ВСЕСВІТНЯ ГАНЬБА
I’ve put away my childish things
Abandoned my silence too
For the future will contain
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Random acts of senseless violence
Deivids Silvians
Я не політолог, не історик, не журналіст,
я не експерт, не спеціаліст а чи військовик, не шпигун,
не солдат, я не навчений, я не підготовлений,
я не представник служби безпеки з важким минулим,
я не слідчий з вишневим пирогом і, чорт забирай, добрячою кавою,
я не юрист, не редактор-дисидент,
облитий в метро цинобровою олійною фарбою.
Я поет, якому, чесно кажучи, в житті професійному
цікаво тільки читати й писати поезії, на додачу в моєму випадку –
такі пружні, життєрадісні, смішні
поезії, писати про те, як це дивно – писати, а пишучи
купатися в мові, яка сама – так! – купається в нас.
Я хотів би присвятити свій робочий час
вивченню віршів трагічних і написанню віршів комічних,
ніби перескакуючи з ближнього плану до масових сцен і назад.
Я хотів би дивитися серіали про недолітніх мисливиць на вампірів,
ходити по кнайпах і танцювати, танцювати під басіння ді-джеїв,
радісно виділятися своїм темпераментом санґвініка,
захоплюватися грою сонячних променів у животах хмар над вулицею Миру;
я хотів би сфокусуватись на справжніх викликах,
разом займатись екологічними й біологічними планами планети,
змінами клімату і хворобами – істинними пріоритетами;
я хотів би, щоб у нас був час позбутись дискримінації,
я хотів би – хотів би, але не можу, – бо в порядок денний всунувся ти.
Ти, сатрап сусіднього народу, тиран тельбухів, магнат мук,
цар цирозу, імператор імпотенції, диктатор дислексії,
правитель примар, володар вівісекцій, король війн.
Ти просочився в усі сфери, як гниль у картопляний погріб,
як пліснява у варення, ти отруїв будні,
спаплюжив Тарковського, спаплюжив Пушкіна, Айвазовського, Чайковського, Станіславського,
так, навіть тих усіх, хто чинив опір і критикував, і постраждав,
але завуальовано намагався насміхатись, Шостакович, Булгаков;
ти спаплюжив літеру «П», шахи й помпезну православну архітектуру,
спаплюжив трансетнічну дружбу, міжмовні взаємини і мій сон,
тебе вже не можна уникнути, бо ти вирішив
поділити життя за його цінністю: ось в українців – її немає;
ось у твоїх рядових – теж немає, але кажемо, що є;
ось у решти місцевих – може бути, може не бути, тобі все одно,
поки тільки вони, сволота, не дриґаються, поки не виходять, суки, на вулиці.
Це некрополітика, танатоспрограма, мортемідеологія.
Ти зробив бездіяльність співучастю в злочині,
тому я не можу не сказати, хоч страшенно не хочу,
хоч у мене й відібрано мою веселість,
хоч я і не політолог, не історик, не журналіст,
хоч слова мої геть не ті, які слід було б слухати,
бо слухати слід тих, чиїх ближніх через тебе вбивали і ґвалтували
(я вірю: прелюдією до твого пекла буде нескінченний український концерт
з поезією Шевченка, Лесі Українки, Франка, Жадана та всіх інших героїв).
Я не можу не сказати, але все, що можу запропонувати,
все, чим умію оперувати, це імпресія,
відбитки, так, відбитки, враження і відлуння,
цього, звісно, недосить, але нинішнього вечора нічого іншого в мене немає,
тому ось, Владімір Владіміровіч, Вовка, ось яке моє враження від тебе:
ти обісрався, це можна внюхати, смердить весь твій кабінет, весь бункер,
смердить весь твій палац, смердить радіо в кімнаті з килимом під стіною,
смердить телевізор на кухні зі старою мікрохвилівкою,
смердить газета на розкладному столі,
смердить площа перед розкішними палацами, дихання дресирувальника ведмедів,
смердять плітки тіток і матюки волосатих дядьків,
смердять твої інтернет-сторінки, смердять газетні колонки – авторські статті і новини,
смердять інтерв’ю і єдині, проте мінливі версії офіційних каналів,
смердить уся твоя країна, Володька, у мене принаймні таке враження,
що смердить, смердить країна, бо її найдовговічніша традиція – корупція;
це країна, спадщина якої – комплекс неповноцінності;
країна, валюта якої – це вкрадені чайники;
країна, герб якої – це підбите око дружини під тональником;
країна, культура якої – це контрабанда;
країна, освіта якої – це окозамилювання, шахрайство і зрада;
країна, загальноприйнята практика якої – це стукацтво;
країна, спорт якої – це допінґ;
країна, зовнішня політика якої – це психологічна проекція;
країна, механізм компенсації якої – це ядерна зброя;
країна, індустрія якої – це биття і приниження;
країна, портрет якої – це таргани в багатоповерхівках;
країна, гордість якої – це гомофобія, трансфобія, ксенофобія, расизм і сексизм;
країна, етикет якої – це обхезатись і не позбирати з себе;
країна, невичерпний ресурс якої – це приводи набухатись;
країна, прапор якої – це криваво-червоні тони;
країна, гімн якої – це сміх над заплаканою дитиною.
Ось яке враження, Вова, лишається від тебе.
А спершу здавалось, що через усі ці обставини країна твоя буде слабкою,
що її буде легко спинити, відбити чи навіть змінити,
та виявилось: це не слабкість, а діамантова сила,
це століття століть, під час яких один аморальний учинок
прикривався іншим аморальним учинком: перевищив швидкість –
підкупи поліцейського; вислали до Сибіру всіх, хто суперечив, –
спали історичні хроніки; вторгнувся в незалежну країну –
підкинь вугілля в локомотив брехні, яка виправдовує це перед масами;
і це спрацьовує! – я бачив письменників, митців,
філософів, медиків, учених і професорів
з буквою Z на банері, з буквою Z на татуюванні,
з буквою Z на вітровому склі їхніх BMW,
з буквою Z, виведеною майонезом на буряковому салаті.
І так, я знаю, що є хороші люди, добрі люди,
розумні люди, добросердечні люди, які все бачать,
навіть такі, що малюють плакати, і пікетують, і ризикують,
і я знаю – що вони бояться,
бо саме вони – твоє слабке місце, Валодя, і ти це знаєш
(принаймні якщо виходити з моїх вражень),
тому ти робиш усе можливе, щоб твої 70-80 % голосів
навіть не наблизились до питання про мільйон доларів;
до питання, що ніби прийшло з мультика екзистенціалізму абсурду,
сценарій до якого написав Кафка, а зняв Орвелл;
до питання, колективна відповідь на яке могла б повалити уряди,
до питання, на яке начебто так просто відповісти,
що стає страшно, коли усвідомлюєш, скільки є людей,
які цього не зробили (якщо судити за враженням).
Питання, між іншим, таке: що скорше є правдою –
що сотні чи навіть тисячі не пов’язаних між собою
репортерів, слідчих, фотографів, посадовців,
спостерігачів, доповідачів, свідків, активістів,
інституцій і міністерств об’єднались у ницій змові,
щоб однієї ночі за таємні кошти підробити відео, супутникові знімки
і купу сфабрикованих доказів з метою зберегти
секту неонацистів, президент якої – єврей,
чи – що найбільша територія земної кулі має імперські інтереси?
А мене самого від лютого пригнічує дещо інше –
у звичку ввійшло зі студентами обговорювати п’єси Шекспіра
і вдаватись до абстрактного питання: «Чи можна опиратися злу,
самому не стаючи злим?» Ось, Вовчику, мені хотілось би,
щоб це питання залишилось у навчальних семінарах бакалаврів
як вправи для розуму, як зразкова демонстрація герменевтики
при аналізі вчинків Гамлета, як питання для дискусії,
що розсилають в останній вечір напередодні лекції.
Але ні, тепер це питання втілено, матеріалізовано,
ми дихаєм, і відповідь уже відома,
бо – ти вже зробив мене схожим на себе,
так, я вперше в житті відчуваю ненависть.
Я відчуваю її так, як відчувають зубний біль чи різь у животі,
як підвищену температуру і находжені ноги;
я ненавиджу тебе – це є і буде єдиною твоєю перемогою.
Раніше я сказав би: «Тьму можна подолати тільки світлом,
бо інакше ми лиш примножуємо те, проти чого боремось»,
але ненависть – як вірус, що інфікує, як дивний лишай,
як заразна проказа; ти розбалуваний школярик-хуліган якраз у ту мить,
коли накидаєшся на тихого, але талановитого хлопця з сусіднього класу –
зупинити тебе можна тільки силою; якщо навіть я цього не хочу,
з тобою слід говорити мовою, яка тобі зрозуміла,
ти всесвітня ганьба, ти бандит, мозок твій – гнойова яма;
карикатура на тебе у вигляді збожеволілого павіана образлива для мавп;
не попіл, не тлін, а чорт і блядун, брехун, коротун;
лезо тупе, де й ручки не стало, ти чирячище, що не прорвало, ти паразит, ти за…бало;
ти йо-майо, ти йо…твоюмать, ти ху…ло, ґвалтівник-слимак,
ти надміру затягнутий гвинт, що перенапружив усю конструкцію,
сам по собі крихкий, але варто тебе торкнутись – станеться вибух.
Немає в тебе дороги назад, зарозумілий жовчний міхуре,
ти своїм дітям втокмачив, що їх принизили,
вони стали ображеними, злими, жорсткими, як чорні діри,
луплять один одного кулаками і приказують: «Ти сам винен!»
Щоб тобі виросли смакові сосочки в задньому проході!
Щоб згори на тебе звалився жирберг (так, жирберг, не айсберг,
це така гора затверділих плювків, маслянистої води і серветок,
що утворюється в системі каналізації – щось схоже на твою душу:
закреп завважки з тонну)! Щоб ти в Росії переродився!
Я вірю в тріумф любові, але нам до нього ще так далеко,
поки що треба жертвувати кармою, казати,
казати мовою, яку ти розумієш:
Русский военный корабль, иди на х!..
Русский военный корабль, иди на х!..
РУССКИЙ ВОЕННЫЙ КОРАБЛЬ, ИДИ НА Х!..
З латиської переклав Віктор Мельник