Іварс Штейнберґс (Латвія)

494

ВСЕСВІТНЯ ГАНЬБА

 

I’ve put away my childish things

Abandoned my silence too

For the future will contain

Random acts of senseless violence

Deivids Silvians

Я не політолог, не історик, не журналіст,

я не експерт, не спеціаліст а чи військовик, не шпигун,

не солдат, я не навчений, я не підготовлений,

я не представник служби безпеки з важким минулим,

я не слідчий з вишневим пирогом і, чорт забирай, добрячою кавою,

я не юрист, не редактор-дисидент,

облитий в метро цинобровою олійною фарбою.

Я поет, якому, чесно кажучи, в житті професійному

цікаво тільки читати й писати поезії, на додачу в моєму випадку –

такі пружні, життєрадісні, смішні

поезії, писати про те, як це дивно – писати, а пишучи

купатися в мові, яка сама – так! – купається в нас.

Я хотів би присвятити свій робочий час

вивченню віршів трагічних і написанню віршів комічних,

ніби перескакуючи з ближнього плану до масових сцен і назад.

Я хотів би дивитися серіали про недолітніх мисливиць на вампірів,

ходити по кнайпах і танцювати, танцювати під басіння ді-джеїв,

радісно виділятися своїм темпераментом санґвініка,

захоплюватися грою сонячних променів у животах хмар над вулицею Миру;

я хотів би сфокусуватись на справжніх викликах,

разом займатись екологічними й біологічними планами планети,

змінами клімату і хворобами – істинними пріоритетами;

я хотів би, щоб у нас був час позбутись дискримінації,

я хотів би – хотів би, але не можу, – бо в порядок денний всунувся ти.

Ти, сатрап сусіднього народу, тиран тельбухів, магнат мук,

цар цирозу, імператор імпотенції, диктатор дислексії,

правитель примар, володар вівісекцій, король війн.

Ти просочився в усі сфери, як гниль у картопляний погріб,

як пліснява у варення, ти отруїв будні,

спаплюжив Тарковського, спаплюжив Пушкіна, Айвазовського, Чайковського, Станіславського,

так, навіть тих усіх, хто чинив опір і критикував, і постраждав,

але завуальовано намагався насміхатись, Шостакович, Булгаков;

ти спаплюжив літеру «П», шахи й помпезну православну архітектуру,

спаплюжив трансетнічну дружбу, міжмовні взаємини і мій сон,

тебе вже не можна уникнути, бо ти вирішив

поділити життя за його цінністю: ось в українців – її немає;

ось у твоїх рядових – теж немає, але кажемо, що є;

ось у решти місцевих – може бути, може не бути, тобі все одно,

поки тільки вони, сволота, не дриґаються, поки не виходять, суки, на вулиці.

Це некрополітика, танатоспрограма, мортемідеологія.

Ти зробив бездіяльність співучастю в злочині,

тому я не можу не сказати, хоч страшенно не хочу,

хоч у мене й відібрано мою веселість,

хоч я і не політолог, не історик, не журналіст,

хоч слова мої геть не ті, які слід було б слухати,

бо слухати слід тих, чиїх ближніх через тебе вбивали і ґвалтували

(я вірю: прелюдією до твого пекла буде нескінченний український концерт

з поезією Шевченка, Лесі Українки, Франка, Жадана та всіх інших героїв).

Я не можу не сказати, але все, що можу запропонувати,

все, чим умію оперувати, це імпресія,

відбитки, так, відбитки, враження і відлуння,

цього, звісно, недосить, але нинішнього вечора нічого іншого в мене немає,

тому ось, Владімір Владіміровіч, Вовка, ось яке моє враження від тебе:

ти обісрався, це можна внюхати, смердить весь твій кабінет, весь бункер,

смердить весь твій палац, смердить радіо в кімнаті з килимом під стіною,

смердить телевізор на кухні зі старою мікрохвилівкою,

смердить газета на розкладному столі,

смердить площа перед розкішними палацами, дихання дресирувальника ведмедів,

смердять плітки тіток і матюки волосатих дядьків,

смердять твої інтернет-сторінки, смердять газетні колонки – авторські статті і новини,

смердять інтерв’ю і єдині, проте мінливі версії офіційних каналів,

смердить уся твоя країна, Володька, у мене принаймні таке враження,

що смердить, смердить країна, бо її найдовговічніша традиція – корупція;

це країна, спадщина якої – комплекс неповноцінності;

країна, валюта якої – це вкрадені чайники;

країна, герб якої – це підбите око дружини під тональником;

країна, культура якої – це контрабанда;

країна, освіта якої – це окозамилювання, шахрайство і зрада;

країна, загальноприйнята практика якої – це стукацтво;

країна, спорт якої – це допінґ;

країна, зовнішня політика якої – це психологічна проекція;

країна, механізм компенсації якої – це ядерна зброя;

країна, індустрія якої – це биття і приниження;

країна, портрет якої – це таргани в багатоповерхівках;

країна, гордість якої – це гомофобія, трансфобія, ксенофобія, расизм і сексизм;

країна, етикет якої – це обхезатись і не позбирати з себе;

країна, невичерпний ресурс якої – це приводи набухатись;

країна, прапор якої – це криваво-червоні тони;

країна, гімн якої – це сміх над заплаканою дитиною.

Ось яке враження, Вова, лишається від тебе.

А спершу здавалось, що через усі ці обставини країна твоя буде слабкою,

що її буде легко спинити, відбити чи навіть змінити,

та виявилось: це не слабкість, а діамантова сила,

це століття століть, під час яких один аморальний учинок

прикривався іншим аморальним учинком: перевищив швидкість –

підкупи поліцейського; вислали до Сибіру всіх, хто суперечив, –

спали історичні хроніки; вторгнувся в незалежну країну –

підкинь вугілля в локомотив брехні, яка виправдовує це перед масами;

і це спрацьовує! – я бачив письменників, митців,

філософів, медиків, учених і професорів

з буквою Z на банері, з буквою Z на татуюванні,

з буквою Z на вітровому склі їхніх BMW,

з буквою Z, виведеною майонезом на буряковому салаті.

І так, я знаю, що є хороші люди, добрі люди,

розумні люди, добросердечні люди, які все бачать,

навіть такі, що малюють плакати, і пікетують, і ризикують,

і я знаю – що вони бояться,

бо саме вони – твоє слабке місце, Валодя, і ти це знаєш

(принаймні якщо виходити з моїх вражень),

тому ти робиш усе можливе, щоб твої 70-80 % голосів

навіть не наблизились до питання про мільйон доларів;

до питання, що ніби прийшло з мультика екзистенціалізму абсурду,

сценарій до якого написав Кафка, а зняв Орвелл;

до питання, колективна відповідь на яке могла б повалити уряди,

до питання, на яке начебто так просто відповісти,

що стає страшно, коли усвідомлюєш, скільки є людей,

які цього не зробили (якщо судити за враженням).

Питання, між іншим, таке: що скорше є правдою –

що сотні чи навіть тисячі не пов’язаних між собою

репортерів, слідчих, фотографів, посадовців,

спостерігачів, доповідачів, свідків, активістів,

інституцій і міністерств об’єднались у ницій змові,

щоб однієї ночі за таємні кошти підробити відео, супутникові знімки

і купу сфабрикованих доказів з метою зберегти

секту неонацистів, президент якої – єврей,

чи – що найбільша територія земної кулі має імперські інтереси?

А мене самого від лютого пригнічує дещо інше –

у звичку ввійшло зі студентами обговорювати п’єси Шекспіра

і вдаватись до абстрактного питання: «Чи можна опиратися злу,

самому не стаючи злим?» Ось, Вовчику, мені хотілось би,

щоб це питання залишилось у навчальних семінарах бакалаврів

як вправи для розуму, як зразкова демонстрація герменевтики

при аналізі вчинків Гамлета, як питання для дискусії,

що розсилають в останній вечір напередодні лекції.

Але ні, тепер це питання втілено, матеріалізовано,

ми дихаєм, і відповідь уже відома,

бо – ти вже зробив мене схожим на себе,

так, я вперше в житті відчуваю ненависть.

Я відчуваю її так, як відчувають зубний біль чи різь у животі,

як підвищену температуру і находжені ноги;

я ненавиджу тебе – це є і буде єдиною твоєю перемогою.

Раніше я сказав би: «Тьму можна подолати тільки світлом,

бо інакше ми лиш примножуємо те, проти чого боремось»,

але ненависть – як вірус, що інфікує, як дивний лишай,

як заразна проказа; ти розбалуваний школярик-хуліган якраз у ту мить,

коли накидаєшся на тихого, але талановитого хлопця з сусіднього класу –

зупинити тебе можна тільки силою; якщо навіть я цього не хочу,

з тобою слід говорити мовою, яка тобі зрозуміла,

ти всесвітня ганьба, ти бандит, мозок твій – гнойова яма;

карикатура на тебе у вигляді збожеволілого павіана образлива для мавп;

не попіл, не тлін, а чорт і блядун, брехун, коротун;

лезо тупе, де й ручки не стало, ти чирячище, що не прорвало, ти паразит, ти за…бало;

ти йо-майо, ти йо…твоюмать, ти ху…ло, ґвалтівник-слимак,

ти надміру затягнутий гвинт, що перенапружив усю конструкцію,

сам по собі крихкий, але варто тебе торкнутись – станеться вибух.

Немає в тебе дороги назад, зарозумілий жовчний міхуре,

ти своїм дітям втокмачив, що їх принизили,

вони стали ображеними, злими, жорсткими, як чорні діри,

луплять один одного кулаками і приказують: «Ти сам винен!»

Щоб тобі виросли смакові сосочки в задньому проході!

Щоб згори на тебе звалився жирберг (так, жирберг, не айсберг,

це така гора затверділих плювків, маслянистої води і серветок,

що утворюється в системі каналізації – щось схоже на твою душу:

закреп завважки з тонну)! Щоб ти в Росії переродився!

Я вірю в тріумф любові, але нам до нього ще так далеко,

поки що треба жертвувати кармою, казати,

казати мовою, яку ти розумієш:

Русский военный корабль, иди на х!..

Русский военный корабль, иди на х!..

РУССКИЙ ВОЕННЫЙ КОРАБЛЬ, ИДИ НА Х!..

 

З латиської переклав Віктор Мельник

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!