Із циклу «Сьомий день місяця»

138

НАБЛИЖЕННЯ
1.
Хтось зі старих фотографій
    гляне на мене допитливо,
мовляв – як я можу просто
    отак гортати,
просто отак ковтати – образи,
    контури, символи –
просто отак гортати – гляне
    на мене прискіпливо.

Обличчя твого торкнуся –
    глянеш на мене з осудом,
начебто дуже жадібно нині тобі
    ділитися, начебто
    дуже боляче,
нині отак сповідатися:
    спогади, фотографії –
    пожовклі, старі – твої.

Глянеш на мене допитливо:
    слухаю твоє дихання,
слухаю твоє дихання, слухаю
    твоє д-и-х-а-н-н-я…

2.
Ця світлина з потьмянілими кутиками –
юність твоя далека.
Віриш? Якби я знала, де наша любов –
торкнулася б її холодними пальцями.
І, певно, відчула б згусток гарячої крові
у міцному застояному повітрі кімнати –
та я не знаю – не знаю.
Де вона є?!
Простір, немов жужелиця,
і зовсім нічого не видко.
Лишень oцю світлину
зоставлену тобою –
серед життя.

НА БЕРЕЗІ ОЗЕРА МІЧИҐАН
Якщо дивитися на відображення
наших облич у прісній воді,
то здається, що довгі роки
їх зовсім не зіпсували –
зморщок мало.
Ще одна ніч і один день
проведені на березі озера Мічиґан,
у зернистих пісках,
у тінистих лісах,
при розмовах про вічне
(які так натхненно ведемо!)
і ми, повір, віднайдемо
нас – наївних босоногих дітей –
на долонях ув оксамитових ялин.
Хоча б кілька хвилин
хвоя пеститиме рум’янець облич
Не торкайся – то лишнє! –
хай здається, що довгі роки їх
анітрохи не зіпсували.
Бо якщо дивитись
у гладь цієї води –
зморщок мало.

ЛІТАКИ
Літаки, що пролітають
понад дахом твого будинку,
схожі на птахів – на ластівок схожі:
так багато їх, так багато.
Тобі від лету того тривожно,
сильніше б’ється серце в польоті.
І літаки, розправляючи крила,
такі великі, такі великі…
ріжуть, мов ножицями,
верхів’я вишень.
Сиплеться,
сиплеться
цвіт білий
у трави.
Ластівки, що повертаються
нині додому, зморені сонцем
крила здіймають – о, гострокрилі,
вас так багато, так багато!
Не вартий ламаної копійки
квиток зім’ятий у руці тремтячій.
Ластівки, забуваючи зими,
надміру довгі, надміру довгі,
летять, мов стріли,
понад дахами,
і літаки линуть
за ними.
До тебе
знову.
До тебе
завжди.

ГІСТЬ
Прилітав до мене у гості.
Дивувався усе: «Як живете?!»
В аванґарді базарних площ –
квітникарок стрункі силуети.
Свіжовипрана стара білизна
доповнює образи міста.
Розсипається цегла з будинків,
мов борошно з глевкого тіста…

Як живете?! – торкався підмурка.
Брав суниці з літрових слоїків.
Як живете, – все турбувався, –
попри погляди впевнених стоїків?
Як же так, – тебе непокоїло, –
пси по вулицях вільно бродять?
І смакуєте як, – питав, –
ці суниці, що дрібно родять!

Я мовчала, мовчала, мовчала…
Що сказати тобі такому?
Хай суниця  додасть терпкого,
неприємного смаку – оскоми.
– Як живете? Живу? Живеш?
Як сприймається все довкола? –
наче жуйку тягтиме літак
трохи немічно й трохи кволо.

Прилітав до мене у гості…
Все розпитував, дивувався
Я мовчала, мовчала, мовчала…

… голос, ніби від болю, зірвався –
    я мовчала!

ТРІЙЦЯ – ТРОЇТЬСЯ – НА ТРИ
(Вже й тобі… )

Старість троїться:

на Бога,
на повір’я
і на сни:

(Вже і ти… )

Носиш Бога в теплій жмені –
все нагадуєш: хрещені?
…чи були колись хрещені твої
    прадіди-діди?..
До водойми на Йордана
ти поволі рано-рано
йдеш, щоб святості набрати
в стару кварту з-під  води…

…довго згадуєш: хрещені твої прадіди-діди?

(Вже і ти… )

Занотовуєш події:
«Сонце в третій фазі діє,
у цьому січні (як ніколи) сонце – схоже на ікони,
і на старців дуже схожі одноногі ліхтарі…»
В небо плачешся навіщо:
зорі вже на відстань ближче?

…віриш ти в усі повір’я – чи здурів?
 
(Вже й до тебе… )

Сни приходять втричі  рідше:
у Бога просиш, щоб скоріше
сон навіяв…
та лягає Бог раніше, аніж ти…
… сну нема… у повір’я  віриш:
у нехрещених духів-звірів,
у привидів твого дитинства –
Бога гніваєш-гнівиш…

(Вже і ти… )

Старість троїться:
на віру,
старість троїться
на ночі,
старість троїться
на трійцю

Духа
тіла
і
тебе

САДИ
Пуп’янки троянд
у садах твоїх
псують
пістряві тропічні розелли,
розмахуючи крильми,
між розмаринових стежок
.
Стіжками лягають слова на папір –
о, доки тобі писатиму? –
пити б роси морські
з щедрих долонь,
бо вже спека затято ламає мене.
Мине це божевілля –
поки спостерігатиму з вікна кришталевого
за твоїми садами,
сама ніби побожна Свята Розалія,
ув’язнена відданою свідомістю
між скелястих граней
чоловічого –
холодного серця.
Пуп’янки троянд –
ті дари твої,
наче яшму коштовну зберігатиму,
скрізь збиратиму опалі пелюстки
бідолашних,
зів’ялих квіток.
І ковток надії у неба проситиму,
і ковток дощу проситиму.
Кричати б – не говорити –
не шепотіти –
до небесних премудрих сил –
силу-силенну слів
присвяти тобі,
бо не чуєш,
тобі, бо не знаєш,
тобі, бо не хочеш
слухати співи
пістрявих
тропічних папуг,
що, розмахуючи крильми,
просять
палкої
любові.

ҐОРТЕНЗІЇ
Такі
пишні приніс гортензії,
мов не квіти – а бліді янголи.
Цілую їхні тім’ячка,
добраніч,
любий.

м. Пітсбурґ, США

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!