Із веселих чортів ми стаємо сумними богами

155

•••

Манять колючі дроти доріг.

Хлібом твердим, як ножик,

Краю життя своє – не на рік,

А на усмішки Божі.

 

Грубої в’язки печаль століть

Світиться порохняво.

Голос дитячий із-під землі…

Муза кличе «на каву».

 

Хмарки у річці файні таки –

Хоч на ялинку вішай.

А на могилі бомж і пташки

Булку їдять і співають віршем.

 

Сонце заходить в пінні сніги.

Аж зашипіло – й тихо…

Пробує доля мене на згин.

Глибоко дихаю.

 

Гнізда зимові.

Ночі безсонь.

Світло із болю злого.

Шрамні дороги шармних долонь –

Перші листи від Бога.

 

•••

Ця війна не моя.

І душа моя дика не хоче,

Забинтована снігом,

Вертатись назад – до трави, –

Отієї, що райська, що птахом на нерві тріпоче,

Землю кинувши в космос, як в урну поет – чорновик.

 

Скрізь голодні і злі.

В них сліди від помади і крові.

Знов піду проти всіх і зостанусь один на один

Поміж синім і жовтим, чорнично-багровим,

Може, мить, може, вічність, що житиме кілька годин.

 

Не люблю лікувань і ремонтів ніяких, нічого.

В монастирськім готелі люблю ночувати тайком.

Все одно (як не крутиш) виходить –

Між чортом і Богом.

Як не встрілиш у когось –

То в серця свого молоко.

 

Темний час навкруги.

Я самотній, мов Місяць, під ранок.

Лиш молитва й трава, лиш трава і молитва у сні.

Дотанцьовує серце, мов зірваний п’яним стоп-краник,

І енергія предків тремтить, як дитя у мені.

 

Я не знаю, для чого дана мені жись окаянна,

Але дякую зірці і всім, хто терпів мене тут.

 

Залишається туга за мною баянно-боянна.

А війна ця – то Всесвіт, з якого втекти не дадуть…

 

ЕКЗИСТЕНЦІЙНИЙ ДИПТИХ

1.

Ще існую у світі, прожитім, описанім мною,

Провідчутім до нервів і до праглибин-прависот.

Журавлино над замком цей поклик веде за собою…

Як невипитий мед із небачених бджолами сот.

 

Чорноземна глибінь озивається піснею смерті,

Вже яку не боїшся, а дивно жалієш, як все.

У вселенськім Комп’ютері файли майбутнього стерті,

А минуле зосталось і ссе…

 

Літа сита печаль. Липень з глупим красивим обличчям.

На рибалці нічній я зловив собі цілий Дніпро,

Із якого мене голе небо пронизливо кличе,

А в деревах зелених осіння з’являється кров.

 

Дрочить шаблю сумну постмодерна бліда феміністка,

Що «начхала на все». Є лиш компік, вібратор і VIP…

 

Ця епоха – базар.

Ця епоха зі здобного тіста,

Що існує, допоки її воріженьки живі.

 

Я ж бо ворог також.

Хляю водку із вовчого сліду

І читаю думки придорожних повій і ялин.

Але батько мій тут не дожив до середини літа

І затих, як стихає поламаний грозами млин.

 

Я зостався іще,

Самогонно сумний і веселий.

Наче діри в кольчузі, до мене моргають зірки.

 

Але Всесвіт скрипить, як дитячі, гучні каруселі,

Бо не змазав його дід Юхим, що з війни без руки…

 

2.

Інтерес до життя проминає, немов електричка.

Кисень білим вином прострумує у жили мої.

Але я іще є. І буття моє – імпульсна звичка.

Наді мною не хрест, поки що тільки Сонце стоїть.

 

Чорні шаблі доріг усе менше мене пригортають

І не так переймає подушка жіночих грудей.

Перепито сповна. Усього. Вже я падаю, наче літаю.

Громний зародок пісні у грудях неюно гуде.

 

І богема не кличе. Не манять іскристі Багами.

Зрозуміла весільна печаль скоморохів мені.

Із веселих чортів ми стаємо сумними богами…

Хтось воскресне.

Хтось ні.

 

Все те золото крові на зуб не візьмеш, як монету.

Сиву тінь цього злота малює крило на траві.

 

Логін мій та пароль будуть вічно гулять інтернетом,

Наче думка про гріх у п’янючій моїй голові.

 

ЩОДЕННИКОВЕ. 16 ЛИСТ.
2010.

Першим льодом різана вода.

Птахи попрощались.

Дивно й тихо.

Блиск калини.

Гул у проводах.

Хтось небесний просто в душу дихає.

 

Взяв я «Слави» в заспаній корчмі

Двісті грамів…

Плюс «сільодку» з хлібом.

Люльку запалив і понімів –

Кровна пам’ять віщого дуліба.

 

Хтось зламавсь,

Хтось згорбився,

Хтось вмер,

Перебравши градусів і граду…

Хто поет у світі цім тепер

Поряд з депутатами сільради?

 

Плаче димом вогнище душі,

А калини полум’я – туманом.

Пишеться –

Ножами на ножі.

Дзенькаю –

Стаканом об стакани.

 

Світ горить –

Як «водка» на сльозі,

Першим льодом різані обоє.

Біла відьма наварила зіль,

Чорна щось ворожить над судьбою.

 

Та тече угору тільки кров.

Ртуть іще…

Коли до Сонця – нервом.

 

Ніч.

Сніжинка падає в Дніпро

І зоря…

 

І Шлях здається деревом…

 

•••

Вже й небо стемніло – як перша земля на труні.

Струна обірвалася – лінія фронту душевна.

Дивлюся на зорі.

І вічно й дитинно мені.

І чахкає поїзд.

Сміється повія дешева.

 

Базарна печаль України в мені і кругом.

А даль шоколадна виблискує кров’ю солоно.

І чорт його знає – який там у мене геном

У космосі, що материнське нагадує лоно.

 

У космосі, де навіть сльози униз не течуть:

Смішна невагомість.

Так легко – що аж нецікаво…

І тане намотана ніч на могильну свічу.

І радість маленька:

На плитці запінилась кава.

 

Так час надто швидко минає – як літо чуже.

Відходять Додому по духу брати і по крові.

 

Я диву даюся: мені вже за сорок!..

Невже

Збулися всі сни кольорові?..

 

 

ПЕРЕДЧУТТЄВЕ

1.

Літо сивіє золотом.

Вовчі ягоди зір.

І не жарко, й не холодно,

Лиш душевно сльозі.

 

Струмно.

Очі коров’ячі

Нетутешньо-сумні.

І – політики-сволочі.

І поля в бур’яні.

 

Мов із Лети карасики –

Он листки золоті,

Музи лірика-класика

Еротично-святі.

 

Похоронніють настрої.

Мов сніжинка – сльоза.

По «бутилочці нА троє» –

Три століття назад…

 

Щось печаллю розкосою

Тонко виє в траві.

 

В кров з найближчого космосу

Осипається цвіт…

 

2.

Трав’яний відвар мойого літа…

На душі – важкий прихід волхвів.

Скрізь туман – як пінна ртуть розлита

Між хрестами й тими, хто не цвів.

 

Як відкрию очі – бачу вітер.

Як закрию очі – бачу час.

Он моя дорога – наче вітка,

Зламана по яблуку якраз.

 

А хотілось жить, як в древніх книгах.

Мріялись принцеси і бої,

Маска річки – злоторунна крига,

Подорожі в сонячні краї.

 

Дружба – щоби зразу – і до пекла.

Пісня – щоб до раю – і назад.

Смерть така близька мені й далека,

Як оцей красивий зорепад.

 

Літо у природі і у долі.

Між весною й осінню – гніздо.

Готика старезної тополі.

Грому зойк на другій ноті «до»…

 

•••

За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.

Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,

У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,

Як уміють зростатися корінь, кора.

 

Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.

На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.

А кругом – ні душі.

Тільки біси і боси… і бізнес.

Де нема глибини – там нема висоти.

 

Золотіє димок.

Тінь сльози.

Чути постріли дальні.

В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.

І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –

І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.

 

Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.

Чути пісню ненашу…

І нібито клацнув капкан.

За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.

Хтось до когось гука.

 

Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.

Смерть співає сама: другим голосом перші слова.

Золотіє димок над гарячою чорною кавою.

Десь народжують демонів мавки, яких цілував.

 

Скоро осінь.

Туман.

Сиве щастя.

І вирій, і вирій…

Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут…

 

Тиха втеча від себе.

Ловитва червоного звіра

У прозорих тунелях,

Які в нас до світла ростуть.

•••

 

Вірш, написаний після
похорону батька

 

Сухозлоття печалі.

Два листки журавлів…

Чи то вже від’ячали,

Чи то ще на Землі?

 

Вірші з глини й соломи,

Як молитву, пишу

Десь далеко від дому,

Від дитинства, борщу…

 

Від горбочків хрестатих,

Де «Павлюк» через три…

 

Все це не описати,

Все це вийшло із гри.

 

Та зосталось в легенях,

Наче кисень, ледь-ледь,

Щось по-райськи зелене,

По-пекельному зле.

 

З ним мені вікувати

З темним медом гріха.

 

– Смерте, як Тебе звати?

– Зви як хоч…

Я глуха.

•••

Павутинки бабиного літа

Золотіють, наче Божа кров.

Тут моя поезія без літер…

Тут мої сліди без підошов…

 

Тут я все душею пам’ятаю:

Від пісень бабусиних до трав.

Наче жив я сам у вовчій зграї,

Чорних коней в білім полі крав.

 

Пив горілку і хотів померти,

Як безсмертні помирають, ліс

Був у віршах вітряно-відвертий,

Так останнє слово на стволі…

 

Біле пір’я, золоті листочки

Падають…

Бо осінь угорі.

Самогонка.

Огірочки з бочки…

Небо – риби повні ятері.

 

Можна жити з присмаком чи з блиском

В цих краях, в цю пору, з Богом цим.

Пуповина…

Гріб…

Млини.

Колиска…

Бабиного літа рідний дим.

 

Це підводне Сонечко ласкаве

Вже не літнє, не осіннє ще,

Мов гарячий чай, холодна кава…

Чи сніжинка зірки під дощем.

 

І в моїм житті пора ця сама.

Воскресає приспана тоска.

 

Осінь – це коли відходить мама,

А приходять вірші без рядка…

 

ІЗ НОСТАЛЬГІЙНОГО

Ностальгійний тракторець на пристані…

Чути гнуте слово із корчми.

Наші душі чуються туристами

До приходу ранньої зими.

 

А сипне сніжок – сплакне наливочка,

Що іще бабуся запасла…

Всесвіту заїжджена платівочка.

Пісня зірки сумовито-зла.

 

Синє світло вітру нетутешнього.

Монастирський мед.

Коханки крик.

І ставок з млиночком під черешнею,

Що, немов поети, – без кори.

 

Все те здавна зветься батьківщиною…

Ностальгійно.

Свято.

Сумно так.

Чорна хата…

І вікно відчинене.

І зоря в старе гніздо зліта….

 

ВІДЧАЙДУШНЕ

На рівні державнім до мене глухо –

Ні грошей, ні премій нема… але

Пісні мої в корчмах співають шлюхи

Й бандити, коли їм зле.

 

На проповідь сунуть архієреї

Мої афоризми про

Любов до далекого, до ідеї,

До ближнього, в кім Дніпро…

 

А хтось еротичне чи єретичне

Знаходить в моїх рядках.

І хвалять, і гудять – це діло звичне…

І пишуть «під Павлюка».

 

А десь поза крильми

І лихословлять:

Від заздрості, чи чорт зна…

Нічого.

Життя – наче рибна ловля

З утопленого човна.

 

На чорному плесові циферблата

По колу шнурує час.

Дивись, вже немає і мами, й тата,

Старої верби… і нас…

 

Збулися пророцтва.

Держави гинуть.

Як сонячні зайчики – зорі теж…

 

В очі світити, стріляти в спину –

Звичка, як Всесвіт, –

Не має меж.

 

ПЕРЕДОСІННЄ

Нікого немає…

Це просто вітер.

Нутро моє чує даль.

Дощить –

Мов насіння осінніх квітів

Провіяне крізь кришталь.

 

І пахне грибами поліська хвоя.

Тихенько шумить ріка

Про те, що ми знаємо тільки двоє:

Я і капкан,

Якого поставив час –

Давній ворог –

На кровного друга –

Вірш.

По жовтих деревах сніжок –

Мов порох впаде на вогонь…

І звір

Моєї жаги нагуляє жиру

Й засне у барлозі мрій.

Танцює печаль.

Сині ікла щирить.

Тінь яблука на корі.

 

Це листя осіннє –

Як в церкві гроші.

Такого кольору біль і ті,

Кого вже немає…

Йдуть спати рожі,

Подібні на всесвіти золоті.

 

А ми з давнім другом

Вжили сивуху,

Збираємось в монастир,

Де діти душею і сиві духом

Кумири

Шукають

Мир.

 

А осінь –

Найкраща пора для цього:

Ні жарко, ні холодно…

Пекло?

Рай?

 

Душа потепліше ховає Бога,

Як внука мавка стара.

 

•••

Слова про осінь зношені, як листя

Воронячих пір’їнок в молоці…

Ми вдвох з тобою.

Київ.

Передмістя.

Туманні горобини каганці.

 

Люблю це все:

Цей час, цей простір, жінку…

Оцю печаль веселу і земну.

На душу осінь – мед так на шкуринку…

Відверте тіло, серця таїну.

 

Вина невинність і вогонь іскристий.

Листочка прохолодний місяць-серп.

Старенький сад.

Япончики-туристи із масками на душі і лице.

 

Ще й матюки багатоповерхові

Із придорожних бариків чудних.

Щось непоправне, темне й нездорове

Зривається із п’яної струни.

 

А разом з тим апостол діток – бусол, –

Мов хрест у небі, що літа літа.

 

Багаття палим.

Ти скидаєш буси…

І все… і все…

Ти ж також золота…

 

•••

Миколі Семенюку

Душа у горілці вчилась пливти

Над корінням калгану й усяким стервом.

Світила з міщанської темноти

Вольфрамова нитка мойого нерва.

 

І – наче каміння у нирках – росла

Печаль за минулим щастям.

Ночі з коханою чорний лак

Від зір закипає часто.

 

Їх світло досі живе в мені,

Як на дні моря осінь,

В космічній неторкнутій глибині

Нащадків і предків багатоголосся.

 

Язичеський рай.

 

Що ще скажеш тут?

Кому заздрість серце коле?

 

Горілку, як воду свячену, п’ю –

За Миколу!..

 

•••

Іванові Остафійчуку з
роду Павлюків…

 

В зимовий львівський веселий ранок

Мороз малює на вікнах квіти,

Всі – кольорові, як рвані рани.

Від них пора вже лікарство пити…

 

Мороз малює хрести і зорі,

І чи то ріки, чи наші нерви.

 

Якщо в нас, брате, спільна історія,

Вертаймось в неї.

 

Червоний вітер –

Вогонь космічний.

Степ окаянний…

Мороз малює

Себе у січні

Так фортеп’янно.

 

Його ж,

Як вітер,

Як голу душу, –

Чим намалюєм?.

 

В таку веселу останню стужу

Лиш предків чуєм.

 

•••

В гості мене запросила.

Поїла приворотзіллям.

У нервах, казала, сила,

Не в сухожиллях.

 

Я був серйозний, мов космос,

Мов пес – бездомний.

Заснули ми десь о восьмій…

Мов у Содомі.

 

Закритий твій телевізор

Картиною Рафаеля.

То ж я забув про суспільні кризи,

Небесні закрила стеля.

 

У вільнім своїм падінні

Торкнулись ми кайнозою.

Калинові наші тіні –

Немов пішли за водою

До білих вогнів, до вітру,

Що спить зі сльози обличчям,

Яке я із неба витру

Усміхом чоловічим.

 

На відстані пісні біль ще.

Зорі стогнали синьо.

 

Кого тепер ждатимеш більше:

Мене чи сина?

•••

Заходить Сонце…

 

А над водою –

Довга, мов річка,

Спить тінь Перуна.

 

Коні пасуться.

Хрести на схилах…

 

І розумієш:

Життя коротке –

Мов кобзи струни.

 

Редакційний колектив
УЛГ долучається до привітань, які в ці дні надходять на адресу Ігоря Павлюка з
нагоди його 45-річчя. З роси і води, друже Ігоре!

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!