–Нащо тобі поезія?–
казали одні,–
Подумай ліпше
про власне здоров’я.
–Нащо тобі поезія?–
казали другі,–
Ти маєш дружину, діти.
–Нащо тобі поезія?–
казали треті,–
Озирнися довкола –
життя прекрасне.
–Нащо тобі поезія?–
жартували інші,–
Обзавівся б краще
коханкою.
–Нащо тобі поезія? –
ще інші, ще інші, ще інші…
І жоден не обмовився:
«Нащо ти Поезії?»
ХОКУ
Спитай себе суворо:
Сувої строф –
Се сім струн серця?
***
О жінко-свічко,
На твоєму прозорому тілі
Вощавіє печаль.
***
На ранок
Море стихло.
І перші промені сонця
Вже ніжили
Нерозчесане
після штормового вітру
Волосся
прибережних пальм.
***
Дав Бог день,
А моїй небозі –
Мене,
грішника безбожного,
В цьому дні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
***
Плаский лінолеум облич –
Без віч, без губ –
Як згуба світу,
Як сто тисяч згуб
Світові.
***
Спіткнись нараз.
Упади горілиць
До неба –
Може,
В падінні
Забачиш
Зірку над головою.
***
Не знаєш, на кому
спинити погляд,
На чім зосередитись.
Надто манливий світ,
Надто звабливі лиця.
Спинися на власній парсуні.
Внутрішнє зосередження
Ще нікому не завадило
Привернути до себе
Погляди інших.
***
Удвох за шахівницею… А кожен
Самотньо щукає пристанища
Між королів і дам.
***
Калиновий день
на калиновім мості…
Ожиновий берег
Дихнув надвечір’ям.
***
В обіймах дня
І в обіймах ночі
Марю
Твоїми обіймами.
***
У тебе на віях –
сльози радості.
Трава так плаче
на світанку,
Віщуючи погожу днину.
Сльозою-росою
вмивається сонце
Задовго до того,
як дістатись зеніту,
І жайвір на світанку,
І квіт папороті,
І твоя радість
Росою-сльозою
Окропить мене
На світанку.
***
– Зупинка Юності, –
Каже кондуктор.
І стрекітлива зграйка студенток
Випурхує з трамваю.
А моїх зупинок,
Що, здавалось,
Недавно ще
Таким же стрекотом
Значили маршрут юності,
Уже й не видко
За поворотом.
***
Свій свого –
Щоб чужі і духу боялися.
У нас же:
Свій свого –
Щоб і духу
Не лишилося
Нашого.
***
Легше впасти навзнак
У пустелі безмовній,
Аніж волати про допомогу
Серед пустелі людей.
***
Вітер колекціонує хмари
Білі, рожеві, блакитні…
Літо колекціонує трави і квіти.
Хлопчинка біжить обніжком
(То я п’ятилітній?),
Колекції вітру і літа визбирує,
Щоб роздаровувать їх згодом
Осені
І всьому світу.
***
Дощі навскісні
На золотому ватмані осені…
Розліновують долю мою
Неприкаяну і невкоськану
Чорно-біло і чорно-боляче
На золотому ватмані осені.
***
Три джмелі у тієї весни,
Один розкошує на квітах,
Другий – на людській лагоді,
А третій
На власну вроду заглядається.
***
Ще літепло в очах моїх.
Ще вересень
І на йоту
Не відбіг від літа.
***
Відгадаю мрію на твоїх устах –
Бо наша.
***
До людської ненависті
В гості
Нічка темна
Йде,
До людської лагоди –
Світанок-ладо.
м.Київ