ЗЕМЛЮ У ЗЕМЛЮ СІЄМО, СВІТЛО
У СВІТЛО
У темний ліс вступаю, де тіні всі зійшлися докупи – тіні
русичів…
Минуле розгойдує тіла наші: то засинає, то знову
прокидається, наче хоче
себе укотре згадати…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Виструнчуються дерева, в кожному їх спаласі зеленавому –
вогонь земний, глибинний, а поруч ми…
Мовчимо, наче хочемо перейти найбільшу
у світі дорогу –
Мовчання, та її
ще нікому перейти не вдалося – в кожну душу увійде – потім
вийде, а день
вже згасає
Запитаю у себе: коли ж я зріднився з Мовчанням великим, коли
ви зріднилися,
мої ліси і трави, і ти, народе, ще не приспаний
Хто налякав тебе, стіно, – ти вже впала, а прозорий твій
контур і досі вібрує
в повітрі, об котрий мій погляд б’ється і пробитись не може, шукає того,
хто причаївсь за тобою
Землю у землю сіємо, світло у світло – і себе не знаходимо…
Ба, замовкають навіть імперії, цезарі – лишаючи по собі,
наче равлики,
палаци-панцерники на Вічності берегах, а дух їхній – чи ж не
в Мовчання ховається
Як важко дихає палаців стомлене каміння, як галасують квіти,
полишені
наодинці із небом
Земля проростає крізь погляд мій і розпорошує пил на все, на
що гляну, а небо
відшукує кожну мураху, кожну піщинку, аби нічого у цім світі
не забути
О небо – найбільша дорога наша, найправдивіше дзеркало
світу, всі стежини
до тебе ще зійдуться, розкидані кроками нашими
О дощ – переспіваний в Лету й день гомінкий, загорнутий в
слово, і голос,
що корінням сягає Трої – від ахейського крику до мовчазного
себе безпомильно
мене проведи
Зіниця неба, а в очах знак безберегості…
Світло кленів повергнуте в прах насінин, і комар над
безоднею крильми
перемелює простір, і піски осипаються в отвори кротовищ
Цей світ ще дитина, а заплакати вже не може…
Повітря, поколоте списами, мечами посічене, над русичами
уклякло,
що до землі ранами попритулялися – цей біль між нами, немов струна
натягнута, й ні звуку…
ПОЛІССЯ
Ірині Пильновій
Деревій, материнка, лепеха, перстач і цього разу не
спинилися, а прошмигнули
повз мене, наздоганяючи час свій, бо їм конче треба його
наздогнати, щоб збутися
і явити собою Полісся для нас і правнуків наших
А дядько на вилках сіно переносить, у копицю складає, а то ж
не трава суха, а дух
прапращурів, і вкотре ойкнуло Полісся, зіщулилося до ока
ящірки, що задивилася у сонце,
вимолюючи у нього літа теплого, безхмарного, а заодно і для
нас
Дороги лісові різні, але кожного разу ними прошкуєш собі
назустріч, думав – від мене,
а вони всі до мене біжать, і щоразу тебе наздоганяє якась
звірина чи рибина, аби попередити
про щось неминуче, а Полісся, притихле, саме до себе
дослуховується, тисячоліття свої перелічує, і пил, що рукою кістлявою
пручається у повітрі, вигрібає, виколупує
із нього минуле
Ще й копиця не склалася, а дід вже під нею вмостився,
поглядом голубим, аж вицвілим,
до неба дотуляється, очима собі дорогу вгорі промацує, а
заодно надивляє бусла,
що помахом крила, наче хоругва, тріпоче і заманює в Русь
Київську, де Ігор та Ольга
поглядами, як вогниками, перекидаються, бо щось знають таке,
чого ми не знаємо
Це тут з-за дерева кожного визирають древляни, за нами
потайки надивляють,
верхів’ям дерев
стрибають вітри, травами перекочуються, а вітри ті, хіба не дерева,
не трави колишні
Життя народжує тіла, а смерть – душі, і падають волхвів
слова, наче миски глиняні
об землю розбиваються, цей запах глини – вічність пахне в
ній, і поцілює в нас минуле,
б’є без промаху, і ніде не сховатись, а ми і досі не знаємо,
звідки і куди йдемо
Та води усе пам’ятають, і каміння пряде вухами тишу оцю
громову, і стріли плачуть
невтішно, що героїв уцілили, і мечі ховаються в піхви, що
мудрим голови постинали,
і пише рука малечі історію нам прадавню про день не
вчорашній, про час не з імли
І мовить усе – бо
мовчати ніщо не вміє, на дні пташок голосів, там десь є і мій голос,
я відчуваю, як напружуються звуки, щоб стати знову травами,
деревами, людьми…
***
Рівнини уляглись і видихають втому століть минулих, а ми
виходимо із землі глибокої,
глибокого неба собі назустріч: Івани, Явдохи, Килини, ми тут
були, ми тут є, ми завжди тут будемо, нас не переживуть ці рівнини, ці пагорби,
і ми не переживемо їх, так разом
і будемо
Молодіє, розцвітає небо, де народ стояв, в кожнім згуці –
дитини крик і крик старого,
що вже не в змозі списа тримати, та зірка його горить, і дух
його міцний – стоїть отча держава
Це небо перевернулося і стало землею, це земля перевернулася
і стала небом,
віднині земно-небесні наші помисли
Ніхто не замкне зерняти у своєму німбі золотому: воно
вилетить стрілою зеленою
у світ і дорогу людині укаже
Ніхто не змаліє душею, себе не зречеться
Погляньмо у небо безкрає, пригадаймо свої імена забуті, такі
великі, як небо, хай нам
буде просторо в іменах наших
КРІЗЬ КОЖНУ КВІТКУ
Заблукав у травах, поліських, насторожених, разом із
джмелями
русичів шукаю
Крізь кожну квітку, наче крізь мале віконце, проглядає
земля древлянська
Стежки лісові біжать безупину і набігатися не можуть:
такі вони вічні, такі несходимі
Затухає галас крові невинної…
Крізь ворота тисячоліть
мовчазне проходить каміння,
вогонь горить, б’є кулаками в небо, на всі простори
задивляється
Коло вогню – древа святого, застигли русичі, ратники обіч
світла стоять,
про щось глибоке, як ніч (що і їх не обминула), радяться,
земля вивіряє
їхню мову-розмову, забирає до себе
Глибоко падає вода і йде назустріч їй із бойовиська самітній
кінь,
і замовкає в кожного в устах (ой чи ж надовго?) ім’я
русинське
***
1.
Святослав Ріхтер наслухає шумовиння лісів Житомирщини і
завмирає,
маленький хлопчик, з дитинства свого ще не вибігши, лопотить
по стежині,
що висвічує з-під його ніг промінчиком
Занурений у тисячоліття, котить Тетерів води чи дні минулі у
безкрай,
наслуховує серце своє і серце Житомирщини Святослав Ріхтер
Це трави древні, вцілілі зійшлися довкола і небу віддають
свої погляди,
це піски, розкривши очі, впізнають себе і радіють, і
танцюють на сонці,
це соснова шишка, опавши долі, тепло землі повертає, це в
узвишку
клин лелечий закляк,
шукає шляху до себе
Час із неба дощем невидимим ллється щедро, світло, дитинно,
відгалужуючись у дерева, будинки, людей, і радіє щось мудро,
правдиво
в їхніх душах
Тиша в тишу увіходить без болю, дерево в дерево, трава в
траву,
покоління в покоління – тако ми час бережем
Ще снів своїх не доснили мурахи про безкінечність світу, про
таємницю рухів,
ще павуки в лісі не виплели своїх сонечок, не поєднали ними
дерев,
ще між стовбурами просідає мовчання всіх століть минулих,
залишене
кимось на згадку, та незабаром і йому настане пора
виговоритись
Земля Житомирщини така чорна, ніби ніч заснула в ній і не проснулась,
земля Житомирщини така чорна, буцім я заплющив очі і дивлюсь
у віки
2.
Борис Тен схиливсь над Гомеровою «Іліадою» і перераховує
(вслід за Мандельштамом)
кораблі, що до нас пливуть уже стільки століть, перегортає
сторінки, буцім відгороджується
від проминулого, а воно тамечки крізь щілини пальців
прозирає своєю невідворотністю,
триклятістю, перегортає сторінки, наче хоче кожному
кораблеві, заблуканому у століттях, подарувати вітрило
Неспокійне життя у слова, має стати воно усим, бо тра взнати
йому, куди греки
тамо мандрували, що їден за їдного сховавшись, крізь усю
історію пройшли,
куди стріли летіли, що їдна в їдну вціливши, втрапили аж у
серце дня тутошнього,
куди вітри віяли, що всі простори позмішували, у яких народи
і досі бігають,
буцім вівці заблукані, куди коні мчали, що їден в їден
заскочивши, дерев‘яним
конем стали, віддавши себе блуду людському, а Троя жива і
досі, одурена
і сплюндрована, ба, і Житомирщина моя зара чи ж не «Троя»
чорнобильська
***
Ніні Матвієнко
І води розвиднені прийдуть – прокинеться час, і засвітиться
в небі іще
незасвічена зірка, і стануть ім’я називати: далеке,
прийдешнє, твоє, а ти
обізвись й подивись на все зірко
Імперії давні, Полісся, тобі дві руки простягли (у грецьку і
римську обернені віри),
як далеко іти і як довго іще нам іти, і дух твій зодягненим
буде, як перш,
у людину і в звіра
Живі крізь живе ми пройдем, не схитнувши цей світ, поєднавши
собою
і вечір, й світання і
розступиться те, що було перепоною нам, і закрутиться
сонце над нами дитинне і раннє
Ми згадаєм усе, що забули і в пустку звели, по піснях, по
слідах віднайдем,
де ми є, і згукнемо той дух від лісів і звірів, і людей, і
відгукнеться Полісся
на справжнє ім’я своє
***
О, лісовичко молода, погорда, несеш в собі ти крик дітей ще
ненароджених,
вигойдуєш у поглядах своїх дорогу мужнім, стоїш над прірвою
свого
мовчання, хоч мова ллється з вуст твоїх безпечно
Заспівуєш, так наче знаєш, скільки живуть на світі баба і
мураха,
і скільки неба
кожному дано, щоб перейти у пісню
Це літо галасливе, як і те, що вже було, нема початків і
кінців немає
бажанням нашим, ці води світанкові запалають, на них не
ступить
наша пам’ять швидкотіла, не зойкне пташка за стіною болю,
не викаже свого великого мовчання
***
Море лісів поліських б’ється об берег серця мого, хвилями
накочується
і відпливає у віки далекі, сосон, дубів, беріз далі, ще не
стоптані часом,
підняті до неба, розходжуються, розгулюються в наших
поглядах
неспійманих
Як високо птах злетів, що мав кубло при дорозі, розкинув
крила над нами,
як зірко за ним стежить мураха, перебігаючи з травини на
травину
і як вільготно дихає повітря між деревами, збуджуючи,
оживляючи
все навколо
Земля, що зростила і моє серце, не відає ні початків, ні
кінців своїх,
а море лісів розгойдується і розгойдується в її долонях, із
морем
землі змагаючись
Ніщо не спиняється, не стомлюється, а невпинно прямує у
далину далеку,
у світло глибоке
***
вдовам Полісся
Та ось із лісу виходить баба Лукерка, а в кошику в неї
кількоро грибів
та чорниця, а там на горбку її хата із лісу, із дерева: ті
сосни і дуби вже
давно в її стінах заснули сном міцним, та тепло тримають,
бабину
душу зігрівають
Сама баба Лукерка (двійко синів її на Чорнобилі зісмеркли),
та й не сама –
удвох зі смертю у хаті живуть, баба і двері ніколи не
зачиняє, щоб та
до хати заходила, провідувала, ліжничка їй простелює на
дивані,
(бо теж стара, мабуть боки болять, – хай спочине) ще й
молока козиного
наллє (хай підполуднає), отак удвох і живуть
Баба зуби вишкіряє, у дзеркало заглядає, а їх кілька
лишилось,
а смерть і собі з-за бабиного плеча зиркає – в неї теж
кількоро, та коли бабі
зовсім кепсько стане
– всі повипадають – тоді баба засміється і згадає
дитинство своє беззубе, бо воно у ліс таки далеко забігло,
та там і заблукало
***
У моїм краї ще пісні співають, я сам дивуюся, коли почую
спів
Запитую – чому, дівчата, так галасуєте
Відказують – болить…
МОЛИТВА
Дивлюсь я довго в сонце і розказую, чому я на землі
Вже нікуди, ні в що мені не сховатись: так далеко
забіг я у світ, що назад не знайти дороги
Проступає мій лик крізь піски, крізь дерева,
до подоби своєї тягнеться, скільки зайвого ще
Розцвітає, кружляє наді мною день і знову
у пісню вертається
Засміюсь і забуду, як зовуть мене, пам’ятатиму
пісню птахів і дерев, і людей…
Сонцю в очі дивлюсь і про себе розказую
м. Київ