устах.
Вечеря на столі.
 
Фантомний біль душі.
Хтось лайкає.
Хтось лає.
Лампадніє звізда.
Сніжинка –
Вже сльоза…
Сніжинка вже – туман.
Здалось – її немає.
Сніжинка – як душа:
Хмаринка, лід, вода…
 
 
 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!